— Я щойно вчула найбільшого страху в моєму житті, та не х’чу говорити про се. Коли я втраплю на небеса та Ісус спросить мене розказати про се, тоді я, мо’, й розтулю рота. Але не вірю в се, — і вона пішла геть.

Усі знали, що Тіммі вмер, у «Бенгор Дейлі Ньюз» опублікували некролог, а за тиждень до того в «Елсворт Американ» з’явилась його світлина. Півміста було на його похороні. А тут Марджі вгледіла його. Вгледіла, як він гуляє, як, хитаючись, бреде вгору вулицею. Вона врешті розказала старому Джорджу Андерсону, що саме бачила. Але то було по тому за двадцять років, і вона тоді вже була при смерті, і Джордж говорив, що вона хтіла комусь про се розповісти. Він сказав, що здавало си, ніби це переслідувало її.

Він був блідий, згадувала вона, вбраний у цупкі робочі штані та зоцвілу фланелеву мисливську сорочку, хоча термометр тої днини вказував більше дев’яноста градусів у тіні. Марджі казала, що волосся в него стирчало в усі боки, так неначе він з місяць не брався до гребінця. Очі нагадували си родзинки в тісті. «Я виділа того дня привида, Джордже. Се мене так налякало. Я ніц не думала, що побачу щось такеє, але побачила».

Що ж, коли направду, то зовсім скоро й інші люди побачили Тіммі. Міш-шіш Стратон — ми прозивали її «міш-шіш», але всі знали, що вона або солом’яна вдова, або самітня, або розлучена; мешкала в маленькім будиночку на Педерсен-роуд, що перетинає Генкок-роуд, вона мала багацько джазових платівок і рада була погуляти з тобов, як ти мав у кишені десятку, яку було не так тяжко дістати в ті дні. Вона вгледіла його на своїй веранді. За її словами, він пройшов прям до рогу вулиці та спинився там.

— Він просто стояв там, руки його звисали обабіч него, голова нахилена трохи вперед, він рухав си підборіддя, як боксер, що готовий встелитися на ринзі після нокдауну.

Бідолашна казала, що серце в неї калатало мов скажене, а сама вона не могла ворухнутися, така була настрашана. Тіммі тоді повернувся до неї, і він скидався на п’яничку, який силується розвернутися. Одна нога ковзнула вбік, інша назад, він заледве не впав. Хлопчина зиркнув на неї, і, як вона казала, руки їй вмить заслабли, вона свій кошик з білизною впустила, одяг вивалився на землю та знову став ні на що не годним.

Вона казала, що очі у Біллі були… мертвими і каламутними, як скляні кульки, Луїсе. Але він ними видів… дивився на неї… і щирився… і, — хлипала вона, — говорив до неї. Спитався, чи має си вона ще тіє платівки, бо він би був не від того, щоб погоцати з нею. Можна навіть цієї ночі. Тоді міш-шіш Стратон збігла в дім, і відмовляла си з него виходити понад тиждень, і, навіть коли все скінчило’, не сильно потикалася надвір.

Багато людей виділи Тіммі Бетермана. Більшість з них, наприклад міш-шіш Стратон, давно вмерли, інші переїхали, але є ще в околицях кілька таких же старих калік, як я, котрі, коли правильно спитати, могли б розказати про всеє те.

Кажу тобі, вони виділи, як Тіммі сновигав туди-сюди по Педерсен-роуд. Милю на схід, милю на захід. Так він блукав навколо батькового дому цілий днесь і, як більшості люду знало, всеньку ніч. Сорочка висмикнута зі штанів, бліда шкіра, пасма стирчать в усі боки, матня розстібнута, а ще вираз лиця… цей вираз…

Джад змовк, аби запалити цигарку, і Луїс вперше за весь час розкрив рота:

— Ви його коли-небудь бачили?

Джад загасив сірника і поглянув на Луїса крізь завісу синього диму. Попри те що розказана ним історія відверто скидалася на марення божевільного, в очах старого не було ні краплі брехні.

— Так, я видів його. Згадай усі ці книжки та фільми — не знаю, чи вони правдиві, — про повсталих з того світу гаїтянських зомбі. Вони всі, як один, неповороткі й тупі, чалапають кудись, вилупивши сліпі баньки перед себе. Тіммі Бетерман скидався на них, Луїсе, на зомбі з кіни, але він також одрізнявся. В нему було щось більше. Се щось ховало си в його очах, єдин раз ти помічав це, єдин — ні. Щось ховалося в його очах, Луїсе. Не думаю, що я хтів би звати це думками, Луїсе. Мені невтямки, як я хочу се звати.

Воно було підступним, точно тобі кажу. Воно розмовляло з міш-шіш Стратон так, начебто справді хтіло погицати з нею. Щось там відбувалося, Луїсе, але я не думаю, що воно мало хоч малий стосунок до Тіммі Бетермана. Це скорше нагадувало… радівосигнал, що приходив у його голову звідкілясь. Ти дивився на нього і думав: «Якщо він зараз доторкнеться до мене, я лементуватиму». Якось так.

Так він і тиняв си туди-сюди, аж єдного разу, коли я вернувся додому, — це було… дай-но пригадаю, либонь, 30 липня, — то побачив нашого поштмайстра Джорджа Андерсона, який сидів на задньому дворі моєї хижі. Він пив холодний чай з Ганібалом Бенсоном, тогочасним членом міського самоврядування, та Аланом Пурінтоном, який був начальником пожежної частини. Разом з ними сиділа Норма, але вона не зронила ні слова.

Джордж постійно чухав куксу правої ноги. Більшу частину ноги він втратив, коли працював на залізниці, і йому все дуже свербіло, особливо в такі пекучі та задушливі дні, як той. Проте, нещасний чи ні, він був тут.

— Це все зайшло надто далеко, — звернувся до мене Джордж. — Коли у мене поштарка відмовляється носити листи на Педерсен-роуд — то одне, а от коли уряд здіймає бучу, то вже зовсім інший калінкор.

— Про що се ти? Уряд здіймає бучу? — спитав я.

Ганібал одповів, що йому телефонували з воєнного департаменту. Якийсь лейтенант на ім’я Кінсман. Відрізняти серйозні злочини від банального дуркування — його робота.

— Четверо чи п’ятеро людей написали анонімки у воєнний департамент, — розповів Ганібал, — і цей лейтенант Кінсман уже почав трохи хвилюватися. Якби один мужик написав листа, вони б там у себе просто посміялися. Якби один мужик написав цілу гору листів, то Кінсман би подзвонив поліції штату і сказав, що якийсь психопат має зуб на Бетерманів. Але всі сі листи прийшли від різних людей. Каже, що се помітно по почерках та іменах. Усі в листах пишуть про однов божевільну річ, мовляв, Тімоті Бетерман умер, а тепера ожив і його тіло си сновигає по Педерсен-роуд.

Цей Кінсман збирається або направити своїх хлопців, або приїде сам, щоб дізнатися що й до чого. Їм цікаво, чи Тіммі мертвий, чи просто у самоволці? Їм не до вподоби думати, ніби у них щось у паперах наплутано. До того ж їм конче треба знати, хто, якщо не Тіммі Бетерман, похований на тому цвинтарі, — Ганібал витер лоба носовичком.

— Що ж, бачиш, який рейвах тоді став, Луїсе? Ми сиділи в мене більшо години, пили холодний чай і обговорювали все се. Норма питалася в нас, чи хочемо ми сандвічі, але всі відмовили си. Ой, леле, вся історія з Тіммі Бетерманом… ніби ти стрів дівку з трьома цицьками… тямиш, що це протиприродно та неправильно, але гадки не маєш, що з цим діяти.

Ми все говорили та говорили, аж доки не вирішили, що нам всім треба пройтися до Бетерманової хати. Я ніц ніколи не забуду тої ночі, навіть коли б я був вдвічі старшим, ніж тепера. Було спекотно, вулиця парувала, наче нутрощі щойно вбитої корови, а сонце розжареною кулею котилося за небокрай. Ніхто з нас не хтів ту’ йти, але ми знали, що мусимо. Норма знала се ще до нас. Вона під удаваним приводом покликала мене в дім:

— Не дай їм розбігти си. Скінчи з цим, Джадсоне. Ти маєш потурбуватися про се. Маєш прибрати ту гидь.

Джад зміряв Луїса пильним поглядом.

— Так вона оте все назвала, Луїсе. Її слово. Гидь. А ще вона прошепотіла мені прямо на вухо: «Коли щось трапиться, Джаде, просто тікай. Не зважай на інших: вони самі про себе потурбуються. Пам’ятай, що у тебе є я, і, коли що не так, хутко їдь додому».

Ми поїхали на машині Ганібала Бенсона. Той сучий син, не знаю як, але міг роздобути купони на що завгодно. Багато ми не теревенили, та всі диміли, мов паротяги. Ми були полякані, Луїсе. Настрашеними до краю. Єдним, хто хоч щось казав, був Алан Пурінтон. Він тоді звернувся до Джорджа:

— Закладаюся на свою голову, що Білл Бетерман ходив у ті кляті ліси на північ від дороги № 15.

Ніхто не озвавсь йому, але я добре пам’ятаю, що Джордж кивнув.