− Мої думки будуть із вами, поки триватиме ваша весільна подорож, − сказав він. − А після її завершення я буду одним із перших, хто привітає вас із щасливим поверненням додому. Ваш перший домашній прийом у Віллосмірі призначено на вересень, чи не так?

− Так, і ви будете найбажанішим гостем серед усіх запрошених, − відповів я сердечно, тиснучи йому руку.

− Тьху, Джеффрі, чи не соромно вам кривити душею? − заперечив він, сміючись. − Адже ви маєте намір запросити принца Вельського! Хіба може хтось бути бажанішим, ніж він? Ні, якщо до переліку занесено короновану особу, то я можу претендувати хіба що на третє або четверте місце! Я, на жаль, не володар Вельсу, і престол, на який я міг би претендувати, − якби мав кого-небудь, хто зважився б мені допомогти, − перебуває далеко від престолу Англії.

Сибілла нічого не говорила, але погляд її був із дивною задумою звернений на гарне обличчя та величну постать князя. Вона була дуже бліда.

− Бувайте, леді Сибілло! − лагідно мовив він. − Зичу вам усього найкращого. Нам, тим, хто лишається тут, ваша відсутність видасться довгою, − але вам… Ах, кохання дає крила часу, і те, що для звичайної людини є місяцем нудного життя, для вас буде п'янкою миттю. Кохання краще від багатства; я знаю, ви це вже збагнули, однак я думаю і сподіваюся, що вам судилося пізнати цю істину щонайповніше. Думайте інколи про мене. Au revoir.

Коні рвонули; жменя рису, що її кинув якийсь світський бовдур (такі завжди присутні на весіллях), із шумом розсипалась, вдарившись об дверцята і верх карети, і Лючіо відступив назад, роблячи рукою прощальний жест. Ми бачили його до останньої хвилини: його висока поставна фігура, оточена ультрасвітською юрбою, вирізнялась на сходах будинку графа Ельтона. Навколо стояли подруги нареченої у світлих сукнях та екстравагантних капелюшках − збуджені юні панни; кожна з них, без сумніву, палко мріяла: настане день, і вона теж матиме такого багатого нареченого, яким був я. Свахи-матінки та злі старі вдови виставляли напоказ дороге мереживо на своїх чималеньких бюстах і блищали діамантами. Чоловіки з білими бутоньєрками, приколотими до бездоганно обтислих фраків; слуги в яскравих лівреях та звичний вуличний натовп бездільних роззявляк − увесь цей народ з'юрмився перед портиком із сірого каменю; а посередині стояв Лючіо, чия похмура врода і блиск палких очей привертали увагу мимохіть.

Потім карета звернула за ріг, людські обличчя зникли, і ми з Сибіллою зрозуміли, що залишилися самі − сам на сам одне з одним, сам на сам із майбутнім; віднині ми маємо вчити урок кохання − або ненависті − але разом… разом назавжди.

Я не можу відновити в пам'яті тих примарних подій, тих безумних днів або тижнів, які пронеслися − швидше чи повільніше − та нарешті привели мене до тієї миті, коли я, безпритульний, занімілий, пригнічений, з болем у серці, опинився на березі швейцарського озера − маленького темно-синього озера, з такою самою задумою в глибині, яка відбивається в серйозних очах дитини.

Я дивився вниз, на чисті блискучі води − і майже не бачив їх; засніжені вершини гір, що оточували озеро, були надто високими для моєї душі, ніби розчавленої під тягарем уламків мого життєвого корабля. Яким безумцем я був, вірячи, що на світі може існувати така річ, як щастя!

Лихо зазирало мені у вічі − лихо, яке триватиме все життя, і лише смерть буде порятунком від нього. Лихо! Це слово, подібне до пекельного стогону, промовляли три страхітливі примари, що потривожили однієї ночі мій спокій.

− Що я такого зробив, − обурений, я запитував сам себе, − щоб заслужити на це нещастя, проти якого безсиле багатство? Чому доля така несправедлива до мене?..

Як і всі люди мого типу, я не міг розгледіти дрібних, але міцних ланок ланцюга, що його кував я сам, − ланцюга, який зв'язував мене з моєю загибеллю. Я нарікав на долю й говорив про несправедливість, не беручи до уваги простої істини: те, що я вважав несправедливістю, являло собою безсторонній наслідок Вічного Закону, який здійснюється з такою самою математичною точністю, як і рух планет, і нікчемні зусилля людини стати на перешкоді його здійсненню приречені бути марними!

Із засніжених вершин наді мною дмухнув легіт, ледь схвилювавши спокійні води маленького озера, біля якого я безцільно блукав. Я спостерігав за тонкими брижами на його поверхні, подібними до мімічних зморщок на людському обличчі, і думав похмуро, чи досить воно глибоке, щоби втопитись у ньому. Чи варто жити далі, знаючи те, що я знав? Знаючи, що та, яку я кохав − досі кохав ненависним для мене самого почуттям, − є істотою більш безсоромною, більш порочною, ніж справжня вулична проститутка, яка продається за гроші? її прекрасне тіло, її янгольське обличчя − все це лише принадна маска, під якою схована душа гарпії! Боже мій!.. Зойк вихопився в мене; мої думки неслись і неслись у нескінченному колі незцілимого німого відчаю. Я кинувся на траву спадистого берега і в агонії затулив руками обличчя.

Але безжальні думки не зникали з моєї свідомості, і я далі гірко розмірковував про своє лихо. Чи заслуговує вона, Сибілла, на тяжчий осуд, ніж я сам? Я одружився з нею на власний вибір; вона говорила мені: «Я − зіпсована істота, виплекана на хисткій моралі та низькопробній літературі нашого часу». І це виявилося правдою! Вона безліч разів довела мені, що це так, і пекучий сором проймав мене, коли я згадував її «доводи»!

Підвівшись, я знову почав схвильовано ходити сюди-туди, охоплений лихоманкою самозневаги й відрази. Що міг я зробити з жінкою, з якою тепер був пов'язаний на ціле життя? Спробувати її переробити? Вона б лише презирливо засміялась на мої спроби! Переробити самого себе? Вона почала б глузувати з моєї безхарактерності! А крім того, чи не принижував я сам себе дужче, ніж вона мене принижувала? Чи не була й вона, в свою чергу, жертвою моїх брутальних пристрастей?

Змучений, збезумілий, я несамовито метався берегом озера − і раптом здригнувся, наче почув пістолетний постріл: серед тиші почувся плескіт хвиль, потривожених веслом, і ніс маленького човна увігнався в берег. Човняр шанобливо запропонував мені свої послуги солодкозвучною французькою мовою. Я погодився й за дві хвилини опинився в човні. Червоне призахідне сонце немов полум'ям заливало засніжені гірські вершини, а воду забарвлювало в рубіновий колір вина. Гадаю, човняр помітив мій кепський настрій і скромно мовчав, а я, насунувши капелюха на очі, лежав на кормі й віддавався роздумам.

Вистачило лиш одного місяця подружнього життя, щоб «безсмертний» шал кохання заступився хворобливим переситом! Були навіть моменти, коли моя незрівнянно гарна дружина здавалась мені потворною: тепер, коли я знав її натуру, жодні зовнішні принади не могли змусити мене забути про мерзенну внутрішню сутність. Однак що повсякчас заводило мене у глухий кут, так це її витончене лицемірство, її неперевершене вміння брехати. Подивитись на неї, послухати її − і кожен сприйняв би її за взірець чистоти й святості, за ніжне створіння, яке можна настрахати брутальним словом, за втілення найґраційнішої жіночності. Саме так міг би подумати про неї сторонній − але як жорстоко він би помилився!

Серця вона не мала; цей факт був мені доведений через два дні після весілля, коли, перебуваючи в Парижі, ми отримали телеграму, яка сповіщала про смерть її матері. Паралізована графиня Ельтон, судячи з усього, померла нагло − або в день нашого весілля, або наступної ночі; але граф уважав за краще почекати сорок вісім годин, перш ніж потривожити наше блаженство сумною звісткою. Телеграма супроводжувалася коротким листом до дочки, заключні рядки якого були такі:

«Оскільки ти молода дружина і подорожуєш за кордоном, то я радив би тобі не вдягати жалоби. За цих обставин, далебі, в цьому немає жодної потреби».

Сибілла охоче послухала поради, але в своїх численних розкішних туалетах трималась переважно білого та блідо-лілового кольорів, аби не надто порушувати пристойність у думці знайомих, яких ми могли випадково зустріти під час відвідин за кордоном.