Ендрю поглянув на годинник:

— За півгодини ранкова нарада. Треба поквапитися.

Начальником слідчої групи був Ларрі Водкінс, випускник юридичного факультету, що стрімко злетів по кар’єрних щаблях. Губи тонкі, волосся рідке. Говорить коротко, швидко і до діла, не турбуючись про непотрібні інтонації та прикметники.

— Та й про ввічливість, — признався Ендрю. — Досвідчений слідчий, але не з тих, кого просиш зателефонувати батькам, коли доньку знаходять мертвою. До того ж він, коли нервує, починає матюкатися.

Права рука Водкінса — Сергій Леб’є, підтягнутий югослав з поголеною головою і гострою борідкою, що робило його схожим на Мефістофеля в костюмі. Взагалі-то, Ендрю недолюблював людей, які дуже піклуються про свою зовнішність.

— Але Леб’є — зовсім інша річ. Він не павич, просто хоче виглядати акуратно. А ще у нього є звичка під час розмови уважно розглядати свої нігті. Але не для того, щоб комусь дошкулити. А в обідню перерву він чистить свої туфлі. І патякати надто не любить: ні про себе, ні про щось інше.

Наймолодшим у команді був Юн Суе — невисокий сухорлявий хлопчина з незмінною посмішкою. Його родина приїхала до Австралії з Китаю тридцять років тому. А років десять тому, коли Суе було дев’ятнадцять, батьки вирішили з’їздити на батьківщину і не повернулися. Дід говорив, що син «устряв у політику», але не розводився на цю тему. Суе так і не дізнався, що ж з ними сталося. Тепер на його плечах були старі і двоє молодших братів, тому він працював по дванадцять годин на добу, з яких щонайменше десять посміхався.

— Якщо знаєш дешевий жарт — розкажи його Суе. Він сміється з усього, — говорив Ендрю дорогою.

Отже, усі вони зібралися в тісній кімнатці з жалісливо скрипучим вентилятором під стелею. Водкінс став біля дошки і відрекомендував Харрі решті.

— Наш норвезький колега переклав лист, знайдений у помешканні Інґер. Що ти можеш про нього розповісти, Ховле?

— Хов-лі.

— Перепрошую, Ховлі.

— Ну, вона пише про хлопця на ім’я Еванс. І судячи з усього, саме його вона тримає за руку на фотографії над письмовим столом.

— Ми перевірили, — сказав Леб’є. — Схоже, що це Еванс Вайт.

— Он як? — Водкінс здивовано підкинув тонку брову.

— Про нього нам відомо не так багато. Батьки приїхали зі Штатів у кінці шістдесятих і отримали посвідку на проживання. Тоді це не було проблемою, — додав Леб’є. — Так чи інакше, вони їздили туди-сюди по країні, практикуючи вегетаріанство і бавлячись марихуаною та ЛСД, на ті часи звичайна річ. Потім народився Еванс, батьки розлучилися, і коли хлопцю було вісімнадцять, батько поїхав назад у Штати. Мати вивчає знахарство, саєнтологію і всіляку містику. На якомусь ранчо на Золотому березі вона відкрила свій заклад, так званий «Кришталевий храм», і там продає туристам і духовним шукачам камені-амулети й різне привізне барахло з Таїланду.

У вісімнадцять років Еванс вирішив посвятити себе тому ж, що й більшість австралійських підлітків, — він поглянув на Харрі. — Тобто байдикуванню.

Ендрю відкинувся на спинку крісла і голосно пробуркотів:

— Авжеж, добре просто волочитися Австралією, займатися серфінгом і жити на гроші платників податків. Чудова соціальна система, чудовий клімат. Чудова у нас країна! — І він знову сів прямо.

— У нього вже давно немає певного місця проживання, — вів далі Леб’є. — Але нам відомо, що не так давно він мешкав десь на околиці Сіднея разом з «білими голодранцями». Проте ті, у кого ми запитували, кажуть, що він кудись запропастився. Його жодного разу не заарештовували. Отже єдине його фото, яке у нас є, — фотографія на паспорт, який він отримав у тринадцять.

— Та ви чарівники, — зауважив Харрі. — Це ж як вам вдалося по одній фотографії та імені так швидко відшукати хлопця серед вісімнадцяти мільйонів?

Леб’є кивнув на Кенсинґтона.

— Ендрю впізнав місто на фотографії. Копію фотографії ми відправили до місцевої поліцейської дільниці, і вони надали нам ім’я. Виявилось, що там хлопець «посідає становище в певних колах». У перекладі нормальною мовою це означає, що він — один з наркобаронів, торгує марихуаною.

— Судячи з усього, містечко зовсім невелике, — припустив Харрі.

— Німбін, понад тисячу мешканців, — повідомив Ендрю. — Основним заняттям було молочне тваринництво, доти, доки в 1973 році Австралійське національне студентське товариство не надумало провести так званий фестиваль «Акваріус». — На обличчях у присутніх з’явилися іронічні посмішки. — Власне кажучи, гаслами фестивалю були ідеалізм, альтернативний спосіб життя, повернення до природи і все таке інше. Газети тільки й писали, що про студентів, які ходили голяка і трахалися направо і наліво, незважаючи на пристойність. Свято тривало десять днів, але в декого воно затяглося. Ґрунт в околицях Німбіна родючий. Для всього. І зараз я, якщо можна так висловитися, сумніваюся, що молочне тваринництво там усе ще найважливіша стаття доходу. На головній вулиці, за п’ятдесят метрів од поліцейської дільниці, розташовано найвідкритіший в Австралії ринок, де торгують марихуаною. Не здивуюся, якщо і ЛСД.

— Так чи інакше, — підсумував Леб’є, — Еванса, якщо вірити поліції, недавно бачили в Німбіні.

— Тепер губернатор Нового Південного Уельсу розгорнув боротьбу з наркотиками, — докинув Водкінс. — Мабуть, уряд змусив його посилити заходи проти зростаючої наркоманії.

— Авжеж, — кивнув Леб’є. — Поліція робить аерофотозйомку полів, засіяних коноплею.

— До діла, — сказав Водкінс. — Потрібно знайти цього хлопця. Кенсинґтоне, ти, схоже, непогано орієнтуєшся в тих краях, а вам, Ховлі, буде цікаво поїздити по Австралії. Маккормак зателефонує в Німбін, попередить про ваш приїзд. Юне, клацай і далі по клавіатурі і шукай, шукай, шукай. Lets mаке some good![10]

— Lets have some dinner[11], — кинув Ендрю.

Змішавшись з туристами, вони сіли на монорельс до бухти Дарлінґ, зійшли в Харборсайді і сіли пообідати в кафе просто неба, звідки очам відкривалася затока.

Мимо продефілювали довгі ноги на високих шпильках. Ендрю не посоромився охнути і свиснути, звернувши на себе увагу відвідувачів. Харрі похитав головою.

— Як поживає твій друг Отто?

— Ну… Місця собі не знаходить. Віддали перевагу жінці, а не йому. Кажу, якщо у твого коханця крім тебе є жінка, він залишиться з нею, а не з тобою. Дарма, йому не вперше. Якось переживе.

Харрі здалося, що на нього впало кілька крапель. Він здивовано поглянув на небо — і справді, з північного заходу непомітно підкралася чорно-густа грозова хмара.

— А як ти впізнав Німбін по фотографії якогось будинку?

— Німбін? Забув тобі сказати: я старий хіпі, — осміхнувся Ендрю. — Усім відомо, що ті, хто хвастає, ніби пам'ятає фестиваль «Акваріус», насправді брешуть. Ну я ж бо в усякому разі пам'ятаю будинки на головній вулиці. І відчуття, начебто опинився в бандитському містечку з вестерну, розфарбованому якимсь психом у бузковий і золотий. Гадаю, ці кольори застрягли в моїй підсвідомості, так на мене подіяло їхнє поєднання. І я відразу пригадав про них, побачивши ту фотографію.

По обіді Водкінс скликав ще одну нараду. Цього разу дещо цікаве вдалося знайти Юн Суе.

— Я переглянув усі нерозкриті вбивства в Новому Південному Уельсі за останні десять років і знайшов чотири схожі на наше. Трупи знайдено у глухих місцях: два у сміттєвих купах, один — на узліссі, біля шосе, і ще один сплив у річці Дарлінґ. Жінки спершу були зґвалтовані і вбиті в іншому місці, а потім викинуті. І що найважливіше — всі до однієї задушені і в усіх на шиї були синці від пальців.

Юн Суе сліпучо посміхнувся.

Водкінс одкашлявся:

— Тебе трішечки занесло, Суе. Задушення — не такий вже рідкісний спосіб убивства, якщо воно пов’язане із зґвалтуванням. А географія, Суе? Річка Дарлінґ — це чортзна-де! За сто кілометрів од Сіднея.