Східну залу було вмебльовано рядами дорогих розкладаних стільців з м’якими сидіннями та спинками. Труна Ґейджа стояла попереду, в заглибині, схожій чи то на неф, чи то на будуар. Луїс обрав модель з палісандрового дерева під назвою «Вічний Супокій», виготовлену ««Американською трунарною компанією» і встелену м’яким рожевим шовком. Власник похоронного бюро погодився, що це і справді дуже красива труна, і вибачився, що в нього не було такої ж із блакитним шовком. Луїс відповів, що їх із Рейчел не переймають такі нюанси. Гробар кивнув. Він запитав у Луїса, як той планує оплачувати витрати на похорон Ґейджа. Якщо Луїс ще не вирішив, то вони могли б пройти в офіс і обговорити три найпопулярніші варіанти. У Луїсовій голові промайнуло абсурдно радісне оголошення: «Я купив труну для сина за купонами на знижку!»

Як у напівсні, він промовив:

— Я оплачу все карткою «Мастеркард».

— Гаразд, — відповів гробар.

Труна була не більше чотирьох футів завдовжки — труна для коротуна, однак вартувала вона понад шістсот доларів. Хоч її і поставили на підвищення, було важко щось роздивитися через усі ці квіти. А ближче підходити він не хотів — від нудотного квіткового запаху його тягнуло блювати.

У кінці проходу, прямо біля дверей, що вели у фойє, на підставці стояла книга. Ланцюжком до підставки була прикріплена кулькова ручка. Похоронний агент сказав, що тут Луїс може «привітати родичів і друзів».

Передбачалося, що родичі та друзі залишать у книзі свої імена та адреси. Луїс не розумів, у чому полягала хоч найменша логіка цього божевільного звичаю, та зараз він не запитував. А після похорону вони з Рейчел можуть забрати книгу собі — це видавалося йому наймакабричнішим з усього. У нього десь лежать випускні альбоми зі школи, коледжу та медичної школи. Є ще книга з весілля, зі словами «МОЄ ВЕСІЛЛЯ», викарбуваними золотими літерами на штучній шкірі. Альбом починається з фотографії, де матір допомагає Рейчел приміряти фату перед дзеркалом, і закінчується світлиною двох пар черевиків перед зачиненими дверима готелю. Була також «Дитяча книга» Еллі — правда, вони швидко втомилися вклеювати туди щось нове, — але сторінки «МОЯ ПЕРША СТРИЖКА» (з пасмом дитячого волосся) і «УПС!» (фото дитини, яка впала на попу) були дуже навіть милими.

А тепер ще й ця книга. Як же її назвати? Луїс уявив, як він задумливо стоятиме при вході, очікуючи на початок «вечірки». «КНИГА МОЄЇ СМЕРТІ»? «ПОХОРОННІ АВТОГРАФИ»? «ДЕНЬ, КОЛИ МИ ПОХОВАЛИ ҐЕЙДЖА»? А може, щось витонченіше, на кшталт «СМЕРТЬ У РОДИНІ»?

Він закрив книгу, що мала, подібно до «МОГО ВЕСІЛЛЯ», обкладинку зі штучної шкіри.

Написів на обкладинці не було.

Як і передбачалося, Міссі Дендрідж того ранку приїхала першою, добросердечна Міссі, яка десятки разів сиділа з Еллі та Ґейджем. Луїсу пригадалося, що саме Міссі взяла до себе дітей того вечора, коли помер Віктор Паскоу. Вона забрала дітей, а вони з Рейчел кохалися — спершу у ванні, потім у ліжку.

Міссі плакала — гірко, надривно, і коли вона побачила скам’яніле обличчя Луїса, то вибухнула новими сльозами і кинулася до нього. Луї обійняв і подумав, що саме так це і працює (або має працювати) — тепло людського співчуття розм’якшує твердь непримиренного болю, розбиває кам’янистий ґрунт шоку.

— Мені так шкода, — казала Міссі, прибираючи русяве волосся з блідого обличчя. — Такий хороший маленький хлопчик. Я так його любила, Луїсе, мені так шкода. Ця жахлива дорога. Сподіваюся, той шоферюга все життя у буцегарні просидить, він їхав надто швидко… Ґейдж був таким хорошим, таким милим, таким розумненьким… Чому Бог забрав його до себе, о, нам цього ніколи не збагнути, та мені шкода, шкода, так шкода…

Луїс заспокоював її, обіймав і заспокоював. Він відчував її сльози на комірці, відчував, як вона притискалася до нього грудьми. Вона хотіла знати, де Рейчел, і Луїс відповів їй, що Рейчел відпочиває. Міссі пообіцяла, що навідає її, а також що вона будь-коли готова посидіти з Еллі, якщо це потрібно. Луїс подякував їй.

Вона відійшла, все ще хникаючи. Її очі червоними плямами виділялися на тлі чорної носової хустинки. Вона вже підходила до труни, коли Луїс гукнув її. Похоронний агент — Луїс не міг пригадати його імені — казав, аби він запропонував гостям написати щось у книзі, і хай йому грець, коли він цього не зробить.

«Таємничий гостю, напишіть, будь ласка, своє ім’я»[114], — спало йому на думку, і він ледь не зайшовся божевільним, істеричним реготом. І тільки повні страждання і болю очі Міссі втримали його від сміху.

— Міссі, чи не розпишетеся ви в книзі? — запитав він. Оскільки треба було сказати щось іще, він додав: — Для Рейчел.

— Звісно ж, — відповіла вона. — Бідні Рейчел і Луїс…

І раптом Луїс збагнув, що знає, що вона зараз скаже, і чомусь дуже злякався. Слова неминуче наближалися, як чорна куля з крупнокаліберного пістолета вбивці. Знову й знову йому цілитимуть у серце впродовж цих нескінченних дев’яноста хвилин, а потім екзекуція продовжиться після обіду, коли ранкові рани ще кривавитимуть:

— Слава Богу, він не страждав. Це трапилося швидко.

«Так, це трапилося швидко, — думав він, борючись із пекучим бажанням кинути ці слова прямо їй в обличчя. — Без сумніву, це було дуже швидко, і саме тому труна закрита, і саме тому нічого не можна було вдіяти з Ґейджем, хоч би в який найкращий одяг ми з Рейчел не погодилися його вбрати, наче манекен у магазині, як би не пудрили чи гримували. Це трапилося швидко, моя-люба-Міссі, ще хвилину тому він біг по дорозі, а вже за мить лежав на ній, але не тут, а далі, біля будинку Рінджерсів. Вантажівка вдарила його і вбила, а потім ще тягнула за собою, і краще тобі вірити, що це трапилося швидко. Сто ярдів чи більше, як футбольне поле. А я біг за ним, Міссі, біг і кричав його ім’я, знову, знову і знову, неначе сподівався, що він досі живий, — і це я, лікар! Я пробіг десять ярдів і знайшов його бейсбольну кепку, пробіг ще двадцять ярдів — і там був його кросівок із наліпкою «Зоряні війни». Люди виходили з будинків, а я все біг і кричав його ім’я, Міссі, і через п’ятдесят ярдів лежала його курточка, вивернута на той бік, через сімдесят — інший кросівок, а потім уже й Ґейдж».

Зненацька світ навколо втратив барви і все попливло перед очима. Він відчував лише кінчик книги у своїх долонях і нічого більше.

— Луїсе? — голос Міссі. Віддалений. Якийсь гуркіт у вухах.

— Луїсе? — голос ближче. Стривожений.

Світ знову набрав звичних обрисів.

— З тобою все гаразд?

Він посміхнувся.

— Так, — відповів він. — Усе нормально, Міссі.

Вона підписалася за себе і за свого чоловіка — містер та місіс Девід Дендрідж — круглим, виробленим за методикою Палмера почерком, і зазначила свою адресу — Олд Бакспорт-роуд, 67, а потім підняла очі на Луїса і швидко опустила їх, неначе той факт, що вона мешкала на вулиці, де загинув Ґейдж, був злочином.

— Тримайся, Луїсе, — прошепотіла вона.

Девід Дендрідж потиснув йому руку і щось нерозбірливо пробурчав. Його гострий, випнутий кадик ходив вгору-вниз. Потім він швидко наздогнав дружину і вони разом пішли дивитися на труну, виготовлену в Сторівілі, штат Огайо, — місці, де Ґейдж ніколи не бував і де його ніхто не знав.

За Дендріджами йшли всі решта, і Луїс приймав їх, їхні рукостискання, обійми, сльози. Комірець та верх рукава темно-сірого костюму скоро зволожилися. Задушливий запах квітів долинув навіть сюди, у задню частину кімнати, і просякнув її похоронним чадом. Він з дитинства пам’ятав цей аромат — солодкий, нудотний, смертельний запах квітів.

Тридцять два рази Луїс почув, як милосердно було те, що Ґейдж не страждав. Тридцять п’ять разів йому казали, що не відомі присуди Господні і не звідані шляхи Його. А ще дванадцять разів він почув, що Ґейдж тепер серед янголів.

Це почало діяти йому на нерви. Замість того щоб втратити своє умовне значення (як це буває з вашим власним іменем, коли його повторюють знову і знову), ці слова все глибше вгризалися в його свідомість. І коли підійшли його тесть і теща, він уже почувався пораненим бійцем.