Еллі заплакала, потім засопіла і нарешті зовсім стихла. Поки вони їхали додому, Еллі спитала, чи можна їй покрутити радіо. Луїс кивнув, і Еллі знайшла Шейкіна Стівенсона, який співав про старий будинок[108]. Дівчинка підспівувала йому всю дорогу. Коли вони дісталися домівки, Еллі побігла до мами і почала белькотіти щось про похорон. Рейчел слухала уважно, морально підтримуючи дочку. Однак Луїс бачив, що Рейчел зблідла і явно думала про щось своє.

Еллі спитала її, чи вона вміє готувати вівсяне печиво. Рейчел відклала своє плетиво і підвелася з крісла. Здавалося, що вона чекала на таке або подібне запитання.

— Так, — підтвердила вона. — Хочеш, зробимо трохи?

— Ура! — закричала Еллі. — А можна, мамо?

— Можна, якщо тільки твій батько годинку посидить з Ґейджем.

— Я нагляну за ним, — погодився Луїс, — із задоволенням.

Луїс провів вечір, читаючи велику статтю в «Д’юкейнському медичному дайджесті»; давня дискусія про розсмоктування швів почалася знову. В тісному світі тих, хто має справу з легкими пораненнями, суперечка щодо швів тривала вічно. Луїсу здавалося, що вона настільки ж безперспективна, як і дебати психологів про те, що важливіше — природа чи виховання.

Він збирався цієї ж ночі написати обурливого листа, де заявив би, що твердження автора статті хибні, приклади із практики — підтасовані, а дослідження — злочинно недбалі. Луїс уже уявляв, сміючись, як силою своїх аргументів змете цього бовдура, автора статті, на хер. Він уже був поліз за своїм примірником Трутменового «Догляду за пораненнями», але тут сходами спустилася Рейчел.

— Ідеш, Лу?

— Зараз буду, — він поглянув на неї. — Усе гаразд?

— Вони обоє міцно заснули.

Луїс пильно подивився на неї.

— Вони — так. А от ти — ні.

— Зі мною все гаразд. Читаю.

— Точно все добре?

— Точно, — відповіла вона, посміхаючись. — Я кохаю тебе, Луїсе.

— І я тебе кохаю, крихітко.

Він поглянув на полиці і помітив потрібну йому книжку там, де вона і мала бути. Луїс поклав руку на підручник.

— Поки ви з Еллі були там, Черч притягнув додому пацюка, — сказала Рейчел і спробувала посміхнутися. — Ще та гидота… Бєєє…

— Боже, Рейчел, мені шкода, — Луїс сподівався, що в його голосі не чутно тієї вини, яку він відчував. — Усе так погано?

Рейчел сіла на сходи. На ній була рожева фланелева піжама, на обличчі ані сліду макіяжу, а волосся зібране на потилиці в короткий хвіст. Вона нагадувала дитину.

— Я все прибрала, — відповіла вона. — Але знаєш, Лу, мені довелося пилососом виганяти того клятого кота за двері. До того він стеріг труп і відмовлявся іти геть. Він зашипів на мене. Черч ніколи раніше на мене не шипів. Як гадаєш, Луїсе, він міг щось підчепити?

— Сумніваюся, — повільно вимовив Луїс. — Але, якщо хочеш, я звожу його до ветеринара.

— Це було б чудово, — вона уважно подивилася на чоловіка. — Так ти йдеш? Я просто… Знаю, ти працюєш, але…

— Звісно, — відгукнувся він, думаючи, що, можливо, стаття не така вже й важлива, як він гадав. Так, по правді, і було — він знав, що ніколи не напише цього листа. Парад триває, і завтра будуть нові справи. Але ж він купив того пацюка, хіба ні? Того пацюка, якого Черч притягнув у дім. Можливо, він був без голови, роздертий, залитий кров’ю з кишками, що звисали з прогризеного пуза. Так, Луїс купив його. Це був його щур.

— Ходімо до ліжка, — сказав Луїс, і вони з Рейчел пішли нагору. Він пригорнув дружину і кохав її так добре, як тільки міг… але навіть коли він увійшов у неї, сильно і глибоко, то все одно наслухав зимовий вітер, що завивав за вікном, і думав, де зараз Черч, кіт, який колись належав його дочці, але тепер був тільки ЙОГО котом. Він думав, де тварина зараз і кого вона вистежує чи вбиває тепер. Земля твердіша за людське серце, подумав він, і вітер знову затягнув свою гірку чорну пісню, а десь там далеко Норма Крендал, яка колись плела для його дочки і сина шапочки, лежала в труні «Американський супокій» у крипті цвинтаря «Гора Надії»; зараз біла вата, яку гробар підклав їй під щоки, уже, напевно, почорніла.

34

Еллі виповнилося шість років. На день народження вона повернулася зі школи в кривому паперовому капелюшку з малюнками від друзів (на найкращому з них було зображено саму Еллі, схожу на симпатичне городнє опудало) та з моторошними історіями про бійки на великій перерві.

Епідемія грипу минула. Двох студентів довелося відправити в лікарню, а ще Суррендра Харду врятував життя одному хворому першачку з неоковирним іменем Пітер Землерийсон.

Рейчел до безтями закохалася в молодого білявого кур’єра з супермаркету «Ей-енд-Пі». Вона цілісіньку ніч розповідала Луїсу про те, як апетитно випиналися ззаду його джинси.

— Може, він просто напхав туди туалетного паперу? — спитала вона.

— А ти спробуй ущипнути. Якщо він закричить, то там не папір, — відповів Луїс, і Рейчел сміялася, ледь живота не надірвала.

Блакитний мороз лютого змінився дощами і сльотою березня, вибоїнами на дорогах та помаранчевими попереджувальними знаками про ожеледицю. Глибоко особисте, пронизливе горе Джада Крендала, яке, за словами психологів, починається через три дні після смерті рідної людини і тримається від чотирьох до шести тижнів, поступово минало, як і сезон лютого холоду, який мешканці Нової Англії називають глибокою зимою. Та час плине, змінюючи людські почуття, як кольори веселки. Пекуче горе стає м’якшим; ця печаль перетворюється на скорботу, а скорбота обертається спогадом — увесь процес займає від шести місяців до трьох років.

Настав день першої стрижки Ґейджа, і Луїс помітив перше темне пасмо у його волоссі. Він пожартував з цього приводу, та глибоко в душі стало трохи сумно.

А потім прийшла весна.

35

Луїс Крід зрозумів, що останній по-справжньому щасливий день у його житті був 24 березня 1984 року. До подій, які впали на його родину непідйомним каменем, залишалося ще шість тижнів, і за весь цей час не сталося зовсім нічого, що могло б порівнятися яскравістю і силою вражень з тим весняним днем. Луїс припускав, що, навіть якби тих жахливих подій не сталося, він би все одно назавжди запам’ятав той день. Щиро гарний — гарний від початку і до кінця, — як трапляється дуже рідко. Таких деньків у житті будь-якої людини назбирається заледве місяць, у кращому разі. Луїсові часом здавалося, що Бог, попри всю свою мудрість, куди щедріше роздає людям страждання, аніж втіху.

Тим днем була неділя. Він залишився вдома глядіти Ґейджа, а Рейчел з Еллі поїхали на закупи. Вони поїхали з Джадом на його старому гуркотливому пікапі «IH-59», але не тому, що їхній власний «універсал» заглох, а лишень через те, що старому подобалася їхня компанія. Рейчел спитала Луїса, чи дасть він собі раду з Ґейджем, і Луїс відповів ствердно. Він був радий бачити, що дружина вирішила нарешті кудись вибратися. На його думку, після тривалої менської зими в Ладлоу Рейчел просто необхідно було ходити на прогулянки, чимось займатися. Поки що вона ні на що не скаржилася, та Луїсові часом здавалося, що дружина нудиться від сидіння в чотирьох стінах.

Ґейдж прокинувся близько другої дня. Усе тіло йому свербіло, і він явно був у поганому настрої. Він недавно відкрив для себе «кризу двохрічного віку» і тепер був злим на весь світ. Луїс здійснив пару спроб розвеселити малюка, та Ґейдж не звернув на них жодної уваги. На додачу до всього кишечник малого поганця виробляв таке, що Луїсу вельми не сподобалося: чоловік запримітив у його калі мармурову кульку Еллі. Малюк міг задихнутися. Луїс вирішив, що кульки доведеться прибрати — усе, до чого торкався Ґейдж, опинялося у нього в роті, — але подібне рішення, яким би правильним і похвальним воно не було, ніяк не розважить дитину в час відсутності матері.

Луїс слухав, як весняний вітер кружляв навколо будинку, кидаючи яскраві плями — то сонця, то тіні — на поле місіс Вінстон. Він раптом згадав про повітряного змія, «Стерв’ятника», якого купив знічев’я шість чи сім тижнів тому, коли повертався додому з університету. А шпагат він купив? Слава Богу, так!