— Я його не питав, що ти купив си.

— Напряму, може, і ні.

Джад мовчав. Хоча щоки його і були червоними, саме обличчя мало колір темної сливи. Очі незмінно прикуті до Луїса.

Крід зітхнув. Він почував себе неймовірно втомленим.

— Ай, на хуй це все! Мені начхати. Можливо, ти навіть маєш рацію. Може, я про це і думав, але на підсвідомому рівні. Я не сильно розбирався, що саме я замовляю. Я думав про Ґейджа.

— Знаю, що ти про Ґейджа думав. Але ти знаєш, у чім одмінність. Твій же дядько був гробарем.

Так, він знав різницю. Саркофаг — це ціла конструкція, з якою нічого не станеться дуже-дуже тривалий час. На бетонну коробку зі сталевими прутами по краях після завершення похорону кран опускає важку бетонну кришку. Потім її запечатують речовиною, схожою на ту, яку дорожнє управління використовує для латання ям на дорогах. Дядько Карл розповідав Луїсові, що, побувши певний час під тиском землі, герметик марки «Евер-Лок», яким запечатали труну, геть кам’яніє.

Дядько Карл, який понад усе на світі любив теревенити про роботу (принаймні зі своїми дітьми та Луїсом, котрий працював у нього влітку як молодший помічник гробаря), розповідав небожу про один випадок ексгумації. Дядько поїхав у Гровленд, щоб контролювати процес. Часом там буває дуже весело, любив казати він. Люди, які певні, що могили розкопують так, як це показано в страшилках з Борисом Карлоффом[125] у ролі Франкенштейна і Двайтом Фраєм[126] у ролі Ігоря, дуже сильно помиляються. Це була робота не для двох чоловіків з лопатами та кайлом — вони витратили б на це з півроку. Того разу все було гаразд… спершу. Могилу розкопали, кран підчепив кришку саркофага та потягнув. Тільки от вона не хотіла рушати з місця. Натомість весь саркофаг, з уже вицвілими та вологими стінками, почав підніматися з землі. Дядько Карл закричав кранівнику, аби той зупинився. Гробар хотів узяти інструменти, якими можна розбити кришку.

Але кранівник чи не почув нічого, чи просто захотів довести справу до кінця, як дитина, що грається — тільки грається краном. Саркофаг виліз із могили на чверть, дядько Карл та його асистент уже чули, як вода стікає на дно могили — тоді в Чикаго був дощовий тиждень, — як кран перехилився і з гуркотом бемцнувся в могилу. Кранівник вилетів з кабіни і зламав носа об один із надгробків. Отой от «вибрик» обійшовся штату в додаткові дві-три тисячі доларів. Головним же в дядьковій історії було те, що через шість років того кранівника обрали головою Чиказької профспілки вантажників.

Ящик був набагато простішим — відкрита складана бетонна коробка, яку ставили в могилу за день до похорону. Труну опускали в неї. Гробарі накривали коробку кришкою, що зазвичай складалася з двох частин. Ці сегменти опускалися вертикально до країв могили. Залізні кільця вставлялися в бетон по краях кожної з частин. Гробарі просовували в ці кільця залізні ланцюги і м’яко опускали кришку на ящик. Кожна секція важила близько шістдесяти-сімдесяти фунтів — вісімдесят як максимум. І могила не запечатувалася.

Будь-хто легко міг відкрити її. Ось про що казав Джад.

Чоловік запросто зможе викопати тіло свого сина і перепоховати його в іншому місці.

«Тсссссссс… тсссссссс. Ми не говоримо про такі речі. Є певні таємниці…»

— Так, гадаю, мені відома різниця між ящиком і саркофагом, — сказав Луїс. — Але я думав… про те, про що, ти думаєш, буцімто я думав…

— Луїсе…

— Уже пізно, — сказав Луїс. — Уже пізно. Я п’яний, і у мене болить серце. Якщо ти хочеш розказати мені ту свою історію, то давай розповідай і покінчимо з цим.

«Мені треба було почати з мартіні. До часу, коли він прийшов, я б уже вирубався».

— Лади, Луїсе. Дякую тобі.

— Просто розповідай.

Джад помовчав з хвилину, перевів дух і заговорив.

39

— У ті дні — я про війну си кажу — потяг ще зупинявся в Оррінгтоні, й Білл Бетерман приїхав си на катафалку до вантажного пункту, щоб забрати тіло свого сина Тіммі. Труну вивантажили четверо працівників залізниці. Серед них був і я. У поїзді сидів озброєний хлоп із Похоронної служби (гробар воєнного часу з рушницев за плечем, Луїсе!), який ніколи не сходив на перон. Він сидів п’яний у товарнім вагоні, де ще лишалося дванадцять трун.

Ми вклали Тіммі до похоронного кадилака. У ті дні їх наймення було «віз — бігом привіз», бо в старі добрі часи головним клопотом було закопати си мертв’яка до того, як він засмердиться. Білл Бетерман стояв і чекав, лице у нього було кам’яним і той… теє… ти б сказав, що воно було якимось сухим. Він плакав, але сліз не було. Г’ю Гербер, який того дня вів потяг, сказав, що той озброєний хлоп направду простий пасажир і що в Лаймстоун прилетіло багацько цих трун і всі вони мають рушити на південь.

Озброєний хлоп підійшов до Г’ю та дістав з-під уніформи п’ять пляшок житнього віскі. Він промовив м’яким тяглим голосом мешканця південних штатів:

— Що ж, пане машиніст, ви знали, що сьогодні керуватимете загадковим потягом?

Г’ю похитав головою:

— Ну, так і є! Принаймні в Алабамі, де я сів, його називали саме так. — Г’ю попросив, щоб хлоп дістав з кишені список, і зиркнув на нього. — Дві труни треба вивантажити в Гоултоні. Потім одну в Пасадемкізі, дві в Бенгорі, одну в Деррі, одну в Ладлоу і так далі. Відчуваю себе грьобаним молочником. Хочеш випити?

Г’ю тоді відхилив пропоновання напитися на землях Бенгора та Арустука, бо місцеве начальство було трохи упереджене щодо машиністів, від яких тхне перегаром. А пак той хлоп із похоронного бюро не мав ніц проти Г’ю, а Г’ю аж ніяк не був проти випити з ним, вони домовилися зробити се згодом.

Тож вони так і працювали си, вивантажували сі вкриті прапорами труни майже на кожнів станції. І скрізь, до самого Бостона, їх стрічали стогін та рев родичів загиблих. Скрізь, крім Ладлоу… В Ладлоу Г’ю стрівся з поглядом Білла Бетермана. Той, за його словами, здавалося, помер уже дуже давно, а душа просто чекала, коли тіло зісмердиться. Коли це турне скінчилося, Г’ю взяв жовніра за барки і вони пройшлися по всіх місцевих наливайках — їх було з п’ятнадцять-двадцять. Г’ю ще геть ніколи в житті так не упивався, він пішов до шльондр, чого також ніц ніколи не робив, а коли прокинувся, то весь аж кишів злими, кусючими мандавошками. Він сказав, що коли оте от загадковий потяг, то більше ні єдних загадкових потягів він водити не хоче.

Тіло Тіммі привезли в грінспанське похоронне бюро, що на Ферн-стрит, — воно стояло через дорогу від того місця, де тепера «Нова пральня Франкліна», — і за пару днов поховали на цвинтарі з усіма військовими почестями.

Скажу тобі таке, Луїсе: міш-шіш Бетерман померла за десять років до того, коли намагалася породити на світ друге дитя, і це дуже стосується того, що вдіяло си згодом. Друга дитинов мала би трохи полегшити біль від утрати, як ся гадаєш? Друга дитинов нагадала б Біллу, що, окрім болю, є ще інші почуття, та помогла б йому пройти крізь се. Стосовно цього я маю тебе за щасливця. Я мав на думці, ти маєш си ще єдну дитинов. Маєш дружинов та доню. Вони обидві здорові та живі.

Як вірити листу, що отримав Білл від лейтенанта взводу, де служив Тіммі, хлопця встрелили на дорозі до Рима 15 липня 1943 року. Корабель доставив його тіло додому за два дні, і до Лаймстоуна воно прибуло 19-го числа. Його повантажили на містичний потяг Г’ю Гербера наступного дня. Більшість солдатів, які гинули в Європі, були поховані тамтечки, ба ті, хто вертався додому на загадковому потязі, були особливими — Тіммі загинув, атакуючи кулеметне гніздо, і посмертно отримав за се Срібну Зірку[127].

Тіммі поховали, не скажу напевно, але, здається, 22 липня. А за чтири чи п’ять днів Марджорін Вошбур, яка в тіє днини була листоношов, помітила Тіммі, що гуляв си вулицею в напрямку платних стаєнь Йорка. Ну, Марджі миттю змилася з дороги, та мона допетрати чому. Вона вернулася на пошту, кинула си на стіл Джорджа Андерсона мішок з недоставленими листами та заявила, що вона си йде додому, їй тре’ зараз же лягти в ліжко.

— Марджі, тобі зле? — спитав Джордж. — Ти біла, мов крило чайки.