Я погодився, й доки він писав листи, готуючись до подорожі, я переглядав денні газети. У них не було чого читати: хоча всі новини світу електричним дротом дістаються до Англії, кожен редактор найменшої півпенсової газети, заздрячи редакторам інших півпенсових газет, пише на своїх шпальтах виключно те, що відповідає його політичним уподобанням або особистим смакам; інтереси публіки за таких обставин навряд чи беруться до уваги. Бідна публіка, терпляча й повсякчас обманювана! Немає нічого дивного в тому, що газети коштують так дешево: більш ніж достатньо витратити півпенні на газету, придатну лише на те, щоб її викинути.

Я ще проглядав нудну «Пел Мел», як увійшов хлопчик із телеграмою.

− Містере Темпест?

− Так.

Узявши жовтий конверт, я розірвав його та майже бездумно прочитав кілька слів на папері:

Дивний холод пойняв мене, телеграма випала з рук на підлогу. Лючіо підійняв її та перебіг очима. Потім, твердо глянувши на мене, він сказав:

− Ясна річ, ви мусите їхати. Якщо візьмете кеб, то ще можете встигнути на потяг о шістнадцятій.

У горлі пересохло, і я заледве міг говорити.

− А ви? − пробурмотів я.

− Я залишуся у Ґранд-готелі та чекатиму новин. Не гайте ані хвилини. Мевіс Клер не телеграфувала б, якби не було поважної причини.

− Що ви думаєте? Що ви припускаєте? − почав був я.

Він спинив мене легким владним жестом:

− Я нічого не думаю й нічого не припускаю. Я наполягаю, щоб ви вирушили негайно. Ідіть!

І перш ніж я встиг отямитись, я вже був у передпокої клубу; Лючіо допоміг мені вдягти пальто, подав капелюха й послав по кеб. Ми заледве встигли попрощатись; заскочений раптовою необхідністю повернення до Віллосміру, який я покинув сьогодні вранці, − як мені здавалося, назавжди, − я мало усвідомлював, що роблю й куди їду, доки не опинився сам у потязі, який мчав мене назад до Варвіку з такою швидкістю, на яку тільки спроможний був паротяг. Навколо густішали сутінки; моє серце сповнював невиразний страх, якого я не смів окреслити. Що там сталося? Чому Мевіс зателеграфувала мені? Безліч питань оточило мій мозок, і я боявся відповідати на них.

На станції ніхто не зустрічав мене; найнявши кабріолет, я поїхав до Віллосміру. Короткий вечір уже змінився ніччю; тихий осінній вітрець неспокійно зітхав у верхівках дерев, немов душа, що не знайшла спокою; жодна зірка не мерехтіла в темній глибині небес. Екіпаж зупинився; легка постать у білій сукні вийшла мені назустріч: то була Мевіс Клер, її янгольське обличчя було серйозним і блідим від хвилювання.

− Нарешті, це ви! − сказала вона тремтливим голосом. − Дяка Богу, ви приїхали!

Я схопив її за руки.

− Що сталося? Роззираючись довкола, я побачив, що в передпокої юрмилися настрахані слуги; дехто з них вихопився вперед, збентежено бурмочучи щось на зразок того, що вони злякались і не знали, що їм робити. Жестом я звелів їм відступити і знову звернувся до Мевіс:

− Скажіть мені швидше, що сталося?

− Ми побоюємось, чи не трапилось чогось із леді Сибіллою, − відказала вона. − її кімната замкнена, ми не можемо достукатись, її стривожена покоївка прибігла до мене спитатися, що робити. Я негайно прийшла, стукала, звала її на ім'я, але відповіді не було. Ви знаєте, вікна розташовані надто високо над землею, і в нас не знайшлося такої довгої драбини. Я просила кількох слуг, щоб вони висадили двері, але вони були налякані й не погодились, а я не хотіла брати на себе відповідальності і тому зателеграфувала вам.

Перш ніж вона скінчила, я мерщій кинувся сходами нагору; перед дверима, які вели до розкішних апартаментів моєї дружини, я зупинився, переводячи дух.

− Сибілло! − гукнув я.

Ані звуку.

Мевіс пішла за мною і була вже поруч; я бачив, що вона тремтіла. Двоє-троє слуг теж зійшли сходами і, вчепившись у перила, нервово дослухалися.

− Сибілло! − знову покликав я. Знову непорушна тиша.

Я обернувся до переляканих слуг, прибравши якомога спокійнішого вигляду.

− Імовірно, леді Сибілли нема в кімнаті, − сказав я. − Мабуть, вона вийшла непомітно. Ці двері мають пружинний замок, він може замкнутися випадково. Принесіть міцний молоток або лом − що-небудь таке, чим його можна зламати. Якби ви мали розум, ви б послухали міс Клер і зробили це дві години тому.

Із силуваною холоднокровністю я чекав виконання свого наказу. Двоє слуг явилися з потрібними інструментами, і невдовзі будинок сповнився шумом від ударів молота по міцних дубових дверях. Спершу зусилля не дали успіху: пружинний замок не піддавався, міцні завіси не зсувалися.

Однак після десятихвилинної важкої праці луснула одна з різьблених половинок, потім друга, і я, перестрибуючи через уламки, кинувся до будуару; зупинившись там, я прислухався й знову покликав:

− Сибілло! Жодної відповіді.

Якийсь невиразний інстинкт, якийсь незнаний страх утримував слуг і Мевіс у коридорі. Я був сам у цілковитій темряві. Серце моє несамовито калатало.

Навпомацки я намагався знайти на стіні кнопку зі слонової кістки, щоб увімкнути електрику, але не знаходив її. Мої руки натрапляли на знайомі предмети, які я впізнавав на дотик: порцеляна, бронза, вази, картини, коштовні дрібнички − усе це було нагромаджене купами в цій кімнаті, оздобленій з особливо марнотратною розкішшю, ніби тут мешкала зманіжена східна імператриця давніх часів. Обережно рухаючись, я раптом здригнувся: мені примарилася висока постать, біла, прозора, що світилася в темряві; коли я вгледівся в неї, мені здалося, що вона підводить руку і вказує мені шлях уперед із загрозливою гримасою презирства!

Охоплений жахом, я спіткнувся об важкі спадні фалди оксамитової портьєри та усвідомив, що йду з будуару до спальні. Я знову спинився й покликав:

− Сибілло!

Але мій голос тієї миті був лише трохи голоснішим від шепоту. Попри запаморочення в голові, я раптом згадав, що кнопка електричного вимикача в цій кімнаті розташовувалася поблизу туалетного столика, і швидко попрямував туди. Несподівано в густій темряві я торкнувся чогось холодного; пошукавши, я намацав рукою одяг, від якого йшли тонкі пахощі; шовк зашелестів від мого дотику. Це ще дужче стривожило мене. Затремтівши, я позадкував до стіни, і мої пальці мимоволі натрапили на виполірувану кнопку зі слонової кістки − на цей чудесний талісман сучасної цивілізації, який наповнює приміщення світлом за бажанням власника. Я нервово натиснув її, і світло засяяло крізь рожеві абажури; тоді я побачив, де стою… На відстані аршина від мене у фотелі сиділа заціпеніла бліда істота, чиї широко відкриті, скляні від напруги очі дивились у дзеркало!

− Сибілло! − задихаючись, прошепотів я. − Моя дружино!..

Слова застрягли у моєму горлі. Невже це справді вона, моя дружина, − ця крижана статуя жінки, так пильно задивлена у власне мертве віддзеркалення?.. Я дивився на неї зі здивуванням, із сумнівом, ніби на чужу; я заледве впізнавав її риси, її темне з бронзовим полиском волосся, що важко спадало додолу струменистою хвилею… її ліва рука звисала з поруччя фотеля, у якому вона сиділа − сиділа, ніби вирізьблена зі слонової кістки богиня на своєму троні… Здригаючись, я повільно, несміливо наблизився до неї й узяв цю руку. Холодна як лід, вона скидалася на воскову; пальці були унизані каблучками, і я з якоюсь тупою впертістю розглядав коштовне каміння. Ця велика бірюза, осипана діамантами, була весільним подарунком від однієї герцогині; цей опал Сибіллі подарував батько; обручка з іскристим колом сапфірів і діамантів − мій подарунок… Скільки блискучих коштовностей оздоблює цю тлінну плоть! Я глянув на її обличчя, потім на його віддзеркалення в люстрі − і знову не розумів: невже це Сибілла? Сибілла була красунею − а в цієї мертвої жінки був диявольський усміх на вустах і невимовний жах в очах!..

Раптом щось наче урвалося в мені; випустивши холодні пальці небіжчиці, я гукнув: