Удома Луїс вклав Рейчел на ліжко і зробив їй ще один укол. Він натягнув ковдру їй до підборіддя і пильно поглянув у вощане, блідаве обличчя.

— Рейчел, мені так шкода, — промовив він. — Я б усе віддав, аби його повернути.

— Усе гаразд, — сказала Рейчел дивним, безбарвним голосом і, перекотившись на свій бік ліжка, відвернулася від нього.

Старе, затерте питання: «З тобою все гаразд?» ледь не злетіло з губ, але Луїс вчасно прикусив язика. Це було неправильне питання; це було не те, що він хотів знати.

— Наскільки все погано? — спитав він врешті.

— Доволі погано, Луїсе, — Рейчел видала звук, який трохи нагадував сміх. — Коли відверто, то триндець, як жахливо.

Потрібно було зробити щось іще, але Луїс не знав, що саме. Він раптом відчув образу на дружину, на Стіва Мастертона, на Міссі Дендрідж та її чоловіка з гострим, випнутим уперед кадиком, на всіх тих клятих гостей. Чому саме він — та жилетка, в яку всім конче необхідно поплакатися?

Він вимкнув світло і вийшов з кімнати. Луїс збагнув, що й дочці він навряд чи зможе допомогти більше. На якусь божевільну мить, побачивши її в тьмяно освітленій кімнаті, він подумав, що то сидить Ґейдж. Він подумав, що все це був лише жахний сон, як тоді, коли мертв’як Паскоу повів його лісами до «Кладвишча домажніх тварин». На якусь частку секунди його зморений мозок прийняв цю ідею. В усьому були винні тіні — кімнату осявало лише мінливе світло портативного телевізора, який їм передав Джад — коротати ці надзвичайно повільні та надзвичайно довгі години.

То був не Ґейдж, а Еллі. Тепер вона не тільки тримала в руках фотографію з Ґейджем на ґринджолах, а й сиділа на його стільці. Вона забрала його з Ґейджевої кімнати і перенесла до себе. Це був маленький складаний стільчик з полотняним сидінням та полотняною спинкою. На ньому по трафарету було виведено: ҐЕЙДЖ. Рейчел підписала свого часу всі чотири стільці. Кожен член родини отримав по одному з власним іменем на спинці.

Еллі була завеликою для Ґейджевого стільця. Вона ледь втиснулася в нього, і сидіння небезпечно прогнулося. Вона притискала знімок до грудей і дивилася на блимання телевізійного екрана.

— Еллі, — сказав Луїс, вимикаючи телевізор. — Час спатки.

Дівчинка якось таки вилізла зі стільчика і підняла його. Вона явно збиралася спати з ним.

Луїс завагався, казати щось чи ні, і врешті спитав:

— Хочеш, я тебе вкрию?

— Так, — відповіла Еллі.

— Хочеш… може, ти хотіла б сьогодні спати з мамою?

— Ні.

— Ти певна?

Еллі ледь помітно всміхнулася.

— Ага, вона постійно перетягує ковдру на себе.

Луїс і собі всміхнувся:

— Тоді давай бігом.

Замість того щоб намагатися засунути стільчик у ліжко, дівчинка поставила його біля узголів’я, і Луїсу спав на думку абсолютно абсурдний образ: він у приймальному кабінеті найменшого в світі психіатра.

Дочка роздягнулась, перед цим поклавши фотографію Ґейджа на подушку, натягнула на себе нічну сорочку і забрала фото з собою до ванни. Там вона поклала його біля себе, умилася, почистила зуби та з’їла таблетки з фтором. Потім вона забрала фото і вклалася з ним у ліжко.

Луїс сів біля неї:

— Хочу, щоб ти знала, Еллі. Якщо ми любитимемо одне одного, то пройдемо через усе це.

Кожне слово нагадувало скрип дрезини, яку навантажили мокрими мішками, і під кінець фрази Луїс почувався повністю виснаженим.

— Я дуже-дуже хочу, аби Ґейдж повернувся, — спокійно промовила Еллі. — Я молитиму Бога про це. Сильно-сильно проситиму його…

— Еллі…

— Бог може повернути його, якщо захоче. Він може зробити все, що Він забажає…

— Еллі, Бог не робить таких речей, — ледь зміг вимовити Луїс, бо відразу згадав Черча. Як той сидів на краю унітаза і витріщався на Луїса своїми мутними очима, доки чоловік лежав у ванній.

— Робить, — запевнила дочка. — У недільній школі вчителька розказала нам про того чоловіка… Лазаря. Він помер, а Ісус повернув його до життя. Він промовив: «Лазарю, вийди сюди», і вчителька сказала, що якби Він просто сказав вийти сюди, то, мабуть, з могил піднялися б усі померлі, а Ісусу був потрібен тільки Лазар.

І знову абсолютно абсурдна фраза злетіла з його губ (хоча день і так був ущерть заповнений абсурдом):

— Це було дуже давно, Еллі.

— Я готуватимуся до його повернення, — залепетала вона. — Я триматиму його фотографію і сидітиму на його стільчику…

— Еллі, для його стільчика ти завелика, — Луїс взяв у долоню її гарячу ручку. — Ти зламаєш його.

— Бог не дасть, щоб він зламався, — відповіла Еллі. Голос її був спокійним, та Луїс помітив коричневі півмісяці у неї під очима. Було так боляче на неї дивитися, що Луїс відвернувся. Можливо, коли стілець Ґейджа розвалиться, вона почне трошки краще розуміти, що сталося.

— Я дивитимуся на фото і сидітиму на його стільчику. Їстиму його сніданки. — У Еллі та Ґейджа були різні сніданки; Еллі якось сказала, що Ґейджів сніданок на смак, як козюльки. Якщо з пластівців у домі були тільки «Какаові ведмедики», Еллі їла варені яйця або ж просто залишалася голодною. — Я їстиму квасолю, хоча я її терпіти не можу, і читатиму всі книжки Ґейджа… Я буду… буду… Знаєш, триматиму все готовим… якщо раптом…

Вона заплакала. Луїс навіть не намагався втішати її, тільки прибрав пасма волосся, що прилипли їй до лоба… Те, про що вона говорила, мало свій збочений, ненормальний сенс. Залишити двері прочиненими. Не давати речам вкритися пилом. Тримати Ґейджа в «Топі кращих хітів», не дозволяти йому зійти зі сцени. Пам’ятати, коли Ґейдж зробив це… чи те… О, так, це було чудово… старий добрий Ґейдж, чудо-дитина. Коли це перестане завдавати болю, це перестане мати будь-який сенс. Можливо, Еллі, думав Луїс, чудово розуміє, як це легко: дозволити Ґейджу залишатися мертвим.

— Не плач, доню, — прошепотів він. — Це все мине.

Вона поплакала ще хвилин п’ятнадцять. Насправді вона заснула ще до того, як спинилися її сльози.

«Залишай його живим, Еллі, якщо ти цього хочеш, — подумав Луїс і поцілував її. — Ймовірно, мозгоправи скажуть, що подібне є нездоровою поведінкою, та я тільки за! Просто я знаю, що настане день — можливо, навіть зовсім скоро, коли ти забудеш взяти фотографію і я побачу, що ти залишила її на ліжку в порожній кімнаті, а сама поїхала кататися на велосипеді по дорозі, чи гуляти полем, що за будинком, чи сидіти у Кетті Макгоїнз над набором «Сет Перфект»[121]. Ґейджа не буде з тобою, в ту мить, коли Ґейдж вилетить з «Топу кращих хітів», сховане в серці маленької дівчинки стане «чимось, що трапилося у 1984 році». Відлунням минулого».

Луїс вийшов з кімнати і на мить застиг перед сходами. Він збирався — але не дуже серйозно — іти спати.

Він знав, що йому потрібно. І пішов униз отримати це.

Луїс Альберт Крід методично напивався. Унизу, в льосі, стояли п’ять упаковок світлого пива «Шлітц». Луїс пив пиво, Джад пив пиво, Стів Мастертон також пив його, Міссі Дендрідж часом могла випити одну-дві банки, поки гляділа дітей (дитину, виправив себе Крід, спускаючись у льох). Навіть Чарлтон, у тих рідкісних випадках, коли навідувалася до них, надавала перевагу пиву, звісно, якщо воно було світлим, а не вину. Тому одного дня минулої зими Рейчел купила десять упаковок пива «Шлітц» на ярмарку. «Ти не їздитимеш до Хуліо в Оррінгтон щоразу, коли хтось приходить без запрошення, — сказала тоді вона. — Як ти любиш цитувати Роберта Паркера: будь-яке пиво з холодильника, коли всі магазини вже зачинені, — гарне пиво. Тож пий і думай, скільки «капусти» ми зекономили». Минулої зими. Коли все було гаразд. Коли все було гаразд. Навіть смішно, як швидко і просто твій мозок провів цей розподіл.

Луїс взяв упаковку і поставив усі банки в холодильник. Дістав собі одну і хряснув дверцятами. Черч повільно звивався біля буфета, слухав гудіння холодильника і пильно дивився на Луїса. Кіт не підходив до нього. Можливо, Луїс надто часто його копав.

— У мене немає нічого для тебе, — буркнув він коту. — Ти вже з’їв свої консерви. Хочеш іще чогось — іди вбий пташку.