— Якщо ти гадаєш, що так краще, — нарешті вимовила вона. — Якщо ти гадаєш, що це їй не нашкодить.

— Ходи до мене, Рейчел, — прошепотів Луїс, і всю ніч вони спали в обіймах одне одного. Коли «Валіум» перестав діяти і посеред ночі Рейчел затремтіла, Луїс шепотів їй на вухо, що все буде добре, поки вона не заснула.

33

«Бо чоловіки і жінки — то квіти в долині. Вони цвітуть сьогодні, вони цвітуть, а завтра їх кинуть до печі; вік людський короткий; і згорає він, як комета в небі. Помолімося ж».

Еллі, що була вбрана в спеціально куплену для цього блакитну сукню, так різко опустила голову, що Луїс, який сидів поряд, почув, як у неї хруснула шия. Еллі не часто бувала в церквах, і, звісно ж, це був її перший похорон. Таке поєднання змусило її зануритися в побожну тишу.

Для Луїса це була рідкісна нагода поспостерігати за дочкою. Зазвичай, засліплений любов’ю до неї та Ґейджа, він рідко міг поглянути на неї збоку. Але зараз він бачив майже класичний приклад дитини, яка переживає важливий етап свого життя, дитини, яка з неймовірною допитливістю всотує безкінечний потік нових знань. Еллі була, на диво, мовчазною. Вона не сказала ні слова, навіть коли Джад, який виглядав трохи незвично, але елегантно у своєму чорному костюмі та туфлях на шнурках (Луїс подумав, що вперше бачить Джада в чомусь, окрім мокасинів чи зелених гумових чобіт), нахилився до неї, поцілував і сказав: «Добре, що ти прийшла, сонечку. Норма, закладаюся, також радіє»

Еллі глянула на нього, широко розплющивши очі.

Тепер методистський священник, преподобний Лафлін, виголошував молитву, в якій просив Господа дарувати їм усім милість Свою.

— Ті, хто нестимуть труну, хай підійдуть, — сказав він.

Луїс почав був підніматися, але Еллі різко вчепилася в нього. Вона була налякана.

— Татку, ти куди? — прошепотіла вона. — Татку?

— Я один з тих, хто нестиме труну, люба. — Луїс знову сів біля дочки та обійняв її за плечі. — Я маю допомогти винести тіло Норми з церкви. Нас четверо — я, два Джадові племінники і брат Норми.

— А як я тебе знайду? — Еллі все ще була стурбована і налякана.

Луїс глянув уперед. Троє чоловіків уже чекали на нього біля Джада. Решта процесії вже почала виходити, деякі люди плакали. Він побачив Міссі Дендрідж, вона не плакала, але очі в неї були червоними. Жінка помітила його і підняла руку в якійсь подобі привітання.

— Просто вийди на сходи, я тебе зустріну там. Добре?

— Добре, — відповіла Еллі, — не забудь про мене.

— У жодному разі!

Він підвівся, але Еллі знову смикнула його за руку.

— Татку?

— Що, доцю?

— Не впусти її, — прошепотіла Еллі.

Луїс приєднався до решти, і Джад представив його своїм племінникам, які насправді доводились йому двоюрідними чи навіть троюрідними братами… нащадками брата Джадового батька. Вони були доволі кремезними як на свої двадцять років і дуже схожими з лиця. Брату Норми було десь під п’ятдесят, як припускав Луїс, і, попри біль через смерть сестри, написаний у нього на обличчі, він непогано тримався.

— Радий з усіма вами познайомитися, — проказав Луїс. Він почувався трохи незручно… Чужинець у родинному колі.

Вони всі кивнули йому.

— З Еллі все гаразд? — спитав Джад, підморгуючи їй. Та застигла посеред вестибюлю, роззираючись навкруги.

— Звісно, вона просто хоче переконатися, що я не розчинюся, як туман, — сказав він і майже всміхнувся. Але потім він подумав про Оза, Вевикого і Гвізного, і посмішка миттю зів’яла. — Гадаю, що так, — і Луїс помахав дочці рукою.

Вона помахала йому у відповідь і вибігла, майнувши своєю блакитною сукенкою. Він був вражений, наскільки по-дорослому вона виглядала. Ця ілюзія, якою б миттєвою не була, змусила чоловіка заклякнути на секунду.

— Ну що, хлопці, всі готові? — спитав один із племінників.

Луїс кивнув. Кивнув і молодший брат Норми.

— Обережніше з нею, — попросив Джад хрипким голосом. Потім він повернувся і повільно попрямував на вихід, опустивши голову.

Луїс підійшов до лівого заднього боку сталево-сірої труни «Американський супокій», яку Джад обрав для дружини. Вони міцно взялися за ручки і винесли труну на шарпкий лютневий холод. Хтось — можливо, церковний наглядач — посипав золою засніжену дорогу.

Надворі на зимовому вітрі забілів катафалк. Директор похоронного бюро разом з синочком-амбалом тримались поряд, готові будь-якої миті підхопити труну, якщо хтось (наприклад, брат Норми) підсковзнеться.

Джад стояв позаду і спостерігав, як вони поклали труну в кадилак.

— Прощавай, Нормо! — сказав він і запалив цигарку. — Скоро стрінемося, моя пташко.

Луїс обійняв Джада за плечі, поруч стояв брат Норми, а за ними тупцяли директор бюро і його син. Дебелі племінники (чи яка то була рідня?) вже зникли, виконавши своє нескладне призначення. Вони виросли далеко звідси і знали Норму тільки за фотографіями і кількома формальними візитами, під час яких вони, може, їли пиріжки Норми, запиваючи їх Джадовим пивом, але не сильно задумувалися про ті далекі часи, в які вони не жили, і про людей, яких не знали. Їх цікавили нагальніші речі, ті, що були актуальними зараз (машина, яку треба помити, черепаховий віск, гра в боулінг чи прості посиденьки з друзями перед телеком). Вони раділи, що обов’язки перед родиною виконані і можна піти геть.

Родина Джада, як вони припускали, тепер пішла в небуття; зникла, як зникає в лінзі телескопа розмитий планетоїд, відірвавшись від скупчення планет. Минуле. Світлина в альбомі. Старі байки, надто далекі від них. Вони не були старими, їхні суглоби не спотворив артрит, у їхніх жилах текла поки що гаряча кров. Минуле бігло собі далі, його лише на мить оцінили, зважили і відпустили. Врешті-решт, якщо людське тіло — лише конверт для душі, Господнє послання Всесвіту, як вчить більшість церков, то ця труна «Американський супокій» — конверт для тіла. Минуле ж само по собі було для цих дебелих племінничків, чи братів, чи ще якої сьомої води, листом, який вони залишать без відповіді.

«Боже, бережи минуле», — подумав Луїс і здригнувся, уявивши, що одного разу і сам стане незнайомцем для своєї сім’ї — чужим для власних онуків, якщо Еллі та Ґейдж матимуть дітей і він доживе до цього часу. Фокус змістився. Родина виродилась. Молоді обличчя, що дивляться на тебе зі старих фотографій.

«Боже, бережи минуле», — подумав Луїс і ще міцніше стис плечі старого.

Управляючий склав усі квіти в задню частину катафалка. Скло автоматично опустилося і стало в пази. Луїс знайшов дочку, і до машини вони пішли разом; Луїс тримав Еллі за руку, щоб вона не підсковзнулася у своїх новеньких черевичках.

Катафалк рушив.

— А чому вони ввімкнули фари, татку? — з легким хвилюванням спитала Еллі. — Чому вони ввімкнули фари, зараз же день?

— Вони зробили так… — почав Луїс і відчув тремтіння власного голосу, — щоб вшанувати смерть, Еллі. — Він натиснув кнопку, яка вмикала фари його «Цівіка».

Коли вони повернулися додому після поховальної церемонії (вона пройшла насправді в капличці на «Горі Надії»; до весни могилу Нормі ніхто не копатиме), Еллі раптово залилася слізьми.

Луїс зиркнув на неї, здивований, але не сильно стривожений.

— Еллі, що трапилося?

— Не буде більше печива, — схлипувала дівчинка. — Вона робила найсмачніше вівсяне печиво у світі. Але вона більше його не робитиме, бо мертва. Татку, чому люди мають помирати?

— Я не знаю, — сказав Луїс. — Можливо, щоб звільнити місце для нових людей. Для малюків, таких як ти і твій братик Ґейдж.

— Я ніколи не вийду заміж. Не хочу, щоб після сексу в мене з’явилися діти, — заявила Еллі, ще дужче заливаючись слізьми. — Тоді, можливо, зі мною нічого такого не трапиться. Це жахливо. Це н-н-неправильно.

— Але це означає кінець усім стражданням, — тихо промовив Луїс. — А я як лікар бачив багато страждань. Одна з причин, чому я вирішив працювати в університеті, була в тому, що я втомився щодня це бачити. Юнакам та юнкам часом буває боляче… іноді навіть дуже боляче, але це зовсім не те, що страждання. — Він замовк на мить. — Хочеш вір, а хочеш ні, доцю, але, коли людина стає дуже старою, смерть уже не здається їй такою поганою і страшною, як може здатися тобі. До того ж у тебе роки і роки попереду.