Знову притомний, знову в кімнаті леді Мурасакі, вже обагрену кров’ю півонію кинуто на столик, поряд зі стуком упав ніж. Ганнібал опанував себе, підвівся, ховаючи скривавлену руку за спиною. Вклонився леді Мурасакі і рушив до дверей.

— Ганнібале!

Він прочинив двері.

— Ганнібале!

Вона вже стояла поруч. З простягнутою до нього рукою, не відводячи погляду від його очей, не торкаючись його, подала знак пальцями. Тоді взяла його поранену руку, і цей дотик відбився в його очах ледь помітною зміною розміру зіниць.

— Треба накласти шви. Серж відвезе нас до міста.

Ганнібал похитав головою і кивнув на п’яльця для вишивання. Леді Мурасакі дивилася на нього, доки не впевнилася.

— Чійо, скип’яти голку й нитку.

До вікна, де було достатньо світла, Чійо піднесла леді Мурасакі щойно виловлені з киплячого чайника голку й намотану на ебенову шпильку нитку, від них ішла пара. Леді Мурасакі чіпко утримувала його руку, поки зашивала палець, наклавши шість акуратних швів. Краплі його крові падали на білий шовк її кімоно. Ганнібал невідступно дивився на неї під час цієї роботи. Він не виказав жодної реакції на біль. Здавалося, він думає про щось зовсім інше.

Він дивився на напнуту тугу нитку, що розмотувалася зі шпильки. Дуга вушка голки — це функція діаметра шпильки, подумалося йому. На снігу розсипані сторінки книжки Гюйгенса, вони забризкані мозком.

Чійо приклала листок алое, і леді Мурасакі забинтувала рану. Забравши назад готову руку, Ганнібал підійшов до чайного столика, взяв півонію й обрізав їй стебло. Квітку поставив у вазу, таким чином завершивши елегантну композицію. Подивився на леді Мурасакі і Чійо.

Його обличчям майнула гримаса, мов брижі по воді, так він намагався вимовити «дякую». Вона відповіла на це найделікатнішою, найкращою зі своїх усмішок і тим припинила його напруження.

— Хочете піти зі мною, Ганнібале? Віднесемо квіти? Вони разом піднялися сходами на горище.

Горищні двері колись висіли десь-інде в будинку; на них було різьблене обличчя, грецька комічна маска. Леді Мурасакі зі свічною лампою в руці попрямувала в дальній куток горища, повз трьохсотлітнє зібрання мотлоху: скрині, різдвяні й садові прикраси, поламані меблі, костюми театрів Кабукі та Но[32] і людського зросту карнавальні маріонетки, що звисали зі сволоків.

Далеко від дверей вгадувалося мансардне вікно, позначене непевною каймою світла, що проникало на горище по краях затемнювальної ширми. Свічка освітила маленький олтар, божничку проти віконця. На ній стояли зображення предків — її й Ганнібалових. Над фотографіями летів журавлиний ключ, багато паперових журавлів. Тут було й фото батьків Ганнібала в день їхнього одруження.

Ганнібал при свічці вдивився в своїх матір і батька. Мама виглядала дуже щасливою. Полум’я було лише в його руці — її одяг не палав.

Ганнібал відчув чиюсь присутність поряд із собою, понад собою і втупився у пітьму. Коли леді Мурасакі прибрала ширму з віконця, ранкове світло залило Ганнібала і темні сутності поряд із ним, воно піднялося кованими ногами по бойовому віялу, затиснутому в кованих рукавичках, по нагрудній пластині аж до залізної маски й рогатого шолома лицаря-самурая. Лицарський обладунок було встановлено на підвищеній платформі. На підніжку перед ним покоїлася самурайська зброя — довгий і короткий мечі, кинджал танто[33] та бойова сокира.

— Покладімо квіти, Ганнібале, — промовила леді Мурасакі, розчищаючи місце на олтарі перед фотографіями його рідних.

— Тут я молюся за вас і вельми раджу вам молитися за себе, просити у духів вашої родини дати вам мудрості й сили.

З делікатності він схилив голову перед олтарем на хвильку, але його настирливо тягнуло до обладунку, він відчував цей потяг усім своїм єством. Він зробив крок до підмостків, щоб торкнутися зброї. Леді Мурасакі зупинила його піднятою рукою.

— Цей обладунок стояв в амбасаді у Парижі, коли мій батько був послом у Франції перед війною. Ми переховували його від німців. Я торкаюся його тільки раз на рік. У день народження мого прапрапрапрадіда я маю честь чистити його амуніцію і зброю та змащувати їх гвоздичною олією й олією з камелії, — у них чудовий запах.

Вона відкоркувала пляшечку і дала йому понюхати.

На помості перед обладунком лежав сувій. Він був трохи розгорнутий, там було видно перше зображення, де самурай в обладунку робив огляд своїх васалів. Поки леді Мурасакі поралася біля божниці, Ганнібал розгорнув сувій до наступного сюжету, де чоловік у латах робив огляд самурайських голів, на кожній із яких був ярлик з ім’ям загиблого, ярлики кріпилися до волосся або, якщо жертва була лисою, прив’язувалися до вуха.

Леді Мурасакі делікатно забрала в нього сувій і знову скрутила його до картинки з її предком в обладунку.

— Це після битви за замок Осака, — пояснила вона. — Є ще інші, більш шановані сувої, що можуть вас зацікавити. Проте, Ганнібале, ми з моїм чоловіком були б вельми втішені, якби ви стали такою людиною, якою був ваш батько, якою є ваш дядько.

Ганнібал кинув на обладунок запитальний погляд.

Вона прочитала зміст питання в його очах.

— Також таким, яким був він? До певної міри — нехай, але більш співчутливим.

Вона поглянула на обладунок, ніби щось від нього почула, і посміхнулася Ганнібалові.

— Проте я не наважуся повторити це перед ним японською мовою.

Вона підступила ближче, тримаючи свічну лампу в руці.

— Ганнібале, ви можете вийти з царства жахливих сновидінь. Можете стати будь-ким, кого лишень ви спроможні собі уявити. Ступайте на місток мріянь. Ходімо?

Вона не була схожою на його матір. Вона не була його матір’ю, але він відчував її серцем. Його ревнива увага могла дратувати її, і вона поклала собі пригасити цю пристрасть.

— Місток мрій веде повсюди, але спершу шлях проходить через лікарський кабінет і шкільний клас. Ви готові туди піти?

Ганнібал дозволив їй повести його цим шляхом, але спершу він знайшов серед квітів закапану його кров’ю півонію і поклав її на полицю перед бойовим обладунком.

Доктор Ж. Руфін практикував у своєму міському будинку з садочком. На непримітній табличці поряд із воротами стояло його ім’я й титули: Доктор медицини. Дипломований психіатр.

Граф Лектер і леді Мурасакі сиділи на жорстких стільцях у чекальні серед пацієнтів доктора Руфіна, дехто з яких мало не підскакував на своїх місцях.

Кабінет лікаря мав суто вікторіанський вигляд, два важких фотелі обабіч каміна, накрита торочкуватим покривалом канапа, а ближче до вікна оглядовий стіл та стерилізатор із іржостійкої сталі.

Д-р Руфін, середнього віку чоловік із борідкою і низьким приємним голосом, говорив до Ганнібала, котрий сидів у кріслі.

— Ганнібале, дивлячись на ритмічні коливання метронома і слухаючи звук мого голосу, ти входиш до стану, що ми його називаємо сон наяву. Я не прошу тебе говорити, але я хочу, щоб ти намагався видати голосом якийсь звук, що означатиме «так» або «ні». Ти відчуваєш розслабленість, відпливаєш…

На столі між ними, коливаючись, тіктакав маятник метронома. Помальований знаками зодіаку й херувимами дзиґар цокав на камінній полиці. Поки д-р Руфін балакав, Ганнібал рахував удари метронома й цокання годинника. Їхні фази то збігалися, то розходилися. Ганнібалу стало цікаво, чи зміг би він, порахувавши інтервали поза фазою і у фазі та помірявши стрілку метронома, вирахувати довжину захованого в годиннику маятника. Він дійшов висновку, що так. Д-р Руфін продовжував свою балачку:

— Видай звук, Ганнібале, будь-який звук ротом.

Ганнібал, не відриваючи очей від метронома, видихнув повітря між язиком і нижньою губою, видавши низький, схожий на пердіння звук.