3

Уночі в законспірованій частині лікарні, де тримали Антона й до нього подібних, діяли суворі правила. Без крайньої потреби пацієнтам заборонялося покидати палати, вмикати світло і тим паче порушувати режим тиші. Дотримання внутрішніх правил адміністрації забезпечували провірені слуги — Чахлий і Шрек, а також молодші медсестри, які інколи чергували на посту неподалік тринадцятої палати.

Ламаючи всі табу, нічної пори Антон прошкував до пункту чергування медсестри, яка, на диво, виявилася на місці. Лише в надзвичайних випадках за її відсутності дозволялося здіймати тривогу, натиснувши червону клавішу, обрамлену в скляний футляр, який зазвичай замикали, аби психам не здумалося даремно тривожити персонал у нічний час. На щастя для пацієнтів, Антон пройшов повз кнопку.

Медсестра дрімала, схиливши голову на руки. Її розкішне волосся розсипалося по столу пшеничним ланом, привертаючи увагу пацієнта, що прокрадався коридором. Антон не квапився. Йому заважав гострий біль усередині. Він пошепки покликав медсестру, заледве стримуючи біль.

— Сестро-о-о. Поможи-и-и…

Схоже, перед кодексом жорстких правил пасували й закони фізики, які, утворивши вночі суцільний вакуум, поглинали звучання Антонових голосу й кроків, що мали без перешкод дістатися вух білявки. Тиша перед усім! Така аномалія давала медсестрі змогу спокійнісінько вивчати розкладені на столі папери й не зважати на розлюченого пацієнта, що крадькома підходив іззаду. Антон спробував удруге:

— Сестро, мені зле. Живіт…

Байдужість жалібниці викликала в пацієнта лайку:

— Стерво!

Як і раніше, його голос потопав у лабіринті брудних стін.

Остання воля, зібрана в кулак, допомогла Антонові дістатися пункту призначення. Долаючи біль, чоловік застогнав:

— Сестро, ти що оглухла? Я гукаю тебе від самої палати!

На останньому подиху Антон доплівся до медсестринського посту й торкнувся плеча дівчини. Воно зустріло прохолодою, яка скрізь тканину халата колола в пальці. Здається, всесильний вакуум долав навіть температуру людського тіла.

Утім, від медсестри не було жодної реакції. Як і раніше, вона займалась своїми справами, що вивело Антона з рівноваги.

— Ах ти ж… — просичав пацієнт і штовхнув дівчину сильніше.

Нарешті чергова схаменулася й підвелася. Розкішне волосся хльоснуло по обличчю — аж очі закрились. Антон заревів, схопився за тендітні плечі двома руками і, сіпнувши їх, опинився лицем до лиця з підстаркуватим, беззубим дідуганом, що дивився на Антона крижаними очима, яким бракувало зіниць.

Хтось висмикнув Антона зі сну і втягнув до реальності раніше, ніж божевільного вигляду дідуган учепився в горло порушникові свого спокою. Ліжко застогнало під вагою ноші. Антон рвучко сів, сполохавши своїх сусідів, які з’юрмилися докупи перед його ложем.

— Чого витріщилися? — гаркнув Антон на юрбу пацієнтів, що стовбичила біля ліжка.

Захищати товаришів узявся Міхаель.

— Ти нас реально висадив, братухо. Такий ґвалт зчинив.

Бемоль погодився з почутим, спроквола похитавши головою.

Ставка віч-на-віч із кожним пацієнтом, що стовбичив біля ліжка Антона, закінчилася для нього справедливим відчуттям провини.

— Вибачте, — перепросив Антон своїх сусідів.

Невдоволення вщухло, хоча засапаний Анатолій, перебуваючи в стані вічного бодуна, все ще роздратовано щось бурмотів собі під ніс.

Тим часом двері палати прочинилися. Закутаний у темряву ночі й пошарпану гамівну сорочку, рукава якої звисали мало не до колін, на порозі стояв висушений, мов таранька, Васька Довгоносик. Своє прізвисько він дістав не за видовжений орган нюху, а за любов пхати його в чужі справи. Очі візитера, як і абсолютно лиса голова, маячили в коридорних сутінках. Непроханий гість мав кепський вигляд. Стара з косою вже волочилася за ним тінню, готуючись підкосити жертву за першої-ліпшої нагоди, проте «ніс» останньої і тут згодився. Довгоносик мав природжене відчуття небезпеки. За тутешньою легендою, одного разу пацієнтів повезли в обласний театр, де місцевий драмгурток давав виставу для схожої публіки. Довгоносик рішуче відмовився їхати, мотивуючи це поганою чуйкою, і його лишили, аби не сіяв паніку серед хворих. За дивним збігом обставин того вечора в театрі обвалилася підвісна стеля, скалічивши чимало людей. Відтоді шпитальна тусовка застережливо ставилася до прогнозів Довгоносика.

Васька прислухався до ватаги чоловіків, по-собачому зчитуючи інформацію з повітря носом. Нарешті його помітили. Кілька пар очей увіп’ялися в непроханого гостя, який пояснив своє вторгнення почутим шумом, після чого по- недоброму провістив:

— Вони йдуть. Ховайтеся!

Зловіщий тембр голосу Довгоносика урвав розмову пацієнтів. Усі, хто стояв довкола ліжка новенького, чемно полягали на свої місця, і лише Довгоносик, вистеживши в темноті очі Антона, заговорив:

— Вони виберуть тебе. Я знаю.

У мертвій тиші лихе пророцтво відбилося громом в Антонових вухах.

Тілом пробігли дрижаки, стискаючи до болю переполохане серце. По відповідь Антон звернувся до Міхаеля:

— Хто це?

Сусід притиснув указівний палець до вуст.

— Тихіше, — попросив Місько пошепки і додав: — Це Васька Довгоносик — ходяче радіо. Пхає свого носа куди не треба, але чуйку має правдиву, тому ти краще прикинься сплячим.

Із глибини коридору почулися чоловічі голоси. Хтось увімкнув світло й загупав у бік тринадцятої палати. Антон вирішив не випробовувати долю і вклався в ліжко за мить до появи у дверях лиховісних санітарів. У темній кімнаті їхні силуети чітко вимальовувалися на тлі матового скла, підсвіченого коридорними лампочками. Першим заговорив Чахлий:

— Здоров, психи! Що робимо?

Міхаель, який за звичкою завжди вступав у перемовини з адміністрацією лікарні від імені всієї громади, узяв слово і цього разу:

— Спимо. Ніч-бо на дворі.

Голос Міхаеля вібрував через хвилювання. Він мужньо витримував погляд худого санітара, ігноруючи власну небезпеку втрапити під коток шпитальних репресій. Санітар тим часом інтригував мовчанкою, від якої повітря наелектризовувалося щосекунди. Чахлий по черзі зміряв поглядом кожного з пацієнтів і промовив першу фразу:

— Нам потрібні два пацієнти, лише два…

Бемоль маскувався під білим простирадлом, що з головою накривало його тіло. Дивовижно, але слова санітара розбудили в ньому співочого персонажа. Раптом він ворухнувся. З-під тканини прорізався тихенький голосок, що наростав у міру того, як розспіваний фантом спинався на ноги.

Бенефіс артиста обірвав Чахлий, який гаркнув у бік скрипучого ліжка.

— Заглухни, Бемолю. Твій сольний виступ іще попереду.

Власна дотепність так насмішила санітара, що він зареготав, чхаючи на шпитальні порядки й нічний час. Лише погляд кремезного напарника втихомирив його зухвалу поведінку. Важким басом Шрек озвучив мету візиту:

— Шоу скінчилося: Григорій і Шпряха йдуть за куліси для отримання медичної допомоги.

Анатолій Шпряха — той самий, що перебував у лабетах зеленого змія, огризнувся:

— Мені не потрібна ваша допомога!

Попри гучну заяву голос Шпряхи відгонив переляком.

Відповідь Шрека лише підсилила ці відчуття:

— Тут не ти вирішуєш, — відказав велетень, хапаючи Толю за комір сорочки.

Розгніваний таким поводженням із власною персоною, Шпряха вибухнув:

— Та відчепіться від мене! Я не хворий! Не алкоголік — чуєте?! То моя відьма все влаштувала! Нічого, я дістануся її і виведу на чисту воду!

Шпряха, якого виснажили тривалі запої й нетрадиційне лікуванням місцевих ескулапів, даремно тріпався в дужих руках Шрека. Виставлений санітаром за двері, він і далі проклинав свою дружину та виконавців її примхи, аж поки його голос не ковтнули шпитальні нетрі.

У гармидері, що зчинився через бранця санітарів, оживився Бемоль. Залишаючись увесь час під простирадлом, він пошепки тримав ритм пісні, і, коли буча перекотилася за межі палати, артист додав звуку, волаючи приспів:

Здійнявся ґвалт, у якому змішалися співи, стогін Коми й вимоги пацієнтів із сусідніх палат дати їм спокій. Утім, галас хворих не вивів із рівноваги Чахлого, який не збирався устрявати в перепалку з ватагою чоловіків у нічний час. Натхненний успіхом напарника, він підійшов до ліжка Григорія, гіпнотизуючи свою жертву.

Пацієнт знітився і притулив до себе невеличку карточку, що тримав у правій руці. Недобрі передчуття викликали в ньому напад дитячої тривоги, яке зросло з наступною реплікою санітара:

— Ви ж підете самі, Григорію?

Від колючого тону власника білого халата у Григорія засвербіли рани. Він потягнувся до подразнених ділянок тіла, але голос санітара зупинив його. Переполоханий пацієнт заховав під матрац фотокартку, яку вважав за оберіг, і мовчки рушив повз Чахлого до дверей. Чахлий, задоволений покірністю підопічного, взявся руки в боки й демонстративно розвернувся довкола своєї осі, стоячи лише на одній нозі. У кінцевій точці цього піруету він відстрибнув назад, настрахавшись Антона, який несподівано укляк перед ним.

— Чого тобі, психу? — гаркнув Чахлий.

— Де мій костюм? — спокійно запитав Антон.

Бемоль замовк. Решта пацієнтів насторожились і затамували подих, стежачи з-під покривал за конфліктом, який мав усі шанси перерости в бійку. Ще ніхто не встиг попередити новенького про небезпеку зайвих запитань і будь-якої ініціативи, що мала протестний характер щодо персоналу лікарні, а особливо щодо худющого санітара, який вирізнявся серед колег цинічною злостивістю.