− Мевіс! Мевіс!
Тієї ж миті вона була поруч, єдиним поглядом вона зрозуміла все. Упавши навколішки перед трупом, вона залилася гіркими слізьми.
− О бідна дівчинко! − ридала вона. − О бідна, нещасна дівчинко!
Я похмуро дивився на Мевіс. Мені здавалося вельми дивним, що вона може плакати над чужим лихом. Моя голова горіла, мої думки плутались; злісно посміхаючись, я напружено подивився на мою мертву дружину, вбрану в рожевий шовковий пеньюар, оздоблений старовинним мереживом за останньою паризькою модою; потім на живе ніжне створіння, уславлене світом за свій талант, що навколішки ридало над закляклою рукою, на якій насмішкувато виблискувало коштовне каміння; і, спонукуваний якоюсь незнаною силою, я з люттю промовив:
− Підведіться, Мевіс! Не стійте навколішки! Ідіть, ідіть геть із цієї кімнати! Ви не знаєте, якою була ця жінка, що її я взяв собі за дружину! Я хотів бачити у ній янгола, але вона була злим духом − так, Мевіс, злим духом! Гляньте на неї, на її віддзеркалення − тепер ви не назвете її гарною! Дивіться, вона всміхається так само, як усміхалася минулої ночі, коли… ах, ви нічого не знаєте про минулу ніч! Кажу вам, ідіть геть! − Я несамовито тупнув ногою. − Це отруйне повітря вб'є вас! Запах Парижа у сполуці з випарами смерті − цього досить, щоб породити заразу! Ідіть швидше, повідомте слуг, що їхня пані мертва, спустіть штори, виставте всі зовнішні знаки благопристойної, фешенебельної скорботи!
І я почав сміятись, немов у маренні.
− Скажіть слугам, що вони можуть розраховувати на дорогу жалобу: нехай їдять і п'ють, скільки забажають, нехай сплять або ж, за звичаєм челяді, базікають про труни, могили і таке інше; але лишіть мене на самоті, сам на сам із нею: ми маємо багато чого сказати одне одному!
Бліда Мевіс, досі тремтячи, підвелася й стояла, дивлячись на мене зі страхом і співчуттям.
− На самоті? − запнулася вона. − Ви не в змозі бути на самоті!
− Я не в змозі, але я мушу, − заперечив я гостро. − Переді мною жінка, яку я кохав тваринною пристрастю; я обрав її собі за дружину, як самець обирає самицю! Утім, ми розійшлися ворогами, і попри те, що вона мертва, я хочу провести з нею ніч: її мовчання мене багато чого навчить! Завтра могила і грабарі зажадають її, але сьогодні вона моя!
Добрі очі жінки знову пойняло слізьми.
− О, ви геть утратили голову й не тямите, що говорите, − прошепотіла вона. − Ви навіть не намагаєтеся дізнатись, як вона померла!
− Це досить легко вгадати, − швидко відповів я, беручи з туалетного столика маленьку темну пляшечку з написом «Отрута». − Ця пляшечка відкоркована й порожня. Безперечно, буде слідство: мусить же хтось мати зиск із необачного вчинку її милості! І погляньте сюди, − я вказав на кілька списаних аркушів паперу, почасти прикритих мереживною хустинкою, пожбуреною, вочевидь, поквапом; поряд лежало перо й каламар. − Без сумніву, для мене приготовано чудову лектуру! Останнє послання померлої коханої священне, Мевіс Клер; ви, авторка ніжних романів, повинні розуміти це! Тож виконайте моє прохання: лишіть мене на самоті!
Вона досі дивилась на мене з глибоким співчуттям; потім поволі повернулася, щоб вийти.
− Хай Бог поможе вам! − сказала вона, схлипуючи. − Хай Господь вас утішить!
Після цих її слів наче якийсь демон у мені зірвався з ретязя: кинувшись до Мевіс, я схопив її руки.
− Не смійте говорити цього! − проказав я палко.
Подих мій перехопило, я зупинився, не в змозі вимовити більше ні слова. Мевіс настрахано глянула на мене й озирнулась назад.
− У чому річ? − спитала вона пошепки.
Я напружував усі сили, щоб спромогтися на слова, і здобувся нарешті на коротку відповідь:
− Нічого!
І я жестом відіслав її.
Гадаю, вираз мого обличчя ще дужче налякав її, бо вона швидко пішла. Коли вона проходила через будуар, я заслонив оксамитові портьєри й замкнув двері, після чого поволі повернувся до своєї мертвої дружини.
− Тепер, Сибілло, − голосно проказав я, − ми самі, ти і я, і лише образи наші відбиваються в люстрі; але ти мертва, а я живий! У таких умовах ти не становиш для мене небезпеки. Твоя врода зникла! Де твоя усмішка, де ті очі, що збуджували в мені пристрасть? Що скажеш? Я чув, що мертві подекуди можуть говорити; ти повинна відшкодувати зло, яке ти мені заподіяла, брехню, на якій ти збудувала наш шлюб, злочин, який ти плекала в серці! Чи маю я прочитати твоє благання про прощення тут?
І я зібрав докупи списані аркуші − навпомацки, позаяк очі мої були прикуті до блідого трупа в рожевому шовковому негліже, обвішаного коштовностями, який так уперто споглядав себе в люстрі. Я присунув стільця ближче та сів, спостерігаючи за віддзеркаленням власного страшного обличчя поряд з обличчям самогубці.
Повернувшись, я почав уважніше розглядати мою нерухому дружину й помітив, що під шовковим пеньюаром на ній була лише тонка біла одіж із вишиваної матерії, крізь яку добре видніли античні обриси її закляклих членів. Нахилившись, я ніби відчув її серце; я знав, що воно не могло битись, однак мені вчувалося, що я чую його биття. Зненацька щось лускате й блискуче впало мені в око: приглядівшись, я побачив весільний подарунок Лючіо − гнучку смарагдову змію з діамантовим чубком та рубіновими очима, яка обвивала талію Сибілли. Обплетена навколо мертвого тіла, змія здавалася живою, і якби вона підвела свою блискучу голову та почала сичати, навряд чи я б здивувався.
Я знову сів на стілець і сидів майже так само нерухомо, як і труп коло мене, і дивився в люстро, що відбивало нас обох, нас, «поєднаних в одне», як говорять сентиментальні люди про тих, хто уклав шлюб, − хоча, правду кажучи, часто трапляється так, що в цілому світі нема двох людей, більш далеких одне одному, ніж чоловік та дружина. Я чув скрадливі рухи та приглушене шепотіння в коридорі; я здогадувався, що деякі слуги пильнували й чекали, − але мені було байдуже. Я настільки захопився передчуттям страхітливої нічної розмови, яку сам задумав, що погасив усі електричні лампи в кімнаті й запалив дві свічки, розмістивши їх обабіч туалетного столика. У такому освітленні труп здавався синявим і ще більш моторошним; я знову сів та приготувався читати останнє послання померлої.
− Тепер, Сибілло, − пробурмотів я, нахиляючись трохи вперед і завважуючи, що впродовж останніх кількох хвилин вуста її ще дужче розтулились і вищир став іще потворнішим, − тепер сповідуйся у своїх гріхах! Я тут, щоб слухати. Така виразна мовчазна красномовність, як твоя, заслуговує на увагу!
Порив вітру з тужливим зойком пронісся навколо замку, шибки затремтіли, і свічки почали мерехтіти. Я зачекав, доки не заглухли всі звуки, і тоді, ще раз кинувши погляд на мертву під раптовим враженням, що вона чує мої слова та знає, що я роблю, почав читати.
XXXV
Ось що містив «останній документ», розпочатий уривано й без звертання.
«Я зважилась померти. Не з пристрасті, не з примхи, але після зрілого міркування. Гадаю, це веління необхідності.
Мій мозок утомився розв'язувати завдання, моє тіло втомилося жити; краще з цим скінчити. Ідея смерті, яка означає цілковите знищення, приємна мені. Я тішуся, що з власної волі можу зупинити це серце, що так неспокійно б'ється, цю палку кров, ці нерви, що так болісно бринять… Хоч я й молода, жити мені нецікаво: я нічого не бачу перед собою, окрім вогненних очей мого коханого, його богоподібних рис, його усмішки, яка поневолює… але все це втрачене для мене. Якусь коротку мить він був моїм світлом, моїм життям; тепер він пішов, і без нього увесь світ − морок, і всюди − порожнеча. Повільно тягтимуться години, дні, тижні, місяці, роки − а я буду сама, весь час буду сама… Хоча краще бути самій, ніж у нудному товаристві отого самовдоволеного, пихатого дурня, мого чоловіка. Він покинув мене назавжди − так він пише в листі, якого покоївка принесла мені годину тому. Це саме те, чого я від нього сподівалась: хіба може індивід такого типу пробачити удар, якого було завдано його самолюбству? Якби він зрозумів мою натуру, мої душевні хвилювання, якби він намагався керувати мною, допомагати мені, якби він, урешті-решт, дав мені бодай якийсь знак великої щирої любові, про яку інколи мріють, але рідко коли знаходять, − тоді, гадаю, мені було б жаль його тепер, я б навіть просила в нього пробачення за те, що одружилася з ним. Але він поводився зі мною так, як поводяться з купленою коханкою: він годував мене, одягав, осипав коштовностями та забезпечував грішми − за те, що я була іграшкою його пристрастей. Жодного разу він не виявив до мене співчуття, не дав мені жодного доказу розуміння, вибачливості, самозречення; тож я нічого не винна. Вони поїхали разом − він і мій коханий, який не стане моїм коханцем; я вільна робити все, що хочу, з цим маленьким пульсом у мені, який зветься життям, але який є насправді лише тонкою ниткою, що так легко рветься.
Немає нікого, хто міг би завадити мені вчинити самогубство. Добре, що я не маю друзів: я рано пізнала лицемірство та облуду світу, осягнула тяжкі життєві істини, що немає кохання без хтивості, немає дружби без особистого інтересу, а доброчесність неодмінно супроводжує порок. Хто, збагнувши це, схоче бути причетним до такого життя?.. На порозі могили я озираюсь на коротку перспективу прожитих років; я бачу себе дитиною − у цьому самому місці, в лісистому Віллосмірі; я можу записати, як почалося це життя, якому сьогодні я маю намір покласти край.
Зманіжена, розпещена дівчинка, якій повсякчас говорено, що вона повинна «мати вигляд гарненької» та цікавитися вбранням, я вже у десять років була схильна до кокетування. Старі ловеласи, від яких відгонило вином і тютюном, любили мене брати до себе на коліна та щипати; моїх невинних вуст вони торкалися своїми зів'ялими губами, зараженими поцілунками кокоток та «заплямованих голубок» міста! Я часто дивувалася, як ці люди, знаючи, які вони мерзотники, можуть торкатися свіжих губок дитини!
Я пам'ятаю свою няньку, видресирувану брехунку, перейняту духом часу; виявляючи більші претензії, ніж могла б виявляти королева, вона забороняла мені гратися з дітьми, які, на її думку, були «нижчі» за мене. Далі йде моя гувернантка, винятково аморальна, але сповнена манірної штивності; маючи «вищі рекомендації» та найкращі референції, вона прибирала доброчесного вигляду, подібно до лицемірних дружин кількох священиків, яких я знала. Утім, я невдовзі розгадала її; навіть будучи дитиною, я відзначалася неабиякою спостережливістю, і, щоб розкрити її натуру, мені досить було тих історій, що їх вона разом із покоївкою-француженкою переповідала моїй матері: історії переповідалися приглушеним тоном та переривалися час від часу грубим сміхом. Я відчувала презирство до таких жінок − зовні доброчесних, а в душі розпусних.
Однак загалом я мало розмірковувала над сенсом буття: я жила. Як це дивно − писати про себе в минулому часі, як про завершений факт! Так, я жила, перебуваючи здебільшого у мрійному, ідилічному настрої, думаючи та не усвідомлюючи власних думок, фантазуючи про квіти, дерева, птахів, бажаючи звідати того, чого ще не знала, та уявляючи себе то королевою, то селянкою.
Я любила читати, а особливо любила поезію. Я відкрила для себе містичні вірші Шеллі, і він був для мене мало не богом; навіть дізнавшись про все з його життя, я не могла собі уявити, що говорив він тонким фальцетом і робив «вільні» зауваження на адресу жінок. Однак, на мою думку, якби він потонув, бувши молодим, іще оточеним флером драматизму та меланхолії, − це було б краще для його слави й урятувало б його від ганебної, порочної старості. Я обожнювала також Кітса, але коли дізналася про його пристрасть до Фанні Браун, моє зачарування − не знаю, чому, − зникло. Єдиним взірцем поета-героя був для мене лорд Байрон: він був сильною особистістю, безжальною у стосунках із жінками, причому переважно поводився з ними саме так, як вони заслуговували. Читаючи любовні рядки цих поетів, я думала: коли й до мене прийде кохання?.. І яким блаженством я насолоджувалася тоді!
Після ніжних мрій настало брутальне пробудження: дитинство перейшло в юність, і коли мені було шістнадцять, мої батьки повезли мене до міста − познайомити зі світськими звичаями, перед тим як «виїздити». О, ці звичаї! Я досконало вивчила їх! Спершу я була здивована, потім почувалася заведеною у глухий кут: мені важко було витворити собі якусь визначену думку про те, що я побачила. Товариство мені складали дівчата мого віку, які, однак, були обізнані у світському поводженні значно краще, ніж я.
Несподівано мій батько сповістив мені, що Віллосмір для нас утрачений, ми не можемо більше утримувати його й більше туди не повернемось. Яким нещастям це стало для мене! Ах, скільки сліз я тоді пролила! Я ще не розуміла, що таке багатство і бідність; єдине, що я усвідомлювала, − це те, що двері мого милого старого дому зачинились для мене назавжди.
Після цього, мені здається, я зробилася холодною та жорстокою. Я ніколи не любила ніжно своєї матері; правду кажучи, я її дуже мало бачила, позаяк вона то їздила з візитами, то приймала візитерів і нечасто була зі мною; тому, коли її раптово вразив перший удар паралічу, це справило на мене слабке враження. Коло матері ходили лікарі та доглядальниці, а зі мною досі була гувернантка; крім того, провадити наш дім приїхала сестра моєї матері, тітка Шарлотта.
У той час я почала аналізувати все, що бачила навколо себе, не висловлюючи своїх думок. Я ще не «виїздила», але бувала всюди, куди запрошували дівчат мого віку; я помічала багато чого, але не демонструвала своєї здатності дещо розуміти. Я виробила в собі звичку триматися безсторонньо та холодно; моя неуважність і байдужість справляли на інших враження, ніби я була нерозвиненою й наївною, і тому деякі вельможні особи, зазвичай доволі хитрі, при мені не боялися говорити відвертіше й виявляти свої пороки. Так починалась моя світська обізнаність. Титуловані знатні дами запрошували мене «на чай без церемоній»: на їхній погляд, я була сумирною дівчинкою, гарненькою, але нудною; вони навіть дозволяли мені залишатися, коли до них − за відсутності чоловіків − приходили їхні коханці. Пам'ятаю, якось одна вельможна леді, знана зі своїх діамантів та з близької приязні з королевою, при мені поцілувала свого кавалера, графа, відомого спортсмена. Я чула, він щось пробурмотів стосовно мене; але його коханка пошепки відповіла: «О, це ж тільки Сибілла Ельтон, вона нічого не розуміє». Потім, коли він пішов, вона, лицемірно посміхаючись, повернулася до мене й сказала: «Ви бачили, як я цілувала Берті, чи не так? Я часто його цілую; він для мене наче брат!» Я нічого не відповіла, тільки невиразно всміхнулася; наступного дня вона надіслала мені дорогу діамантову каблучку, яку я їй негайно відіслала назад із короткою запискою, у якій пояснювала, що дуже вдячна, але батько ще не дозволяє мені носити діамантів…
Чому я тепер згадую ці дрібниці? Дивна річ − саме тепер, коли я вирішила попрощатися з життям та всією його облудою!.. Там, за вікном моєї спальні, співає маленька пташка − що за миле створіння! Гадаю, вона щаслива − хоча б тому, що вона не людина… Коли я дослухаюся до її солодких співів, сльози набігають мені на очі: я думаю про те, що сьогодні о призахідній порі вона ще житиме й співатиме, а я… я вже буду мертва!