— Сандро, це Харрі Ховлі.

— Та невже? — криво посміхнувся широкий, густо наквацьований рот. Бракувало тільки ікла.

Харрі потис її холодну бліду руку. Щось у ній було знайоме. Може, якось увечері він бачив її на Дарлінґхерст-роуд. Тільки того разу в неї був інший макіяж. А чи одяг?

— То в чому справа, Кенсинґтоне? Все ловиш бандитів?

— Не простого бандита, Сандро. Він любить душити. Руками. Чула про таке?

— Та в нас половина клієнтів такі. Він що, когось убив?

— Очевидно, лише тих, хто міг його впізнати, — відповів Харрі. — Бачила його раніше? — Він дістав фотографію Еванса Вайта.

— Ні. — Вона навіть не поглянула на фотографію і повернулася до Ендрю. — Що це за тип з тобою, Кенсинґтоне?

— Він з Норвегії, — відповів Ендрю. — Поліцейський. А його сестра працювала в «Олбері». Минулого тижня її зґвалтували і вбили. 23 роки. Харрі відпросився в начальства і прилетів сюди, аби знайти того, хто це скоїв.

— Вибачаюся, — поправилася Сандра і глянула на фотографію. — Так, — сказала вона коротко.

— Що ти маєш на увазі? — пожвавився Харрі.

— Я маю на увазі: так, я його бачила.

— Тобто ти його… е… зустрічала?

— Ні, але він кілька разів з являвся на Дарлінґхерст-роуд. Не знаю, що він тут робив, але обличчя я пригадую. Можу ще розпитати…

— Ми були б дуже вдячні… е… Сандро, — сказав Харрі.

На її губах промайнула посмішка:

— Мені час працювати, хлопчики. Поговорімо потім. — І міні-спідниця зникла так само, як і з’явилася.

— Yes! — сказав Харрі.

— Yes? Лише тому, що хтось бачив його на Кінґз-Крос? Показуватися на Дарлінґхерст-роуд не злочин. І по шлюхах ходити — теж. В усякому разі, не надто страшний.

— Ти що, не розумієш, Ендрю? У Сіднеї чотири мільйони людей, а вона бачила саме того, кого ми підозрюємо. Звичайно, це ще нічого не доводить, але ж це знак! Ти не відчуваєш, що діло пішло?

Вимкнули музику, погасили світло. Гості, чекаючи, дивилися на сцену.

— Ти ж цілком певен, що це Еванс Вайт?

Харрі кивнув:

— Я це відчуваю кожною клітинкою свого тіла. Відчуваю нутром.

— Нутром?

— Якщо подумати, Ендрю, то інтуїція — не така вже й дурниця.

— Я от зараз думаю про це, Харрі. І нутром не відчуваю нічого. Поясни мені, будь ласка, як твоє нутро працює?

— Ну… — Харрі поглянув на Ендрю: чи не знущається він?

Ендрю поглянув у відповідь — з непідробним інтересом.

— Інтуїція — це всього лише сума досвіду. Я так собі уявляю, що все, що з тобою було, все, що ти знаєш, думаєш, що знаєш, і не здогадуєшся, що знаєш, лежить у підсвідомості начебто в напівсплячці. Ніби бабак. Як правило, ти на нього не звертаєш уваги. І він просто лежить, сопе і вбирає в себе нове, хіба ж не так? Але іноді він лупає очима, прокидається і говорить: ей, ти десь це вже бачив. І розповідає, як стояла справа минулого разу.

— Чудово, Ховлі. А ти певен, що твій бабак врахував усі деталі? Те, що людина бачить, залежить від того, звідки вона дивиться.

— Тобто?

— Візьмімо зоряне небо. І в Норвегії, і в Австралії ти бачиш одне і те саме небо. Але позаяк ти перетнув екватор, то зараз — за своїми домашніми мірками — стоїш догори ногами. І сузір’я бачиш догори ногами. А якщо ти цього не знаєш, то обов’язково ускочиш по самі вуха.

Харрі поглянув на Ендрю.

— Догори ногами?

— Еге ж. — Ендрю загасив сигару.

— У школі нас учили, що ви бачите зовсім інше зоряне небо, ніж ми. Коли ти в Австралії, земна куля закриває зірки, які вночі видно в Норвегії.

— Припустімо, — незворушно вів далі Ендрю. — Все одно важливо, звідки ти дивишся на речі. Все відносно, чи не так? Ось що робить світ таким заплутаним.

Зі сцени почулося шипіння, пішов білий дим. За мить дим зробився червоним, а в динаміках зазвучала ритмічна музика. З диму виринули жінка в простому платті і чоловік у штанях і білій сорочці.

Цю музику Харрі десь уже чув раніше. Всю дорогу від Лондона вона звучала в навушниках у сусіда по літаку. Але текст він розібрав лише зараз. Жінка співала, що її називають дикою рожею, а вона не знає чому.

І контрастом звучав низький чоловічий голос:

Перед тим як Харрі розбудив стукіт у двері його номера, йому снилися зірки і рудувато-жовті змії. Якусь мить він лежав тихо, просто відчуваючи, наскільки йому спокійно. Знову йшов дощ, і виспівувала ринва за вікном. Він підвівся і, не турбуючись про те, щоб одягтися, широко розчинив двері. Бірґіта здивовано розсміялася і кинулася йому в обійми. З її волосся стікала вода.

— Я думав, ми домовилися на третю годину. — Харрі прикинувся, що сердиться.

— Відвідувачі ніяк не хотіли розходитися, — звела вона ластовинчате обличчя.

— Я дико, безнадійно і безповоротно закохався в тебе, — прошепотів він, тримаючи її голову в руках.

— Знаю, — серйозно сказала вона. І оглянувши його з ніг до голови, запитала: — Це все мені?

Харрі стояв коло вікна, пив апельсиновий сік з міні-бару і дивився на небо. Знову наповзли хмари — здавалося, хтось штрикнув у них величезною виделкою і крізь утворені дірки лилося сліпуче сяйво.

— Що ти думаєш про трансвеститів? — запитала Бірґіта з ліжка.

— Тобто, про Отто?

— І про нього теж.

Харрі задумався. Потім розсміявся.

— Думаю, мені до душі його визивний стиль. Напівзаплющені повіки, невдоволені гримаси. Втома від життя. Як би це назвати? Меланхолійне кабаре, в якому він фліртує з усіма і всім. Такий поверховий флірт, пародія на самого себе.

— І тобі це подобається?

— Мені подобається його екстравагантність. До того ж він виступає за те, що більшість ненавидить.

— А що ненавидить більшість?

— Слабкість. Вразливість. Австралійці вихваляються своєю ліберальністю. Може, вони і мають на це право. Але я зрозумів, що тутешній ідеал — це поважний самотній трудяга, оптиміст і трішечки патріот.

— True blue.

— Що?

— Вони називають це «true blue». Або «dinkum». Так кажуть про людину або річ — щось справжнє і загальновизнане.

— А за цим радісним всенародним фасадом можна приховати стільки лайна! Навпаки, Отто, виряджений як папуга, репрезентує спокусливе, ілюзорне і хибне. Він справив на мене враження найбільш непідробного і природного. Неприхованого, вразливого і справжнього.

— Дуже політкоректно сказано, Харрі Ховлі, найкращий друг педерастів, — відгукнулася Бірґіта.

— Але погодься, сказано добре?

Він приліг, подивився на неї і закліпав невинними синіми очима.

— Я дуже радий, фрекен, що на сьогодні нашим утіхам настав кінець. Тобто, нам обом час вставати.

— Ти так говориш, аби мене подражнити, — сказала Бірґіта.

Встали вони нескоро.

Харрі зустрів Сандру перед «Дез Ґоу-Ґоу». Вона стояла край хідника і оглядала своє маленьке королівство на Кінґз-Крос. Втомлено балансуючи на високих каблуках, схрестивши руки, із сигаретою в руці і поглядом Сплячої красуні — одночасно вабливим і відразливим. Коротше кажучи, вона мала вигляд звичайної шлюхи.

— Доброго ранку, — сказав Харрі. Сандра, здавалося, не впізнала його. — Remember mе?[38]

Куточки її губ поповзли вгору, мабуть зображуючи посмішку.

— Sure, love. Let’s go.[39]

— Я Харрі. З поліції.

Сандра покліпала очима.

— Авжеж, звичайно. Мої лінзи зранку — ні к чорту. Певно, через вихлопні гази.

— Можу я запропонувати чашку кави? — ввічливо запитав Харрі.