Усі організаційні клопоти взяв на себе Джад. Він займався ними так спокійно і методично, як і три місяці тому для власної дружини. Перш ніж Луїс рушив на церемонію прощання, Стів відвів його вбік:
— Якщо вона буде в стані це витримати, я відвезу її туди після обіду.
— Гаразд.
— До того часу дія уколу мине. Твій друг містер Крендал сказав, що посидить з Еллі вдома.
— Згода.
— І пограється з нею в «Монополію» чи щось таке…
— Угу.
— Але…
— Згода.
Стів замовк. Вони стояли в гаражі. У лігві Черча, куди кіт притягував мертвих птахів та пацюків. Тих, за яких Луїс відповідав. Надворі квітнув сонячний травень. Під’їзною доріжкою стрибала вельми заклопотана вільшанка. Вона, певно, мала якісь важливі справи.
— Луїсе, — мовив Стів. — Ти маєш опанувати себе.
Луїс глянув на Стіва з ввічливим здивуванням. Він не надто уважно прислухався до того, що говорив друг, — думав лише: якби був хоч трохи прудкішим, міг би врятувати синові життя, — та краєм вуха вловив останні слова.
— Не знаю, чи ти помітив, — зауважив Стів, — та Еллі практично заніміла. А Рейчел у такому шоці, що, мабуть, не розуміє, де вона взагалі перебуває.
— Звісно! — з притиском відповів Луїс. Він сам не знав, чому казав саме так і саме це.
Стів поклав руку на плече Луїсові.
— Лу, зараз ти потрібен їм більше, ніж будь-коли в житті. Можливо, навіть більше, ніж будь-коли в майбутньому… Будь ласка, друже… Я можу зробити твоїй дружині укол, але… бачиш, Луїсе, ти маєш… о Боже, Луїсе… Блядь, ну що за хуйня тут коїться!
Луїс з легкою тривогою спостерігав, як Стів зірвався на крик.
— Звісно, — мовив він.
Подумки Крід знову бачив, як Ґейдж біжить через моріжок до дороги. Вони гукали, аби він повернувся, та він усе біг уперед: це ж гра, мабуть, така — втікати від татка й мами. І тут вони щодуху кинулися за ним, Луїс швидко випередив Рейчел, та Ґейдж усе ще був надто далеко. Ґейдж сміявся, це ж така весела гра — втікати від татка, — і Луїс так непростимо повільно скорочував відстань між ними, і Ґейдж вибіг з ділянки на узбіччя траси № 15, і Луїс благав Бога, аби малий оступився та впав — коли маленькі діти швидко бігають, вони завжди падають, бо тільки в сім-вісім років людина вчиться повністю контролювати свої рухи. І Луїс благав Бога, аби Ґейдж упав, упав, так, упав, і розбив носа, голову, будь-що, і хай би були пластирі й перев’язки, але вже чути з-за повороту гуркіт страхітливої вантажівки, тієї жахливої вантажівки на десяти колесах, яка постійно їздила туди-сюди між Бенгором та заводом «Орінко» в Бакспорті. Він усе гукав Ґейджа на ім’я й вірив, що син почує його і зупиниться. Здавалося, Ґейдж починав розуміти, що гра закінчилася, що батьки так не кричать, коли це просто гра, і він намагався загальмувати, та тут грюкіт вантажівки став настільки гучним, що виповнив собою увесь світ. Луїс кинувся вперед у напівпольоті, і його розпластана на землі тінь була подібна до тіні «Стерв’ятника» над інистою травою на полі місіс Вінстон того березневого дня, і йому здавалося, що він уже вхопився пальцями за легеньку Ґейджеву куртку, а потім раптовий рух уперед — і малого вже винесло на дорогу, — вантажівка стає громом, вантажівка стає сонячними відблисками на хромованому корпусі, вантажівка стає утробним, пронизливим ревінням двигуна. Це було в суботу, три дні тому.
— Зі мною все гаразд, — відповів він Стіву. — Мені вже час іти.
— Опануй себе і допоможи їм, — попросив Стів, витираючи сльози на очах рукавом піджака. — Так ти і собі допоможеш. Ви маєте пройти через це разом, Луїсе, всі троє. Це єдиний спосіб, тільки так.
— Маєш рацію, — погодився Луїс, а в його свідомості все починалося з самого початку, тільки цього разу йому вдалося стрибнути далі, він міцно вхопився за куртку Ґейджа і нічого цього не було.
А коли відбулася та сцена у Східній залі, Еллі безцільно мовчки пересувала свою фішку в «Монополії», сидячи біля ігрової дошки з Джадом Крендалом. Однією рукою вона кидала кубик, а іншою — міцно стискала ту світлину, де вона тягне Ґейджа на санчатах.
Стів Мастертон вирішив, що Рейчел можна прийти на післяобідню церемонію — у світлі подальших подій він дуже пошкодує про своє рішення.
Ґолдмани прилетіли в Бенгор того ж ранку і зупинилися в готелі «Голлідей Інн» на Олдін-роуд. Батько Рейчел телефонував чотири рази за день, і Стіву доводилося бути дуже суворим з ним, — а під час четвертого дзвінка він навіть пригрозив старому. Ірвін Ґолдман вимагав подробиць і присягався, що навіть усі пси пекла не завадять йому зустрітися з дочкою, коли тій потрібна його допомога. Стів відповів, що Рейчел потрібен час перед прощальною церемонією, аби хоч трохи відійти від шоку. Він сказав, що нічого не знає про всіх псів пекла, та знає американського фельдшера шведської крові, який не має жодного наміру впускати абикого в дім Крідів, доки Рейчел сама не захоче вийти. Після церемонії прощання він з радістю дозволить родичам розпочати курс активної підтримки. Але до того він хоче, аби вона побула сама.
Старий вилаяв його на ідиші й кинув слухавку. Стів чекав, що Ґолдман заявиться до них, та старий вичікував. До обіду стан Рейчел трохи покращився. Вона хоча б була здатна усвідомлювати, в яких часових рамках перебуває. Жінка пішла на кухню подивитися, чи є там хоч якісь сандвічі та іще щось їстівне. «Після церемонії ж люди захочуть повернутися до нас, так?» — запитала вона у Стіва. Стів кивнув.
Там не знайшлося ні копчених ковбасок, ні холодного ростбіфа, зате в морозильнику була індичка, і Рейчел витягнула її розморожуватися. За кілька хвилин Стів зазирнув на кухню і побачив, що жінка стояла біля раковини, дивилася на індичку і ридала.
— Рейчел?
Вона обернулася до Стіва.
— Ґейдж дуже любив її. Він обожнював біле м’ясо. Я щойно збагнула, що він більше ніколи не їстиме індички.
Стів відправив її нагору одягнутися — останній тест на здатність опанувати себе, — і коли вона спустилася в простій чорній сукні, підперезаній паском, з маленьким клатчем у руках (по правді, сумочка була вечірньою), то Стів вирішив, що вона непогано тримається, і Джад з ним погодився.
Стів відвіз її до міста. Він стояв разом із Суррендрою Харду у фойє Східної зали і дивився на Рейчел, що повільно, як сновида, рухалася до вкритої квітами труни.
— Як воно, Стіве? — спокійно запитав Суррендра.
— Хуйово, — відповів Стів низьким різкуватим голосом. — А ти як думав?
— Я так і думав, що хуйово, — зітхнув Суррендра.
Насправді смаленим запахло ще зранку, коли Ірвін Ґолдман відмовився тиснути руку своєму зятеві.
Присутність великої кількості друзів та родичів вивела Луїса із заціпеніння, змусила пригадати, що саме тут відбувається і на що чекати. Він дійшов до стадії абсолютного горя, яке так вправно вміють використовувати похоронні агенти. Луїс рухався механічно, наче маріонетка.
Біля Східної зали розташовувалося невелике фойє, де люди могли покурити або просто посидіти на м’яких кріслах. У стільців був такий вигляд, наче вони щойно прибули з ліквідаційного розпродажу якогось англійського клубу на межі банкрутства. Біля дверей у церемоніальну кімнату була проста табличка з викарбуваним золотими літерами по чорному металу написом: ҐЕЙДЖ ВІЛЬЯМ КРІД. А якщо ви пройдете в інший кінець просторої білої будівлі, оманливо схожої на затишний старий будинок, то вийдете до Західної зали з табличкою: АЛЬБЕРТА БЬОРНХЕМ НЬОДО.
А в задній частині будинку була зала, вікна якої виходили на річку. Табличка зліва від дверей лишилася порожньою — цього вівторка приміщення не знадобилось.
На нижньому поверсі розташовувалась кімната зі зразками трун, що підсвічувалися міні-прожекторами, вмонтованими в стелю. Якщо глянути вгору — а Луїс глянув, і за це директор похоронного бюро на нього насупився, — то можна побачити скупчення чудернацьких тварин на стелі.
Джад ходив з ним сюди в неділю, на ранок після смерті Ґейджа, щоб обрати труну. Вони спустилися, і замість того, щоб одразу повернути праворуч, в демонстраційний зал, Луїс задумався над чимось своїм і пішов далі по коридору, до простих білих дверей, на кшталт тих, як ставлять у ресторанах між кухнею та їдальнею. Джад та похоронний агент водночас гукнули йому: «Не туди!», і Луїс слухняно пішов за ними. Він добре знав, що було за тими білими дверима, — його ж дядько був гробарем.