Десь через років сім-вісім я спитав бабусю про лисицю. І вона сказала, що тоді, в п’ятдесят п’ятім році, лисиця з’являлася не вперше. Що таке було колись – до війни, за Польщі, а старі люди розказували, що й за царських часів. Лисиця начеб з’являлася ще й в іншому місці – на дорозі з села Полапи до Згоран.

– Люди кажуть, – мовила бабуся, – що то відьма, котра похована на Розметеній, час од часу оживає. Виходить із землі, перетворюється спершу в лисицю, а потому в дівчину, якою колись була, й зваблює людей. Одні кажуть, що то буває, як минає стико літ, скіко було тій дівці, як неї відьмою признали, забели та на Розметеній, на тім перехресті, закопали. Другі – що вона оживає тоді, як повний місяць над тим місцем, де неїні кістки лижєть, спинєється.

Признаюся, досі пам’ятаю, як у мене волосся заворушилося та холодок по спині пробіг, як я уявив цю картину: ніч, місячна, як у пісні співається, хоч голки збирай, по небі тільки пливуть де-не-де хмарки, і ось місяць спиняється над тим місцем, і з-під землі… Б-р-р! Але ще не раз уявляв, як місяць, навпаки, з’являється з-за хмари й спиняється над могилою відьми, як ворушиться земля… Тричі – бр-р-р!

А потім страшна відьма при світлі місяця стає лисицею…

Втім, про відьму, поліських відьом взагалі поговоримо далі, а зараз хочу переповісти іншу красиву й трагічну легенду про дівчину-лисицю, яку почув од бабусі. Отож…

Дівчина-лисиця

Ото, кажуть, в нашім селі колись, мо’ ще й за панських часів, була собі дівчина вельми вдатна, їднеї кажуть, що Гальою, а другі – що Марусьою звалась. Очі як два озерця, руки як два крила, на губах ружі цвітуть, сама як тополя, а йде, то кожне окно заглянється, а колодязь води випити припрошує. Ну, парубки на неї вочі, як садки на рибу, накидали. А вона хіба глєне, з-під вій перлами сипне і тико всього. Бо була в хлопця їдного, тоже в силі найхорішого, залюблена. І він до неї хилився. Та на біду в того хлопця, Іванка, гинча дівчина закохалася, Ганною звалася. Сохла геть по ньому. І так сохла, що надумала суперницю зі світу звести.

А була в тої Ганки дєдина – знахурка і наврочниця. От до неї й кинулася Ганка, до ніг припала – так і так, дєдинко, ни можу без Івана, або приворожіть него, або Гальку зі світу зведіть.

Наврочниця тая любила небіжку, то й камінці та карти розкинула й каже:

– Приворожити ни можу, бо вже сам собою до гинчої приворожений, а як переворожу, то всохнути може, по лісах бродетиме. А от тий окаянници, що силу над ним має, можу щось зробити.

– То зведіте неї зі світу, дєдинко, – просить сама ни своя небіжка Ганка.

Відьма-наврочниця люстро взяла, глєнула й отвічає:

– Ни можу звести, бо в неї між цицьками знак особливий, родниця, на серце схожа. Як зведу, то в мене в хазяйстві усе пропадати почне.

– То що робети, дєдинко? – заглядає у вічі капосна Ганка.

– Можу хіба у звірину якусь перетворити.

– Ой, перетворіть, перетворіть, дєдинко, – Ганка аж в долоні заплескала. – Перетворіть неї в свиню. Знатиме тоді, як порєдних парубків зораблювати.

– Добре, бути по-твоєму, – сказала тая відьма.

Тико сама вона перетворєти ни могла, мусила покликати знакомого ничєстого, з яким шури-мури крутила. Ну, той прислужити кумасі-відьмі завсіди готовий. Тико щоб зробити дівчину свинею, мусив на неї глєнути. А як зирнув вечором у вікно, так і онімів з тої краси. Хоть і чорт, а тоже чоловічого роду.

Шкода йому стало такую дівку свинею робети. Али й з відьмою-наврочницею боїться дружбу та любов утратити. Приплентався – так і так, бреше, ни виходить у свиню, давай у якусь гинчу звірину.

– Тоді перетвори в мишу, – каже відьма.

– Добре, – одказує ничєстий.

Пуйшов, та як зновика глєнув – жалко й усе. Бо ж стане мишею – диви якийсь котяра і вполює. Задумався він. Думає, як би так, щоб і супроти любки-наврочниці не пуйти і в якусь добру звірину дівицю-красу перетворити. Став пригадувати, яких звірив знає. Та те й те ни пудходить. Зайчиху може вовк з’їсти. Лебідка, диви, у теплий край полетить й ни побачить він її. Синичка надто маленька. І тут лисицю згадав. Яка в тої гарна шубка та пишний хвіст, мордочка хитра – ніде не пропаде, вушка як дві китички, а очі – пацьоринки.

Одним словом, перетворив тую Галю ци Марусю на лисицю. І з тих пір по лісах вона бігає, а чєс од чєсу до нашого сила вертається. Нібито коли хтось із родини тої Ганки, що таки вийшла за Івана, зновика замуж виходить. Тоді от лисиця-дівчина й собі хоче весіллє справити. Того й чоловіків зманює. Казали мині покійні бабця, що хоче вона, абись як дівчиною перед чоловічим зором постане, поцілував неї той хлопець ци й чоловік, тоді вона навсігди вже стане в людській подобі.

Бабуся тут примружилася й сказала, що її бабця розповідала: було таке раз у селі, що до їдного хлопця стала навідуватися коза. Прийде, постоїть коло хати ци на город або сінокос навідається. Стоїть і дивиця. Хлопець проганяв неї й питав людей, чия то коза. Тико нихто не признавався. Коза зникла, перестала появлятися, а стала синиця раз по разу до вікна прилітати. У шибку стукає, заглядає. Ци то просить впустити, ци кличе вийти.

Раз хлопець таки відчинив окно, впустив пташку. Вона сіла на долоню, крихт, які їй хлопець дає, ни бере, в очі заглядає. Та така гарна й начеб повадки людські. Ну хлопець ни витримав і поцілував пташину тую у дзьобика. І враз перед ним дівчина постала. Він упізнав неї. Колись він був на заробітках у далекого пана. Там із дівчиною стрічався, та тико покинув неї, бо була надто бідна. От вона і з’явилася – то козою, то пташкою. І хлопець зрозумів – то його доля.

Так і лисиця хтіла зновика дівчиною стати. Тико ж чоловіки того ни знають, як дівчину замість лисиці побачать – бояться, сахаються та втікають. Навада, думають.

Отак і ходить по світу тая лисиця. Мо’, й ще коли людям на очі появиться.

Від вовка до вовкулаки

Зустріч із сірим гостем

Того ж 1955 року, тільки влітку, на самому нашому хуторі трапилася історія, пов’язана зі ще одним звіром. Старші були зайняті роботою на хуторі чи на полі біля хутора або йшли на роботу в колгосп: мама й бабця – в ланку, дід, який був конюхом, – пасти тепер уже колгоспних коней, а тато – ковалем в МТС. Лишалися прабабуся Пріська, котра гляділа мого молодшого братика Івана, і я. Коли мені набридало бути з бабусею і ще маленьким братиком, я грався сам або ж ішов досліджувати хутір та закутки довкола нього, де росли малина й суниці.

Одного літнього дня на краю хутора коло клуні я побачив незнайомого звіра. Він був доволі великим, сірим, і коли я наблизився, зацікавлено повернув морду.

– Бака, – сказав я. – Песьо.

Треба сказати, що собаки в нас на хуторі не було. Дід Федір не любив собак, на відміну од котів (ті хоть мишей ловлять), вважав їх дармоїдами. До того ж казав: «Де ті злодії? А як прийде, то як схоче, і з псом украде». Собак у селі називали псами, іноді хтось, йдучи в поле, брав свого пса, і коли заходив на хутір напитися води, то заходив і пес. Отож, що таке пси, я, малий, знав. Перед тим на якесь свято, здається Трійцю, ми були у родичів у селі, й там я побачив чималого рудого пса й навіть гладив його. І вперше почув, що пса, окрім як псом, називають ще й собакою.

Мені здалося, що «бака» дивиться не зле, навіть приязно, отож наважився підійти й погладити. Тут я зрозумів, що його тре’ погодувати, наказав «ти тут стій» і пішов до хати та крадькома від прабабусі виніс кілька бульбин і шкварок. Звір «бака» це схрумав. Ще й облизався. Потім глянув, як мені здалося, вдячно і зник у гущавині. Я навіть помахав йому рукою.

«Бака-песьо» приходив ще кілька разів. І я виносив йому бульбу, шкварки й хліб, вмочений у тук – розтоплений смалець. Балакав з ним і гладив. Я підгодовував свого звіра, доки одного разу не побачила бабуся Палажка, котра того дня лишилася на хуторі (а може, була неділя). Досі пам’ятаю її розпачливий крик, що пролунав несподівано: