– Щось я забула сьогоднє зробети. Тре’ забувачку забути.

– Чєсом і поплакати мона, щоб до дурного ни тягло.

– Дупа платить за дурну голову. А за що заплатить дурна голова?

– Ни йди на чуже весіллє набурмосеним.

– Як кума обминає хату кума, то в неї нихороша дума.

– Навесні й вітатися з чужим добре.

– Чогось воно все якось до голови приходить.

– Не розтуляй рота проти вітру.

– Ни картай никого у тому, в чім ни певен.

Душевні бесіди Пелагеї

До бабусі на хутір часто приходили з села жінки. Як вони казали – на душевні бесіди до баби Палажки. Дід не любив цих приходів («Що ти там знов блутала?»), тож бабуся йшла із навідувальницями (пацієнтками?) кудись за хутір. Про що вони говорили – не знаю. Дещо розповіла бабуся, а ще більше одна з сільських жінок.

Бабуся:

– Приходять, бо хочуть людське слово почути. Просто говорю з ними. Ат, бабські теревеньки. Кажуть, що вроки душевні знімаю. Може, й так, ни відаю. Та як їм те слово треба – хай приходять. Чєсом і я до когось зайду. Як покличуть, а то щось і само поведе. Що людині треба? Ласку, добре слово, тико ж людина чує – ти одбувальщину кажеш ци душа тоже горниться.

Я чєсом руки до тіла прикладаю, просто прикладаю, кажуть, легшає, ну, там живіт перестає боліти ци й голова. Руки холод мої відчувають, а потим тепліють. Значить, полегшало людині.

Одна з бесідувальниць:

– Я тогді молодою ще була. Ну й дурною по-дівоцьки, само собою. Впав у око хлопець, що ж, скажу – мій покійний чоловік. Він любив гинчу, й що я тико ни робела, щоб нього добетися! Довго розказувати. І таки добелася свого. Діти пуйшли. Тико ж що більше – то бачила, що мине ни любить, а там і взнала, що до коханки заходить. Крепко обпичалилась, сама ни своя, кричу на чоловіка як дурна й на дитей сабаню. Марніти почала. Ну, мої дєдина й кажуть: ти-но до баби Палажки сходе, теї, що на хуторі живе коло Нирєжі. Вона слово як би до рани прикладає, радить. А що, спершу, думаю, буду ходети, то ж тре’ щось розказувати. Встидно. Та припікає – чоловік уже й пити почав, і руку на мене пудняв.

Ну, пушла на той хутір. Баба мене за хутір, на якийсь острівець вивела. Я було почала казати, чого прийшла, а вона: «Знаю, каже, яка в тибе низгодиця-біда. Давай-но ліпше поговоримо». Ну, про те, про се зачала. Про діток моїх розпитує, про те, що я на обід варю, про мою сестру двоюрідню. Ну геть простий розговор. А сама тихенько так за руку бере, пальци мої перебирає. І говорить якось так, що мене нібито заколисувати починає, вже й кудись нібито лечу. Тоже так тихо, ледь над землею. Чую, як каже баба – ти-но звари свему чоловікові взавтра, що він найбільше любить. І хай дочка твоя тата погладить. А ти в люстро при нім подивися. Ни кажи ніц, а тико подивися, а потим на нього.

– І що? – всміхаюся. – Причарується?

– Та нє, – каже ваша баба. – Тико з серця лід тронеться. До весни далеко, та ти той лід розтоплюй потроху. А я помогу…

Ну й помогла. Потому за днів пару баба Палажка до нас вступила, ну так, за чимось нібито зайшла. До чоловіка мого говорить, хвалить його, який хазяїн, які в нас дітки ладні та доглянуті.

Пуйшла баба, а на мене щось як накотило. Сиджу, реву, хлипаю. А тут чоловік заходить.

– Ти чого? – питає.

І тут – диво-дивне, на пличко мині руку поклав, а другою – по волоссі погладив. Притулився і зразу вийшов. Я озираюся – а на порозі з другої хати мале моє, дочка, виглядає, й отакенними очицями блимає. Ну, стало пусля того случаю наладжуватися, а потому взнаю – одвернувся мій чоловік од тої вирви.

– Як ви гадаєте, бабуся знала щось таке потаємне? Чи, може, гіпнозом володіла? – спитав я.

– Ни думаю, – відповіла жінка. – Вона якось так говорила з людьми… Нібито душу свою дарила чи що. От якось так виходило, що душа тая ци просто неїні слова помагали. Я з тих пір на світ трохи гинчими очима дивлюся.

І я пригадав бабусині слова: увага й те, що ти в чужі слова вслухаєшся, що вмієш особливу струнку шукати – то порятунок.

Для тебе й іншої людини.

Для світу, який довкола.

Для людського спілкування.

Для…

Може, для того, що й є нашим життям?

А «душевні бесіди» бабусі Палажки – то особливий вид психотерапії? Основа якої – справжня зацікавленість людиною і її долею? Якщо так, то методика цієї простої психотерапії (чи як її назвати?) ховається передусім у щирому бажанні допомогти саме цій людині. Сприйняти чуже як своє. Розумію, що це дуже нелегко. Не кожному дано. У кожного свій світ. Та, може, варто спробувати провести свою «душевну бесіду»…

Порятунок. Три поради від Пелагеї

Розрада

Чєсом у житті так припече, що, здається, на край світу втекла б. Та з роками урозуміла, що найбільше розраджують три штуки.

Перша – робота. Займися чимось, хай маленьким. Пери, прибирай, чисть, на городі роби, в хаті. Час і робота заберуть погане. Тико ни думай про злецьке, просто роби.

Друга – дорога. Погано – пройдися. На поле, на луки. У селі – вулицею. Думай про щось приємне. Хмара, що насунула, кудись і повіється.

Третя – пісня. Кепсько на душі? А ти заспівай. Хоть у думці. Або й роблячи, стиха співай. Пісня – як подорожник, якого до рани прикладають.

Порозуміння

Буває: ну нияк з людиною не порозумієшся. Геть про тебе кепської, злецької думки. Такій не нав’язуйся. То чужа людина. А як вельми вже хочеться спілкуватися, при зустрічі заговори про себе. Розкажи щось душевне. Дай знати, що хочеш того самого од неї. Як ни поможе, то вже ніц ни поможе. Чужа тобі людина. А з чужими тико здоровкаються, у життє своє ни впускають. Спілкуйся з тими, з ким добре, затишно. То тоже рятунок!

Шануйте Бога

Молодая я була такою дівчиною, як усі, – до роботи беручкою, то правда, али й любила поспівати, потанцювати, на прадьонках пожартувати. Задумуватися над життєм почала, як двоє синів малими повмирали.

«Чого так? – роздумувала. – Ци я найгірша? Ци за гріх якийсь? Ци Бог випробування посилає? Що я маю зробети?»

З тої пори думки й ни покидають голову. Тико от думаю – ни тре’ біди ждати, ни тре’ випробувати Бога. Думайте про життє. Найбільше про своє. Ни судіте инших. Хай Бог судить. Він же ни тико на небі, а й на зимлі, як у молитві кажеться.

Збираю траву і ягоди на ліки. Щось і людям раджу. І трава, і пташка, і кіт, і пес, і дерево – на їднім світі живем. Того й кажу – ни випробовуйте, шануйте Бога.

Що від чого помагає, або Лікувальні рецепти Пелагеї

Поліський ліс був завжди багатий на ягоди і гриби. Жив (і виживав) багато в чому за рахунок збираних лісових дарів і наш хутір. Але ягоди і трави, останні зібрані й у лісі, й на щедрих до меліорації лугах, слугували ще й порятунком від численних хвороб. Отож, як запам’яталося від бабусі й відтворилося з розповідей інших земляків.

На півдорозі від власне хутора до хутірського саду росли великі кущі калини й малини. Калину бабуся вважала найліпшим засобом від застуди. На власному досвіді переконався, що це справді так. Калину, вчила бабуся Пелагея, не треба поспішати збирати. Обов’язково дочекатися перших приморозків. Тільки тоді вона по-справжньому дозріває і, як казала бабуся, закріпляється.

– Раньше Дмитра збирана калина – то, вважєй, зіпсована ягода, – казала бабуся.

А великомученика Дмитра Солунського, як відомо, 8 листопада.

– А як ни вельми ще холодно, нима великих морозів, – радила бабуся, – то й до Михайла мона пуждати.

Свято архістратига Михайла – 21 листопада. Тож місяць збору калини – листопад. Бабуся завше лишала пару кетягів «для воробцюхів, шпаків, синичок», бо інакше наступного року не вродить. А пригадайте, як тепер на наших базарах калина з’являється у продажу вже у вересні… Нетерпеливість людська й бажання поживитися.