– А Гапка мала волосся чорне, як вороняче, очі темні якісь, – казала бабуся.

Ну й ще гордячкою «відьма» була. На вечорниці чогось не ходила, до хлопців ніби байдужа. То й поговір пуйшов – відьма. А то пропала корова, в того овечка, то ніби молока в хазяйських корів поменшало. У когось дитина захворіла. А потому селом мор пушов, хвороба якась, то їден чоловік умре, то другий, діток почала забирати моровиця.

Люди й рішили, що то відьма винна. Розказували геть про неї всяке, про тую Гапку: і як приворожувати вміє хлопцив, а потому над ними сміється, і як дівчат од парубків одвиртає. І як знаки відьомські на хатах та на дворах находили.

От і зібралися, хату оточели, дівку за коси виволокли. Признавайся, кричєть, що відьма. Вона спершу одпиралася, а потому тихо так сказала: «Я відьма», а тоді закричєла, що вона відьма, що всю ту шкоду в селі робела, що й мор вона наслала.

Ну й люде закричєли, що тре’ кілок їй осиковий у серце забети та поховати на перехресті доріг. Як те сказали, то відьма закричєла, що хай Митро заб’є їй кілка, бо як хтось гинчий, то вона й з могили вилізе й ще ни їдну шкоду зробить, ни їдну смерть приведе.

А Митро то був такий хлопець з багацької родини. Ну, дали йому в руки кулка й сокиру. Він було пудступив, хоть і весь тремтів. Та раптом як закричєв ни своїм голосом і беркицьнувся прямо до ніг відьми-Гапки. В запаморок упав, тико людям спершу здалося, що ниживий. Ще більше розізлилися, на відьму накинулися, хтось сокирою по голові, а тоді й кулка забили. Ну й одвезли на Розметену й там на перехресті закопали.

То вже потому чутка пушла, що тая Гапка в Митра залюблена була, а він ни одважився на ній женитися. Навіть гуляти ни одважувався. Бо ж відьма.

Все ж, додам від себе, відьма так, кажуть, там і лежить. Хоча існує легенда, що все ж встає по ночах у сприятливий для неї час, виходить і перетворюється то в лисицю, то у вовчицю, а потім назад мусить у могилу вертатися. Деякі мої земляки досі бояться того місця.

Дещо про відьом та іншу нечисту силу

Мабуть, сама природа Полісся сприяла тому, що в наших краях відьом та іншої нечистої сили – упирів, водяників, вовкулак, перевертнів, інших звірів, русалок, потерчат, чаклунів, чаклунів-ворожбитів, болотяних чортів тощо на один квадратний кілометр водилося набагато більше, ніж в інших краях України. Судіть самі. Як не з’явитися таємничій силі у місцевостях, де густі ліси й бори, маса боліт, річок і озер, а серед тих лісів де-не-де вечорами блимають людські оселі в селах і хуторах, містечок негусто, та й то вони переважно чужі для місцевого люду, єврейські?

Усе це сприяло народженню поезії, але й страхів, моторошних історій і легенд. Існувала й легенда про Велику Відьму. Супервідьму, котра збирає час од часу всю нечисть. Котра командує тою зловорожою силою й дає вказівки. Яка періодично насилає на ту чи іншу частину Полісся якусь біду.

Але то вже, як кажуть, зовсім інша історія.

Бабуся Пелагея називала відьом нещасними жінками. Твердила, що нечистої сили серед людей не буває. Хіба що коли змусить зла сила людину в когось перекинутися. Що світ нечисті – то зовсім інший світ.

Проти нього помагають молитва, хрест, свячена вода, свічка. А ще – певність у тому, що людина сильніша за нечисть. Бо з нею Бог. Бо з нею, казала, сонце і небо. Вони й помагають також. Не бійся відьми. Хрестися і дивися їй в очі. Од чесної людини сама відступить, бо зрозуміє, що то не її людина.

Віра в різноманіття цього світу, наявність у ньому таємничих, незбагненних сил, віра в перемогу добра над злом – то також частина світогляду бабусі Пелагеї. Він, цей світогляд, сам по собі був гармонійним, і в той же час складним і певною мірою загадковим. Сам був скарбом, як і особистість тієї, якій належав.

Лисиця

Восени 1955 року біля нашого села Згорани виникло загадкове явище. Людей, котрі верталися з поля, біля мосту через невеличку Бригадєрову річку перестрівала лисиця. Траплялося це ввечері, коли вже сонце сідало за сільські тополі, але було ще трохи-трохи видно. Або ж рано-вранці, коли ледь сіріло. Свідками зустрічі з незвичайною лисицею були зо два десятки людей. Могло бути й більше, та лисиця перестрівала тільки одиноких перехожих, котрі верталися з колгоспного поля, з лісу, до якого ходили за грибами чи журавлиною або йшли туди. А згодом, коли чутки про лисицю посіяли в селі легку паніку, люди старалися вернутися до заходу сонця або ж не виходити з села рано-вранці.

Як ви, певно, здогадалися, лисиця була незвичайна. Тих, кого перестрівала, вела за собою. Наче з’являлась якась невидима сила, що наказувала йти за нею. В декотрих виникало бажання зловити лисицю, котра була зовсім близько і наче дражнилася: «Ану ж бо, спіймай!» І люди пробували ловити або ж покірно йшли за звіром, доки не отямлювалися. А приходили до тями, скидали полуду з очей далеко в полі чи в лісі або ж на кладовищі, розташованому на краю села, метрів за триста-чотириста од мосту. У двох випадках люди (в одному – чоловік, в другому – жінка) виявилися зовсім без одежі.

Лисиця, казали, повертала голову й начеб посміхалася. Пішли чутки, що, відвівши від мосту, вона перетворюється у вродливу дівчину, яка веде-манить за собою. Коли ж чоловік чи хлопець наближався до неї, дівчина сміялася, а далі знову ставала лисицею і зникала. Наче гіпноз (навада) одразу на людей напав.

Бачив ту лисицю і мій покійний батько Сава Потапович Лис. Ще й посміявся, мовляв, Лис зустрівся з лисицею. Працював він тоді ковалем у Згоранській МТС (машинно-тракторній станції, яка технікою обслуговувала польові роботи і перевезення вантажів у колгоспах). Ходив на роботу й з роботи пішки з нашого Кусого хутора, розташованого за два кілометри од села.

– Я з дому виходив раненько, – розповідав тато. – Щоб на дев’яту годину на роботу вспіти, бо йти дві верстви до села та ще селом, по шосейці, версту чи й півтори. А часом директор просив на восьму прийти, бо роботи було багацько. Ну й врем’я тоді було в нас московське, то ще у вісім годин темно, ледь-ледь сіріє.

– А про лисицю вже чули? – питав я.

– Аякже, – всміхнувся тато. – Ну, щитав, що то так, бабоцькі сплєтні. Та все ж ломачку з собою брав, а потому, як од їдного сурйозного чоловіка те почув, то прихопив із емтеесу штира залізного й ходив із ним на роботу.

– І таки зустріли?

– А то! Йду я раненько шосейкою, моста минаю, тут і бачу збоку од дороги руду. Ніби пляма якась засвітилася. А потім на дорогу вийшла. Хвостом пометляла. Я на неї замахнувся, а вона хоч би що. Кинувся до неї, одбігла трохи. Я тоді й кинув у неї штиря. Та тико промахнувся. А лисиця ще одбігла. Став я шукати своє оружиє – ніде ни бачу. А лисиця мовби за собою кличе. Ну, я пуйшов. Повело мине. Аж на Ланках ^[7] отямився. Стою серед поля, вітер свище, ніде нікого – ні лисиці, ні якоїсь другої звірини. Тико вітер і вогники звіддалік у селі блимають. Ну, я перехрестився й до села, в бік емтеесу направився.

– А лисиця перед вами в дівчину не перетворювалася?

– Чого ни було – того ни було, брехати ни буду, – відповів тато.

– Після того випадку на роботу ще ходили? – допитувався я.

– Ну аякже? У колхози тоді ж ніц ни платили. Тико хіба жита мішок на трудодні дадуть, ну там сіна для корівки мона було заробети. А в емтеесі живу копійку, цілих п’ятсот рублів ^[8] на місяць зароблєв. А ще як комусь щось підрихтуєш – серпа чи копачку зробиш, то щось перепаде. То й ходив. Страшно стало після того случаю, то я з собою лома носив. Тико лисиці більше жєдного разу ни стрітив. Казали, що никому вона два рази дорогу ни переходила. Такі от діла.

Тоді, розповідали, чутки про загадкову лисицю дійшли до райцентру Головного, а звідти повідомили в місто Любомль, де були військові частини. І коло мосту поста виставили. Та постояв той пост пару днів, бо як лисиця повела за собою солдатика в чисте поле, варту зняли. А через кілька місяців лисиця перестала з’являтися. Казали, як сніг випав і Пилипівка настала, піст.