− І як же я, на ваш погляд, мав би чинити? − з цікавістю спитав я.

Якийсь час він мовчав, вочевидь, серйозно, щоб не сказати тяжко, роздумуючи; нарешті відповів:

− Моя порада може видатись вам дивною, Джеффрі, але ви її хотіли, тож почуєте. Давайте волю шляхетним прагненням вашої натури − нехай світ називає це божевіллям! Не жертвуйте вашим високим почуттям правоти задля того, щоб підпорядковуватися чиїйсь владі чи впливові, і попрощайтеся зі мною. Я вам корисний лише тим, що задовольняю ваші різноманітні забаганки та знайомлю вас із тими особами − великими чи незначними, − яких ви хочете знати заради власного зиску. Повірте мені: якщо ви облишите всі ці дурниці, увесь цей лицемірний, вульгарний стиль існування й мене разом із ним − це буде набагато краще для вас і дасть вам більше розради в неминучий день вашої смерті. Нехай «товариство» надалі крутиться дзиґою у своєму безумстві − покажіть їм, що весь їхній блиск, розкіш і пиха не варті нічого в порівнянні з високою душею чесної людини! Христос сказав багатому вельможі: «Продай майно твоє і роздай убогим».

Хвилину чи дві я не відповідав, а він, зблідлий, в очікуванні спостерігав за мною.

Якийсь докір сумління змусив мене здригнутись, і я відчув невиразний жаль − жаль за тим, що, маючи величезні умови для того, щоб робити добро моїм ближнім, я не був анітрохи вищим морально, ніж ті вульгарні люди, які становлять так звану «верхню десятку» світу. Я віддавався тим самим егоїстичним задоволенням, що й вони; я був таким самим солодкомовним та лицемірним, як і вони. Вони грали свою комедію, а я свою; жоден з нас ані на мить не ставав самим собою. Правду кажучи, одна з причин, чому світські джентльмени і дами не терплять самотності, − те, що для них нестерпно перебувати сам на сам зі своїм справжнім «я»: вони носять на собі ганебний тягар таємних пороків.

Однак моє душевне хвилювання невдовзі минулось, і я посміхнувся, беручи Лючіо під руку:

− Ваша порада, любий друже, згодилась би для проповідника, який закликає до спасіння душі, але для мене вона нічого не варта, оскільки послухатися її − неможливо. По-перше, попрощатися з вами назавжди − було б чорною невдячністю з мого боку;по-друге, товариство з його сміховинним фанфаронством усе-таки конче потрібне, хоча б для розваг − як моїх, так і моєї майбутньої дружини, і ми не зашкодимо собі, якщо приєднаємось до загального хору; по-третє, якби я віддав половину свого майна вбогим, мені б за це не подякували, а тільки вважали б мене божевільним.

− А ви б хотіли вдячності?

− Природно, що так! Більшість людей прагне бодай найменшої вдячності за вчинене добро.

− Але ж і Творець рідко коли дістає її!

− Друже, я кажу про реалії цього світу та про людей, які живуть у ньому. Той, хто дає щедро, прагне визнання своєї великодушності;однак якби я віддав убогим половину свого майна, то в газетах про це написали б не більш як шість рядків, а товариство вигукнуло б: «Що за дурень!».

− Тоді не говорімо більше про це, − сказав Лючіо; брови його розгладились, а очі прибрали звичайного веселого, насмішкуватого виразу. − Вигравши дербі, ви зробили все, чого сподівається від вас цивілізація дев'ятнадцятого століття, і за це вас будуть запрошувати всюди. Незабаром ви обідатимете у Мальбрукському палаці, а якщо захочете, то впливова лазівка й маленька політична інтрига відкриють вам двері до Кабінету міністрів. Людина з п'ятьма мільйонами на рахунку й переможець дербі на додачу − хто може дорівнятись до вас у могутності? Жодна інтелектуальна величне дасть вам такого становища! Люди заздрять вам. Слава людини, здобута за допомогою коня, − це щось насправді дивовижне!

Він голосно розсміявся й більше не згадував у розмовах зі мною про «шляхетні прагнення» моєї натури. Я не знав, що він зробив ставку на мою душу − і програв. Відтоді він дотримувався щодо мене рішучої манери, невблаганної до страшного кінця.

…Моє весілля відбулось у призначений день червня з усією пишнотою й екстравагантністю, яка годилася для мого становища та становища жінки, яку я обрав собі за дружину. Немає потреби детально змальовувати бучну церемонію: будь-яка модна «дамська газета», описуючи весілля графської дочки з мільйонером, дасть повне уявлення про загальний ефект! Це було яскраве видовище; розкішні туалети та прикраси знищували геть усякі роздуми про священну врочистість «божественного обряду». Зворушливі слова Євангелія не привернули й половини тієї уваги, яку було звернено на пишні банти з перлів і діамантів, що прикріплювали вишитий трен нареченої до пліч.

На церемонії був присутній «увесь світ зі своєю дружиною» − той світ, який не знає та не хоче знати про існування іншого світу, хоча сам являє собою меншу частину суспільства. Навіть принц Вельський зробив мені честь своєю присутністю. Обряд вінчання здійснювали двоє сановних церковних прелатів; вони привертали увагу надмірною шириною білих рукавів та стихаря і збуджували пошану як огрядністю фігур, так і лиснючою червоністю облич.

Лючіо був моїм старшим боярином. Він перебував у веселому, майже бурхливому настрої; усю дорогу, поки ми разом їхали до церкви, він розважав мене забавними історіями, переважно з життя духівництва. Коли ми нарешті дісталися священної споруди й виходили з карети, він, сміючись, запитав:

− Чи не чули ви, Джеффрі, що диявол не може ввійти до церкви, позаяк боїться хреста?

− Здається, чув, − відказав я, усміхаючись у відповідь на веселість, що іскрилася в його блискучих очах.

М'які звуки органа серед безмовності, напоєної пахощами квітів, швидко занурили мене в урочистий настрій; чекаючи на наречену, я сперся на ґрати вівтаря і в сотий раз дивувався з надзвичайно гордовитого вигляду мого друга, коли той, схрестивши руки та підвівши голову, розглядав оздоблений лілеями вівтар і розп'яття, що сяяло над ним; у його задуманих очах читалися мішані почуття побожності й презирства. Я добре пам'ятаю випадок, який стався під час занесення наших імен до книги. Коли Сибілла, це втілення янгольської краси в білій вінчальній сукні, підписувала своє ім'я, Лючіо нахилився до неї.

− Як старший боярин, я вимагаю старовинного привілею! − сказав він та злегка поцілував її у щоку.

Вона палко почервоніла, потім зненацька мертовне зблідла і з приглушеним зойком упала непритомна на мої руки. Кілька хвилин минуло, доки вона прийшла до тями, але вона заспокоїла мою тривогу й сум'яття подруг, запевнивши нас, що це дрібниця, ніщо інше, як вплив спекотної погоди та надмірного хвилювання. Узявши мене під руку, вона зійшла, всміхаючись, із бічного вівтаря храму крізь строкаті лави заздрісних світських подруг, які мали певність, що вона буде щасливою, − не тому, що вона одружувалася з гідним та обдарованим чоловіком (у цьому не було б причини для заздрощів), а лишень тому, що вона виходила заміж за п'ять мільйонів фунтів стерлінгів. Я був додатком до мільйонів − і нічого більше.

Вона тримала голову високо й гордо, хоча я відчув, що вона тремтіла, коли в повітрі врочисто розлилися громоподібні звуки весільного маршу з «Лоенґріна». Усю дорогу вона ступала по трояндах, я також згадав про це… потім! її атласний черевичок давив серця тисячам ніжних створінь, які, напевно, були набагато дорожчі Богові, ніж вона; маленькі невинні душі квітів, чиїм життєвим завданням було створювати красу й теплоту своїм чистим існуванням, умирали, щоб задовольнити марнославство однієї жінки, для якої не існувало святощів!.. Але тоді я, зізнаюся, перебував іще в безумному сні, і мені здавалося, що квіти були щасливі загинути під її ногою.

Після церемонії всі гості зібралися в домі графа Ельтона, і в самому розпалі учти й балаканини ми − я й моя новоспечена дружина − попрощалися з усіма, вислухавши щедрі лестощі наших «друзів», які, зарядившись найвишуканішим шампанським, старанно вдавали щирість. Останнім, хто попрощався з нами біля дверцят карети, був Лючіо; розлучаючись із ним, я відчув невимовний смуток. Відтоді, як я побачив світанок свого щастя, ми з ним були майже нерозлучними товаришами. Усім − і своїми успіхами в суспільстві, і знайомством зі своєю нареченою − я завдячував його досвідові й тактовності; незважаючи на те, що моєю життєвою супутницею віднині мала стати найвродливіша жінка, мені прикро було прощатися з талановитим, неперевершеним другом, і в день свого весілля я відчув гострий біль особистого страждання.