— У нас є підстави вважати, що він цікавився Інґер.

— Так, вона йому подобалась. І не лише вона — більшість дівчат, що працюють у барі, потерпають від його нав’язливих залицянь. Ми ще називаємо його Камбалою. А кличку «містер Бін» придумала Інґер. Йому, бідоласі, теж нелегко: за тридцять, живе з матір’ю, і навряд чи щось зміниться. Але адміністратор він хороший. І людина сумирна, якщо це вас цікавить.

— А ви звідки знаєте?

Бірґіта почухала ніс:

— Ну, по ньому видно.

Харрі зробив вигляд, ніби записує її слова.

— А ви не пригадаєте когось із знайомих Інґер, по кому було б видно інше?

— Сюди багато народу ходить. Не всі ж педики. Інґер багатьом подобалася, вона гарненька. Була. Але так от щоб пригадати… Мабуть…

— Ну-ну?

— Та ні, нічого.

— У рапорті сказано, що в ніч убивства Інґер була тут. Ви не знаєте, вона домовлялася зустрітися з кимось після роботи чи збиралася відразу піти додому?

— Вона забрала з кухні залишки їжі, сказала, для псини. Я й не знала, що в неї є собака, тому запитала, куди вона збирається. Вона сказала, що додому. Більше я нічого не знаю.

— Диявол, — пробурмотів Харрі. І у відповідь на здивований погляд Бірґіти пояснив: — У її домовласника є тасманійський диявол. Значить, цю тварюку треба було чимось задобрити, аби проскочити в дім цілою і неушкодженою.

Подякувавши Бірґіті, поліцейські вже намірилися йти, коли дівчина сказала:

— Ми тут, в «Олбері», всі дуже шкодуємо про те, що сталося. Як там її батьки?

— Боюся, не дуже добре, — відповів Харрі. — Звичайно, обоє шоковані. І покладають на себе вину за те, що дозволили їй сюди поїхати. Труну з тілом відправлять до Норвегії завтра. Якщо хочете послати квіти на похорон, я можу дати вам адресу в Осло.

— Дякую, дуже люб’язно з вашого боку.

Харрі хотілося запитати ще про дещо, але він вирішив, що це буде недоречно після розмови про смерть і похорон. Наостанок він зловив її усмішку, і довго ще вона сяяла у нього перед очима.

— Дідько! — пробурмотів він. — А, що буде, те й буде.

У барі гриміла музика «Walking On Sunshine», і всі трансвестити, а також дехто з гостей сіпалися під неї, видершись на стійку бару.

— У таких місцях, як «Олбері», смуток і скорбота не затримуються, — зауважив Ендрю.

— Не дивно, — відгукнувся Харрі. — Життя йде далі.

Попросивши Ендрю зачекати, він повернувся у бар і помахав рукою Бірґіті:

— Перепрошую, ще одне питання.

— Яке?

Харрі зробив глибокий вдих. Він уже пошкодував, що сказав це, але відступати було пізно.

— Ви не знаєте, тут є який-небудь гарний тайський ресторан?

Бірґіта задумалася:

— Та-ак… є, на Бент-стрит, у Сіті. Знаєте, де це? Кажуть, дуже навіть пристойний.

— Якщо так, не могли б ви сходити туди зі мною?

Якось по-дурному звучить, подумав Харрі. І непрофесійно. Навіть дуже. Бірґіта приречено зітхнула. Але Харрі зрозумів, що це — початок. До того ж вона усміхнулася.

— Ви часто так робите, пане слідчий?

— Буває.

— І як, спрацьовує?

— У плані статистики? Не дуже.

Вона розсміялася і з цікавістю поглянула на Харрі. Потім знизала плечима.

— А чом би й ні? Середа у мене вихідний. Зустрічаємося о дев’ятій. І платиш ти, snutjävel.[9]

Коли Харрі розплющив очі, була тільки третя година ночі. Він спробував заснути знов, але не міг позбутися думок про дивне вбивство Інґер Холтер і про те, що зараз в Осло восьма вечора. До того ж він згадував ластовинчате обличчя, яке бачив усього кілька хвилин, а потім почувався останнім дурнем.

— Ну і йолоп ти, Холе! — лаяв він себе пошепки в темряві.

О шостій годині він зрозумів, що треба вставати. Прийнявши освіжаючий душ, Харрі вийшов назустріч неяскравому небу і вранішньому сонцю і став шукати, де б поснідати. З боку Сіті доносився гул, але міська метушня поки що не дійшла свого апогею. Район Кінґз-Крос мав свій шарм, свою чарівність недбалості, і Харрі помітив, що йде, наспівуючи якийсь веселий мотивчик. Вулиці безлюдні, якщо не брати до уваги кількох пізніх гуляк, сплячої парочки, що затишно влаштувалася під укривалом на сходах, і легко одягненої блідої повії, що заступила на ранкову зміну.

Біля ресторанчика на узбіччі стояв його власник і мив хідник. У чудовому настрої Харрі замовив шинку й тост і розправився із сніданком, споглядаючи, як легкий вітерець грайливо торкає серветку на столі.

— Щось ранувато, Ховлі, — сказав Маккормак. — Ну і правильно: мозок найкраще працює вранці, між пів на сьому й одинадцятою. А потім уже діла не жди. До того ж зранку тут тихо. Зате о дев’ятій починається такий рейвах, що я простої думки в голові утримати не можу. Ти, гадаю, теж. А от у сина в кімнаті постійно гримить магнітофон. Каже, у тиші він не може робити уроки. Уявляєш?

— …

— Але вчора я вирішив, що з мене досить, увійшов до нього і вирубав цю пекельну машину. А він кричить: «Я інакше не можу зосередитись!» Я йому сказав, що нормальні люди так не читають. А він скорчив міну: «Люди, татусику, бувають різні!» Ну що з нього взяти, у його-то віці?

Маккормак замовк і поглянув на фотографію на своєму столі.

— А в тебе є діти, Ховлі? Немає? Я от іноді запитую себе питанням: чого я, власне кажучи, досяг у житті? До речі, в якій норі тебе поселили?

— Готель «Кресент» на Кінґз-Крос, сер.

— Авжеж, Кінґз-Крос. Ти не перший норвежець, якому довелося там пожити. Два роки тому сюди з офіційним візитом приїздив єпископ Норвегії чи хтось подібний до того — не згадаю, як на ім’я. Але пам’ятаю, його хлопці замовили йому номер у готелі на Кінґз-Крос. Вирішили, що «Кінґз-Крос» — це «Царський хрест» або щось іще у біблійному дусі. Ну, значить, приїздить він туди, відразу ж потрапляє на очі місцевим шлюхам, і одна з них підходить до нього і робить досить відверту пропозицію. Б’юся об заклад, єпископ виписався з готелю ще до того, як туди занесли його валізи…

Маккормак сміявся, поки на очі не виступили сльози.

— Ось воно як, Ховлі. Ну то чим гадаєш зайнятися сьогодні?

— Думав поглянути на тіло Інґер Холтер, поки його не відправили до Норвегії, сер.

— Дочекайся Кенсинґтона — він проведе тебе до моргу. Але ж ти читав копію звіту про розтин?

— Так, звичайно, просто я…

— Просто — що?

Відвернувшись до вікна, Маккормак промимрив щось, що Харрі сприйняв як схвалення.

На вулиці було плюс двадцять вісім, а в підвалі моргу Південного Сіднея — плюс вісім.

— Багато нового довідався? — запитав Ендрю, щільніше загортаючись у піджак.

— Та взагалі-то ні. — Харрі дивився на останки Інґер Холтер. Обличчя під час падіння відносно не постраждало. Так, кінчик носа розбито, на одній щоці — помітна вм’ятина, але жодних сумнівів у тому, що це обличчя тієї самої всміхненої дівчини з фотографії, доданої до поліцейського звіту. Навколо шиї чорні відмітини, по всьому тілу — синці, рани та кілька глибоких порізів, а в одному місці видніє біла кістка.

— Батьки хочуть поглянути на знімки. Норвезький посол намагався їх відраяти, але адвокат наполіг. Не думаю, що матері варто бачити доньку в такому вигляді, — похитав головою Ендрю.

Харрі узяв лупу і став уважно вивчати синці на шиї.

— Душили голими руками. Це не так-то просто. Убивці або сили не бракує, або він одержимий прагненням убивства.

— Або є досвід у подібних справах.

Харрі поглянув на Ендрю.

— Тобто?

— У неї нема ні шкіри під нігтями, ні волосся вбивці на одязі, по руках не скажеш, що вона відбивалася. Вона загинула так швидко, що майже не встигла учинити опір.

— Ви з подібним уже мали справу?

Ендрю знизав плечима:

— Попрацюй тут з моє — будь-яке вбивство буде до чогось подібним.

Та ні, подумав Харрі. Якраз навпаки. Що довше працюєш, то більше переконуєшся, що в кожному вбивстві є свої деталі і нюанси, які роблять його несхожим на інші.