Вона знизала плечима:

— Народу тут мало. Тож я можу повернутись сюди і ввечері.

Раптом з дверей стрип-клубу виник Теді Монгабі із сірником у зубах і коротко кивнув Харрі.

— Як це переживають твої батьки? — запитала Сандра, коли подали каву.

Вони сиділи там, де Харрі зазвичай снідав, у «Бурбон енд Біф», і офіціант пам’ятав, що Харрі замовляє яєчню «Бенедикт», картопляну запіканку і каву white flat. Сандра пила чорну.

— Excuse mе?

— Твою сестру…

— А, зрозумів. — Харрі підніс чашку до рота, щоб виграти час. — Дякую за співчуття. Їм, звичайно, важко.

— В якому мерзенному світі ми живемо.

Сонце ще не зійшло над дахами будинків по Дарлінґхерст-роуд, а в небі вже панувала голубінь, подекуди — в білих цятинках хмар. Як шпалери в дитячій. Але що від цього користі, коли світ такий мерзенний?

— Я поговорила з дівчатами, — сказала Сандра. — Цього хлопця на фотці звуть Вайт. Він збуває ЛСД і каліки. Деякі дівчата в нього купують. Але ніхто його не обслуговував.

— Може, йому немає потреби за це платити, — припустив Харрі.

Сандра усміхнулася:

— Потреба в сексі — це одне. А в тому, щоб купити секс, — інше. Для декого це як струс. Ми можемо дати тобі багато такого, чого вдома ти не отримаєш. Повір.

Харрі підвів очі. Сандра дивилася прямо на нього, і на якусь мить пелена в її очах розвіялась.

Харрі їй повірив.

— Ти перевіряла за датами?

— Одна дівчина каже, що купувала у нього ЛСД за день до того, як знайшли твою сестру.

Харрі поставив чашку так різко, що кава вихлюпнулася на стіл. Потім нахилився до Сандри і тихо і швидко запитав:

— Можу я з нею поговорити? Їй можна вірити?

Широкий наквацьований рот Сандри розплився в посмішці. Там, де бракувало зуба, зяяла чорна дірка.

— Я ж кажу: вона купувала ЛСД. А ЛСД в Австралії під забороною. Тобі не можна з нею поговорити. І потім, як по-твоєму, можна вірити наркоманці? — Харрі знизав плечима. — Я просто сказала тобі, що від неї чула. Але вона, звичайно, не надто розуміє, який день — середа, а який — четвер.

Атмосфера в кімнаті розпалювалась. Навіть вентилятор деренчав сильніше, ніж звичайно.

— Вибач, Ховлі, але Вайт відпадає. Жодного мотиву, і його коханка говорить, що на момент убивства він був у Німбіні, — сказав Водкінс.

Харрі підвищив голос:

— Ви що, не чуєте мене? Анджеліна Хатчинсон вживає чортзна-які наркотики. Вона вагітна, очевидно від Еванса Вайта. Хлопці, та він же підгодовує її наркотою. Він для неї цар і бог! Вона вам що завгодно скаже. Ми розмовляли з господарем будинку: ця дамочка ненавиділа Інґер Холтер, і не без причини. Взяти хоч би те, що якесь дівчисько з Норвегії намагається поцупити у неї курку, що несе золоті яйця.

— Може, тоді краще зайнятися міс Хатчинсон? — тихо запропонував Леб’є. — У неї, принаймні, є мотив. Може, це їй Вайт потрібний для алібі, а не навпаки.

— Але Вайт бреше! Його бачили в Сіднеї напередодні того дня, коли знайшли тіло Інґер Холтер. — Харрі підвівся і заходив по кімнаті, наскільки дозволяли її розміри.

— Якщо вірити повії, яка вживає ЛСД, і ще не ясно, чи зможемо ми її допитати, — додав Водкінс і повернувся до Юна: — Що авіакомпанії?

— За три дні до вбивства поліція Німбіна бачила на головній вулиці самого Вайта. З тієї миті по день убивства він не значиться в списках пасажирів ні «Ансетта», ні «Квантаса».

— Це ще ні про що не говорить, — буркнув Леб’є. — Чорта з два наркоторговець роз’їжджатиме під власним ім’ям. Потім, він міг їхати потягом. Або автомобілем, якщо у нього було багато часу.

Харрі вибухнув:

— Повторюю: за даними американської статистики, у сімдесяти відсотках випадків убивця і жертва знайомі. Та й шукаємо ми серійного вбивцю, знайти якого — все одно що зірвати приз в лотереї. Давайте бодай шукати там, де у нас більше шансів його знайти. Все-таки зараз у нас є хлопець, на якого вказують деякі докази. Потрібно його лише трохи потрясти. Хапай, дяче, поки гаряче. Узяти його в шори. Змусити зробити помилку. А зараз ми там, куди він хотів би нас загнати, тобто в… як його… — він безуспішно намагався пригадати, як англійською буде «глухий кут».

— Гм, — Водкінс почав роздумувати вголос. — Звичайно, вийде не дуже гарно, якщо виявиться, що винний був у нас під носом, а ми й не помітили.

Під цю хвилину увійшов Ендрю.

— Усім привіт! Даруйте, запізнився. Але хтось же повинен пильнувати ладу на вулицях. Що стряслося, шефе? У тебе на лобі зморшки завглибшки як долина Джамісон!

Водкінс зітхнув:

— Ось мізкуємо, куди направити наші ресурси. Відкласти на якийсь час версію про серійного вбивцю і зайнятися Евансом Вайтом. Чи Анджеліною Хатчинсон. Ховлі говорить, що алібі у них так собі.

Ендрю розсміявся і дістав з кишені яблуко:

— Хотів би я поглянути, як вагітна жінка вагою сорок п’ять кілограмів забиває кремезну скандинавську дівчину. А потім ґвалтує.

— Просто версія… — пробурмотів Водкінс.

— А про Еванса Вайта взагалі час забути. — Ендрю витер яблуко об вилогу піджака.

— Чому?

— Я поговорив тут з одним своїм інформатором. У день вбивства він був у Німбіні, шукав травку і прочув про чудовий товар Еванса Вайта.

— І?

— Ніхто не попередив його, що Вайт не торгує з порога свого будинку. Тож хлопець ледве ноги виніс від злого дядька з дробовиком. Я показав йому фотографію. Даруйте, але в день убивства Еванс Вайт точно був у Німбіні.

Запала тиша, яку порушувало тільки деренчання вентилятора під стелею та хрумкіт яблука, що його гриз Ендрю.

— Вернімося до плану, — сказав Водкінс.

Харрі домовився зустрітися з Бірґітою біля Оперного театру о п’ятій і випити по чашці кави до роботи. Але кафе, куди вони хотіли піти, виявилося зачиненим. У записці на дверях говорилося щось про балет.

— Завжди у них так, — сказала Бірґіта.

Вони піднялися на балюстраду. По той бік синіла затока Киррібіллі.

Мимо пропливав страхітливо-іржавий корабель під російським прапором, а далі — у затоці Порт-Джексон — маячили білі вітрильники.

— Що ти збираєшся робити? — запитала Бірґіта.

— А що мені залишається? Труну з тілом Інґер Холтер уже доправлено на батьківщину. Вранці телефонували з похоронного бюро в Осло. Пояснили, що літак замовив посол. Говорили про «морс»,[40] виявилося, так вони позначають труп. У пісні співається: «Як багато ймень у милих діточок…» Виходить, у смерті їх теж багато.

— То коли ти їдеш?

— Як тільки із справи викреслять усіх, з ким Інґер Холтер підтримувала стосунки. Завтра поговорю з Маккормаком. Швидше за все, виїду до суботи. Якщо не з’явиться свіжий слід. Інакше справа може затягнутись. Але і в цьому разі тут завжди залишається посол.

Вона кивнула. Поряд з ними розташувалася група японських туристів, і тепер шипіння відеокамер змішувалося з какофонією японської мови, криками чайок і шумом пропливаючих катерів.

— До речі, знаєш, що архітектор Оперного театру просто кинув свій проект? — раптом запитала Бірґіта.

Коли вичерпалися кошти, виділені на спорудження Сіднейського оперного театру, данський архітектор Йорн Утсон кинув усе і на знак протесту поїхав.

— Авжеж, — відповів Харрі. — Ми говорили про це минулого разу, коли приходили сюди.

— Подумай, як це — поїхати від того, що ти почав. Від того, в успіх чого вірив. Я б не змогла.

Вони вже вирішили, що Бірґіта не поїде до «Олбері» автобусом, а піде туди пішки у супроводі Харрі. Але розмовляти власне було ні про що, і від Оксфорд-стрит до Паддінґгона вони йшли мовчки. Десь далеко гримнуло, і Харрі підвів здивований погляд на чисте блакитне небо. На розі вулиці вони побачили примітного сивого чоловіка в бездоганному костюмі і з плакатом на грудях: «Таємна поліція відібрала у мене працю і дім, зруйнувала моє життя. Офіційно таємної поліції не існує, у неї немає ні адреси, ні телефону, про неї не пишуть у бюджеті. Ці люди гадають, що залишаться безкарними. Допоможіть знайти бандитів і притягнути їх до суду. Підпишіться або пожертвуйте грошей». У руках він тримав блокнот, помережаний підписами.