На вечірнє прощання прийшло значно менше людей, і десь за півгодини чи трохи більше Луїс зміг підійти до першого ряду стільців і сісти ближче до бокового нефу. Він заледве щось розумів — побічно відзначив про себе, як надміру солодкаво пахли квіти, — окрім того, що дуже втомився і хоче спати. Пиво в цьому було винне тільки частково. Мозок ось-ось мав вимкнутися. Було б добре. Можливо, через дванадцять чи шістнадцять годин безпробудного сну він зможе втішити Рейчел.

Луїсова голова опускалася, поки він не втупився поглядом у свої долоні, які вільно звисали між колін. Монотонне дзижчання голосів десь за спиною заспокоювало. Йому полегшало, коли він побачив, що Ірвіна та Дорі немає, але не слід було забувати, що така гарна річ, як їхня відсутність, не може тривати довго.

— Де Рейчел? — спитав Луїс.

— З матір’ю. Там, де і повинна бути, — Ґолдман говорив з підкресленим тріумфом, як людина, котра щойно уклала велику угоду. В його віддиху вчувалося віскі. Багато віскі. Він стояв перед Луїсом, схожий на хирлявого окружного прокурора, який поставив перед лицем правосуддя абсолютно винну людину. Він ледве тримався на ногах.

— Що ви їй сказали? — Луїс відчував, як у ньому скипає лють. Він точно знав, що Ґолдман щось сказав його дружині. Це було написано в нього на обличчі.

— Нічого, окрім правди. Я сказав їй, що вона отримала своє. Так буває, коли виходиш заміж проти волі батьків. Я пояс…

— Ви це їй сказали? — не вірячи власним вухам, перепитав Луїс. — Ви ж не могли їй такого сказати, правда?

— Міг навіть більше, — продовжував Ґолдман. — Я завжди знав, що це чи щось подібне трапиться. Ще коли я вперше тебе побачив, то вже знав, що ти за один, — він потягнувся вперед, дихаючи перегаром від віскі. Старий ніби хотів поділитися великою таємницею. — Я ж тебе наскрізь бачу, дурилюд ти надутий. Ти втягнув мою доньку в цей дурний, безглуздий шлюб, обернув її на брудну помивачку, а потім дозволив її сину бігати по трасі, як якомусь… бурундуку.

Більша частина його слів проходила повз Луїса. Він усе ще намагався усвідомити, що цей нікчемний прищ посмів…

— Ви сказали їй таке?! — повторив він. — Ви сказали це?!

— Сподіваюся, ти гнитимеш у пеклі, — хрипів Ґолдман, рвучко трясучи головою в такт словам. Із налитих кров’ю карих очей Ірвіна Ґолдмана бризнули сльози. Його лиса голова блищала в приглушеному світлі флуоресцентних ламп. — Ти обернув мою любу донечку на помивачку… вкрав її у мене… і дозволив моєму онуку загинути огидною смертю на сільській дорозі.

Його голос перейшов на істеричний лемент.

— Де ж ти був? Прилип тухесом до стільця, поки малий пустував на дорозі? Думав про свої тупі медичні статейки? Гівно свиняче, чим ти займався? Смердюча ти срака. Дітовбивця! Діто…

Вони стояли там. Вони стояли в глибині Східної зали. Вони стояли там, і Луїс бачив, як піднялася його рука. Він бачив, як рукав піджака зсунувся назад, оголюючи білий манжет сорочки. Він побачив яскравий відблиск запонки. Рейчел подарувала йому комплект на третю річницю їхнього весілля. Вона і припустити не могла, що її чоловік вдягне ці запонки на похорон їхнього тоді ще не народженого сина. Пальці, немов не його, з’єдналися в кулак. Той зіткнувся з ротом Ґолдмана. Луїс відчув, як губи старого розплющилися і поїхали вбік. Нудотне відчуття; наче ти роздавив у кулаку слимака. Жодного вдоволення. За губами тестя він відчув сувору, тверду правильність зубних протезів.

Ґолдман незграбно відступив. Його рука впала на труну Ґейджа, зсунувши її. Одна з ваз, переповнена квітами, впала і розбилася. Хтось закричав.

Це була Рейчел, котра намагалася вирватися з рук матері. Решта присутніх у залі — десять чи п’ятнадцять осіб, — здавалося, застигли між страхом і збентеженням. Стів відвіз Джада назад у Ладлоу, і Луїс був йому за це вдячний. Він не хотів би, щоб Джад став свідком такої сцени. Це було непристойно.

— Не чіпай його! — закричала Рейчел. — Луїсе, не чіпай мого батька!

— Любиш бити старих? — пронизливо кричав Ірвін Ґолдман, ця товста чекова книжка. Він шкірився закривавленим ротом. — Любиш бити старих? Я не здивований, сучий ти потрох. Зовсім не здивований.

Луїс відвернувся, і Ґолдман вдарив його по шиї. Це був просто незграбний і легкий удар навідмаш, але Луїс був до нього не готовий. Різкий паралізуючий біль, через який буде важко ковтати найближчі декілька годин, пронизав горло. Голова смикнулася, і він упав на одне коліно.

«Спочатку квіти, тепер я». Як там співали «Реймонзи»: «Гей-гай, ану давай». Він подумав, що може засміятися, але сміху не було. З горла лунав тихий стогін.

Рейчел знову закричала.

Ірвін Ґолдман — рот усе ще залитий кров’ю — наступав на зятя, копаючи його ногами по нирках. Біль перейшов в агонію. Луїс уперся руками в килим, щоб не впасти на живіт.

— Ти навіть проти старого не вистоїш, синку! — збуджено волав Ґолдман. Він знову копнув Луїса. Цього разу не потрапивши по нирці, старий чорною туфлею вдарив зятя по лівій сідниці. Той рохнув від болю і таки розпластався на підлозі. Підборіддя з виразним тріском стукнуло об килим, і чоловік прикусив язика.

— Ось так! — горлав Ґолдман. — Такого копняка під дупу я мав тобі дати, тільки-но ти почав ошиватися навколо. Виродок. Ось тобі, — він знову штурхонув Луїса, цього разу потрапивши по іншій сідниці. Тесть ридав і шкірився. Луїс тільки зараз побачив, що старий не голився — на знак жалоби. Похоронний агент кинувся до них. Рейчел, котра врешті вирвалася з рук матері, теж підбігла, вся в сльозах.

Луїс якось перевернувся на бік і сів. Коли тесть знову підняв на нього ногу, Луїс обома руками схопив того за ступню — немов футбольний м’яч — і з усієї сили відштовхнув.

З ревом Ґолдман полетів назад, розмахуючи руками, щоб втримати рівновагу. Він наштовхнувся на труну Ґейджа «Вічний супокій», зроблену в Сторвілі, штат Огайо, яка коштувала недешево.

«Оз, Вевикий і Гвізний, щойно впав на домовину мого синочка», — здивовано подумав Луїс. Маленька, наче іграшкова, труна з гуркотом полетіла з підставки. Спочатку звалився її лівий бік, потім правий. Замок клацнув. Навіть крізь крики та ридання Рейчел, навіть крізь лемент Ґолдмана, який ревів, мов той віслюк з дитячої гри[118], Луїс почув, як клацнув замок.

Насправді труна не розкрилася. Розбиті, роздавлені рештки Ґейджа не вивалилися на підлогу під ноги ошелешеним відвідувачам. Єдине, що до болю в серці хвилювало Луїса, це те, як впала труна — не на бік, а на дно. Так само легко вона могла впасти будь-як інакше. Тим не менш на якусь незбагненну мить, коли віко домовини тихо хряснуло об зламаний замок, Луїс помітив клаптик чогось сірого — костюм, який купили, щоб вдягнути на мертве тіло Ґейджа. А ще було щось рожеве. Можливо, ручка Ґейджа.

Усе ще сидячи на підлозі, він затулив очі руками і заплакав. Його більше не цікавив ні тесть, ні балістичні ракети МХ[119], ні сучасні методи накладання швів, ні смерть Усесвіту від спеки. Зараз Луїс Крід хотів тільки одного: померти. Раптом у його голові виринув фатальний образ: Ґейдж з накладними вушками Міккі Мауса; Ґейдж, сміючись, потискає лапу величезному Гуфі[120] на головній вулиці у «Світі Діснея». Він бачив сина абсолютно чітко.

Одна з підставок упала, а інша похилилася, як п’яна, на кафедру, за якою котрийсь міністр міг би виголошувати надгробну промову. Ґолдман, розлігшись серед квітів, також плакав. З розбитих ваз струменіла вода. Квіти, деякі з яких були роздавлені і зламані, ще сильніше поширювали свій задушливий аромат.

Рейчел усе кричала і кричала.

Луїс не знав, як цьому зарадити. Образ Ґейджа з вухами Міккі Мауса не зникав, аж доки він не почув, що цього вечора будуть феєрверки. Він сидів, сховавши обличчя в долонях. Не хотів, щоб люди його бачили; не хотів, щоб вони бачили його заплакане, повне провини, болю та сорому лице; понад усе він прагнув приховати боягузливе бажання померти і вийти з пітьми.

Похоронний агент та Дорі Ґолдман вивели Рейчел геть. Вона все ще тряслася від ридань. Згодом в іншій кімнаті (яка, на думку Луїса, призначалася спеціально для тих, хто ламався під гнітом власного горя, — кабінет для істериків) вона стихла. Луїс — приголомшений, але все ще при тямі — цього разу втішав дружину, коли наполіг, щоб їх залишили на самоті.