Остання фраза була просто сентиментальною − мені анітрохи не скрушно вмирати. Якби я відчувала бодай найменший жаль, я б не здійснила свого наміру.

Однак я вестиму далі цю оповідь; я хочу проаналізувати своє життя, щоб дізнатися, чи не знайдеться в ньому виправдання для моєї натури; я хочу зрозуміти, чи справді я була поганою від самого народження, чи такою мене зробило виховання й суспільство?..

Обставини анітрохи не сприяли покращенню мого характеру. Коли мені виповнилося сімнадцять, батько покликав мене до свого кабінету й розповів про реальний стан наших справ. Я дізналася, що він був у боргах − ми жили з грошей, які давали йому жиди-лихварі, розраховуючи на те, що я, його єдина дочка, зробивши вигідну партію, сплачу всі його борги з величезними відсотками. Батько говорив, що сподівається від мене розсудливості, тож коли з'являться претенденти на мою руку, перш ніж заохочувати їх, я маю повідомити його, щоб він міг довідатись про розмір їхніх статків.

Тієї миті я зрозуміла, що призначена до продажу. Я слухала його мовчки, доки він не закінчив, а потім спитала: «Гадаю, кохання тут не береться до уваги?» Він засміявся і запевнив мене, що набагато легше кохати багатого чоловіка, ніж убогого, у чому я сама невдовзі пересвідчуся. Із певною нерішучістю він додав, що міське життя вимагає суттєвих витрат, тож аби якось перебитися, він бере під опіку молоду американку, міс Даяну Чесней, яка прагне познайомитись з англійським товариством і за цей привілей, а також за послуги тітки Шарлотти в ролі chaperône[35], платитиме дві тисячі гіней на рік. Не пам'ятаю дослівно, що я на це сказала, але мої довго стримувані почуття вибухнули шаленою бурею, і якусь мить він був геть збентежений силою мого обурення. Американська пансіонерка в нашому домі Це здалося мені образливим і негідним, але гніватись не було жодного сенсу: угоду вже уклали. Мій батько, нащадок шляхетного роду, маючи гідне становище в суспільстві, принизив себе в моїх очах до рівня власника вмебльованих кімнат; відтоді я втратила до нього будь-яку повагу. Може, я не мала рації? Може, я мала його шанувати за те, що він перетворив своє ім'я на прибутковий товар, позичаючи його, немов егіду, американці, яка прагнула втертися до вищого світу, не маючи нічого, крім доларів свого батька, вульгарного залізничного короля? Я не могла поблажливо на це дивитись − я дедалі глибше замикалася в собі, стаючи ще холоднішою, ще стриманішою і гордовитішою.

Міс Чесней приїхала і щосили намагалася заприятелювати зі мною, але незабаром зрозуміла, що це неможливо. Я вірю, що вона добросерде створіння, але вона погано вихована, як і всі її співвітчизники; мені вона відразу ж не сподобалась, і я не дбала про те, щоб це приховувати. Утім, я знаю, вона зробиться графинею Ельтон, щойно це стане можливим, тобто після річної церемоніальної жалоби по моїй матері, а може, через три місяці по мені. Мій батько переконаний, що він іще чоловік молодий та привабливий, і не в змозі відмовитись від багатства, яке дасть йому цей шлюб.

Відтоді, як міс Чесней почала жити з нами і тітка Шарлотта зробилася її оплаченою chaperône, я рідко виїжджала в світ: я не могла терпіти, щоб нас бачили разом. Багато часу я проводила у своїй кімнаті, тому прочитала багато книжок. Уся модна література пройшла крізь мої руки − якщо не для повчання мені, то принаймні для просвіти. Одного дня − я добре пам'ятаю цей день, який здійснив переворот у моєму внутрішньому житті, − я прочитала роман, написаний жінкою; спочатку я його не зрозуміла, але, перечитавши деякі місця вдруге, виявила в ньому таку мерзенну розпусту, що, охоплена відразою, жбурнула книжку зневажливо на підлогу. Однак у часописах я бачила схвальні відгуки про цей твір: безсоромність називали сміливістю, вульгарність − блискучою дотепністю; погляди сучасних «літературних цензорів» спонукали мене перечитати роман утретє, й помалу ця підступна гидота проникла до моєї душі й засіла в ній.

Я почала думати про речі, описані там, і невдовзі вже діставала задоволення з таких думок. Я посилала по інші книжки тієї самої авторки, і мій апетит до низькопробних романів подібного штибу дедалі загострювався.

Тим часом одна моя знайома, дочка маркіза, дівчина з великими чорними очима й грубими губами, які мимоволі нагадували свиняче рило, принесла мені два або три томи віршів Свінборна. Завжди залюблена в поезію, я вважала її найбільшим серед мистецтв; не обізнана досі з творчістю цього автора, я жадібно накинулась на книжки, сподіваючись дістати насолоду з того високого душевного хвилювання, яке поет навіює смертним, не наділеним таким божественним даром, як він сам, що й становить його привілей і славу… Дивний вплив справив цей старий співун на мою душу; я думаю, що для багатьох жінок його твори були небезпечніші, ніж найбільш смертоносна отрута, − принаймні розбещують вони набагато дужче, ніж згубні книжки Золя або інших сучасних французьких письменників. Спершу я читала вірші швидко, захоплюючись їхньою музикальністю і співучим розміром та не звертаючи уваги на зміст; але раптом − як полум'я блискавки оголює дерево, спалюючи листя, що його вкриває, − мій інтелект збагнув усю жорстокість і хіть, приховані за словесними шатами; здригнувшись, я з болем у серці зупинилась і заплющила очі. Невже натура людська є такою мерзенною, як змальовує її цей автор? Невже немає більше Бога, а є тільки ласолюбство? Невже пристрасті мужчин і жінок огидніші, ніж інстинкти тварин? Я замислювалася й розмірковувала, я уважно вивчала «Фавстину» та «Анакторію», доки сама моя свідомість не опустилась до рівня цієї мерзоти, − і мені почало здаватися, що твори ці є цілком благопристойними.

Я впивалася диявольським презирством автора до Бога; я знов і знов перечитувала поезію «Перед розп'яттям», доки не вивчила її напам'ять, − саме ці рядки привели мене до гордовитого зневажання Христа і Його вчення. Мені тепер до цього байдуже − тепер, коли я, без надії, без віри, без любові, маю намір зануритись у вічний морок та німоту, − але заради тих, хто втішається релігією, я запитую: чому в так званій християнській країні такому огидному блюзнірству, як «Перед розп'яттям», дозволено розповсюджуватися серед людей без жодного осуду з боку тих, хто називає себе літературними суддями? Я знаю багатьох шляхетних письменників, яких не вислухано, але засуджено; багато кого було звинувачено у блюзнірстві, однак твори їхні мали зовсім інше спрямування; тим часом ці рядки безперешкодно роблять свою жорстоку справу, а їхнього автора вихваляють, наче добродійника роду людського. Урешті-решт, дійшовши висновку, що думки Свінборна є слушними, я пішла за лінивою та нерозважною течією суспільного руху, проводячи дні у вивченні подібної літератури, яка збагачувала мій мозок знанням поганих, згубних речей. Якщо раніше я й мала душу − її було вбито; свіжість духу зникла; завдяки Свінборнові та решті авторів порочність назавжди отруїла мої думки. Здається, існує якийсь нечіткий закон щодо заборони деяких книжок, шкідливих для моральності публіки; однак цього закону чомусь не було застосовано до автора «Анакторії», який, за правом поета, вторгається в оселі, заражаючи розпусними думками світлі й прості душі. Щодо мене, то після ознайомлення з його поезіями для мене не залишилося святощів: мужчин я почала вважати тваринами, так само як і жінок; я втратила віру в честь, цноту, правду… Я стала цілковито байдужою до всього, крім одного − кохання; і в ньому я постановила собі звідати все. Я мала одружитися тільки з розрахунку, але тим не менш я прагнула кохання, чи, принаймні, того, що називає коханням містер Свінборн та деякі модні романісти.

Я почала роздумувати: коли і як зустріну свого коханця? Моралісти, якби дізналися про мої думки, звели б в обуренні руки до неба; але для зовнішнього світу я була взірцем дівочої цноти, стримана й горда. Чоловіки жадали мене, але боялися: я ніколи не заохочувала їх, оскільки бачила, що жоден з них не вартий мого кохання. Більшість їх були подібні до ретельно видресируваних павіанів, гарно вдягнених та майстерно виголених; їхні спазматичні гримаси, зизуваті погляди й незграбні жести робили їх схожими на волохатих лісових потвор.

Коли мені виповнилось вісімнадцять, я почала «виїздити»: мене відрекомендували двірським особам з усією пишнотою, яка передбачається в подібних випадках. Перед поїздкою мені сказали, що бути «відрекомендованою» − річ украй потрібна й важлива, оскільки гарантує становище в світі й репутацію. «Королева не приймає тих, чия поведінка не є досить пристойною та доброчесною!» Ще б пак! Пам'ятаю, я засміялась на ці слова, вони й досі мене смішать. Та сама дама, що рекомендувала мене, мала двох позашлюбних синів, про яких не знав її законний чоловік; і вона була не єдиною грішницею, задіяною у двірській комедії! Деяких жінок, які були при дворі того дня, я б сама не прийняла − таким ганебним було їхнє життя; однак і вони робили у потрібний час свої реверанси, прибираючи вигляду непохитної доброчесності й скромності. Загалом двір дуже мало дбає про репутацію жінок, яких приймає королева. Якщо котрійсь із них і відмовляють, то це означає, що крім своєї неподобної поведінки, вона винна ще й у великому злочині − бути вродливою! Час від часу трапляється, що яку-небудь надзвичайно гарну жінку, якій усі заздрять, за один маленький огріх обирають за «приклад» та виганяють з двору, тоді як решту, хоч би вони й сімдесят сім разів порушували правила пристойності й моральності, надалі приймають: ніхто навіть не подумає щось шепнути про репутацію жінки, якщо вона погануля!..

Я, як то кажуть, справила фурор у день свого першого прийому в королеви. Усі погляди були звернені на мене; деякі дами, надто старі й бридкі, щоб мені заздрити, відверто лестили мені, тоді як ті, що були досить молоді для суперництва, повелися зі мною із зухвалою зневажливістю.

Пройти до тронної зали було нелегко через велике стовпище, і деякі дами, протискаючись крізь юрбу, вживали досить різких висловів. Одна герцогиня, якраз переді мною, сказала до своєї товаришки: «Робіть як я, штовхайте ногою! Штовхайте дужче, набийте їм синців, тоді ми швидше протовпимось!» Ця вишукана заввага супроводжувалася сміхом, пристойним для торговки рибою, та поглядом проститутки; тим не менш, то була вельможна леді! І такі репліки долинали до мене звідусіль; ця юрба вразила мене своєю вульгарністю й негожими манерами.

Коли я, нарешті, робила реверанс перед троном і на власні очі побачила «велич імперії» в особі старої дами з добрим, але дуже стомленим та знудженим обличчям, я поцілувала її руку, холодну як лід, і відчула жалощі до неї в її високому становищі. Хто схотів би бути монархом, приреченим безперервно приймати юрбу дурнів! Швидко виконавши все, чого від мене сподівались, я повернулася додому з почуттям утоми та відрази до всієї церемонії.

Наступного дня я виявила, що мій дебют дав мені становище першої красуні − іншими словами, тепер я формально була виставлена на продаж: саме це насправді й розуміють під словами «рекомендуватися» та «виїздити» наші батьки. Життя моє віднині перебігало в одяганні, фотографуванні, позуванні модним художникам; чоловіки оглядали мене, маючи на меті одруження зі мною. У товаристві добре зрозуміли, що ціна, яку за мене правлять, досить висока.

Яким огидним було мені це повсякчасне виставляння на шлюбному ринку! Скільки ненависті й презирства плекала я до мого суспільного прошарку за його жалюгідне лицемірство! Я невдовзі виявила, що головною запорукою суспільного успіху є гроші, що нащадки найбільш гордих та уславлених родів легко збираються під дахом якого-небудь вульгарного плебея, якому пощастило мати достатню касу, щоб приймати й годувати їх. За приклад можу навести одну жінку, погану на вроду, зизувату й зів'ялу, яка до сорока років − доки не помер її батько − мала на кишенькові витрати лише близько трьох півкрон на тиждень. Після смерті батька вона отримала половину його майна − друга половина відійшла до його позашлюбних дітей, про яких вона ніколи не чула, оскільки він завжди вважався взірцем непорочної доброчесності. Тоді багата спадкоємиця раптом перетворилася на світську жінку; завдяки продуманій поведінці й щедрим лестощам їй вдалося зібрати під своїм дахом чимало представників вищої верстви англійського суспільства. Негарна, зів'яла, не обдарована ані грацією, ані розумом, ані талантами, вона наближалася вже до своєї п'ятдесятої весни; однак завдяки своїм статкам вона запрошувала на обіди й вечори можновладних герцогів, і ці титуловані − нехай їм буде соромно! − приставали на її запрошення. Я ніколи не могла зрозуміти такого добровільного приниження людей справді високого роду: адже ж не потребують вони їжі та розваг − вони й без того щосезону мають усе це з лишком! Мені здається, вони мали б виявляти кращі зразки поведінки, ніж юрмитися на прийомах у нецікавої й потворної вискочки тільки тому, що вона має гроші!.. Я жодного разу не ввійшла до її дому хоч вона мала нахабство мене запрошувати; крім того, мені стало відомо, що вона обіцяла одній моїй знайомій сто гіней, якщо та намовить мене пристати на запрошення: моя слава «першої красуні» разом із моєю гордістю становили таку винятковість, що моя присутність на тих вечорах дала б їй більший престиж, ніж присутність королівської особи. Вона знала про це так само, як і я, − і, знаючи це, я ніколи не удостоювала її нічим іншим, окрім звичайного поклону.

Хоча я й діставала певне задоволення, помщаючись у такий спосіб на вульгарних випинках та суспільних контрабандистах, однак монотонність і пустопорожність того, що великосвітські люди називають розвагами, втомлювала мене; раптово захворівши на нервову лихоманку, я на кілька тижнів «для зміни повітря» вирушила на морське узбережжя разом із моєю молоденькою кузиною, яка подобалась мені, бо була зовсім не схожа на мене. її звали Ева Майтланд; їй виповнилося тільки шістнадцять, і вона була надзвичайно тендітна − бідолашна! Вона померла за два місяці до мого весілля. Ми − вона, я та дівчина, яка нам прислуговувала, − поїхали до Кромера, й одного разу, сидячи зі мною на скелі, Ева спитала, чи не знаю я письменниці на ім'я Мевіс Клер. Я відповіла, що ні; тоді вона дала мені книжку, яка називалася «Крила Психеї».

− Прочитай це! − сказала вона серйозно. − Ти відчуєш себе такою щасливою!

Я розсміялася. Думка, що сучасний автор може написати щось таке, що може змусити людину відчути себе щасливою, здалася мені смішною: більшість цих авторів мають на меті вселити огиду до життя й ненависть до ближніх. Однак, щоб справити Еві приємність, я погодилась прочитати «Крила Психеї»; якщо ця книжка й не зробила мене щасливою, то принаймні збудила в мені подив і глибоку повагу до жінки, яка її написала. Я дізналася про цю авторку, що вона молода, непогана з себе, має шляхетний характер і незаплямовану репутацію, а єдині її вороги − критики преси. Цей останній пункт змусив мене відчути особливу прихильність до неї, і я відразу ж придбала всі її твори, які зробилися пристановищем відпочинку для моєї душі.

Життєві погляди Мевіс Клер − надзвичайно поетичні, ідеальні, прекрасні; навіть не маючи змоги наслідувати їх, я завжди прагнула, щоб вони були правдиві. І ця жінка − така сама, як і її твори: надзвичайно поетична, ідеальна і прекрасна; дивно думати, що тепер вона перебуває так близько від мене! Я могла б послати по неї, якби хотіла, і розповісти їй усе; можливо, вона б завадила мені здійснити моє рішення… Вона б по-жіночому обіймала, цілувала мене, тримала б мої руки, говорячи: «Ні, Сибілло, ні! Ви не тямите себе − ви повинні прийти до мене та заспокоїтись!»

Дивна фантазія спала мені на думку… Я хочу відчинити вікно й покликати її: а що, як вона в саду, йде сюди, щоб побачити мене! Якщо вона почує і відгукнеться − хтозна! Можливо, я роздумаю, і сама доля візьме інший напрямок…