Попри шалений біль унизу живота Луїс зумів стати на ноги та взяв сина на руки. За мить до них приєдналася заплакана Рейчел. Вона кричала Ґейджеві: «Ніколи не вибігай на дорогу, Ґейдже! Ніколи, ніколи, ніколи! Дорога — погана! Погана!» І Ґейджа так вразила ця сльозлива тирада, що він сам перестав репетувати і перелякано дивився на матір.

— Луїсе, в тебе з носа йде кров, — сказала вона і зненацька обійняла його так міцно, що на мить йому перехопило подих.

— Це ще не найгірше. Гадаю, я тепер стерильний, Рейчел. О Боже, як боляче!

І тут вона істерично розсміялася — Луїс навіть трохи злякався за неї, і в його голові майнула думка: «Якби Ґейдж справді загинув, гадаю, вона б збожеволіла».

Та Ґейдж не загинув; то була вбивча своєю правдоподібністю гра уяви переляканого Луїса, якому примарилася синова смерть сонячного травневого дня.

Ґейдж пішов до середньої школи, а в сім років уперше поїхав у літній табір, де в нього проявилися неймовірні здібності до плавання. А ще він дуже здивував батьків, показавши, що здатен пережити місячну розлуку з ними без шкоди для власної психіки. Коли йому виповнилося десять, він уже ціле літо проводив у таборі «Агавам» у Реймонді, а в одинадцять виграв дві блакитні стрічки та одну червону на Четвертому табірному чемпіонаті з плавання. Він уже добре підріс, та все ще лишився тим самим Ґейджем — веселим, зачудованим красою світу, повним радості та замилування.

У старших класах він був відмінником і членом команди плавців школи Івана Хрестителя — католицької школи, яку він сам обрав через перспективу успішних тренувань з плавання. Рейчел засмутилася, а Луїс не дуже здивувався, коли в сімнадцять Ґейдж заявив, що хоче навернутися до католицизму. Рейчел була переконана, що це через дівчину, з якою він зустрічався. Їй здавалося, що син от-от побереться з тим дівчам («Якщо та мала курва з медаллю Святого Христофора не трахається з ним, то я з’їм твої шорти, Луїсе», — казала вона), всі його плани на навчання в коледжі накриються мідним тазом, як і олімпійські перспективи, а коли Ґейджу виповниться сорок, за ним бігатиме зграя з дев’яти чи десяти маленьких католиків. Тоді він (згідно з песимістичними прогнозами Рейчел) перетвориться на водія вантажівки з пивним пузом і цигаркою в роті, та ще й у передінфарктному стані. І на кожному кроці читатиме «Отче наш» і «Радуйся, Маріє»[129].

Але Луїс вважав, що мотиви його сина були цілком щирими. І хоч Ґейдж таки став католиком (того дня, коли він на це зважився, Луїс надіслав бридотну листівочку Ірвіну Ґолдману зі словами: «Можливо, ваш онук стане ієзуїтом. З любов’ю, ваш зять-гой, Луїс»), він так і не одружився з тією милою (і зовсім не курвистою) дівчиною, з якою зустрічався у випускному класі.

По закінченні школи він потрапив в олімпійську збірну з плавання. І одного сліпучого, щасливого дня, через шістнадцять років після того, як Луїс бігав наввипередки з вантажівкою «Орінко», виборюючи сину життя, вони з Рейчел — котра вже зовсім посивіла, хоч і регулярно фарбувалася, — побачили, як Ґейдж виграв золоту медаль для Сполучених Штатів. Коли камери «Ен-Бі-Сі» знімали його крупним планом — краплі води стікали з його обличчя, ясні, широко розплющені очі дивилися на прапор, доки грав національний гімн, стрічка на шиї і золотий диск на грудях — Луїс розплакався. І Рейчел також.

«Він виграв Олімпійські ігри. Шапки геть!» — жваво промовив він і повернувся, щоб обійняти дружину. Та в її очах він побачив всепоглинаючий жах. Її обличчя постаріло, наче вона роками жила в стражданнях і горі. Звуки національного гімну стихли, і коли Луїс знову глянув на екран, то побачив там зовсім іншого хлопця — темношкірого з кучерявим волоссям, у якому досі блищали крапельки води.

Шапки геть.

Його шапочка. Кепка.

Його кепка… О Боже, вона ж вся залита кров’ю.

Луїс прокинувся о сьомій ранку в холодному світлі дощового дня, стискаючи в руках подушку. Його голова пульсувала від болю в ритмі серцебиття. Біль посилювався і стихав, посилювався і стихав. У роті був присмак прокислого пива, а шлунок вивертало в усі боки. Він ридав: подушка змокріла від його сліз, неначе уві сні він виконував традиційний погребальний плач. Йому подумалось, що навіть уві сні якась частинка його свідомості знала правду й оплакувала її.

Крід піднявся і побрів до ванної. Серце вискакувало з грудей, а свідомість розліталася на безліч уламків від вчорашнього перепою. Він вчасно доповз до унітаза і виблював туди надлишок вчорашнього пива.

Луїс так і стояв навколішках, заплющивши очі, доки не відчув у собі сили зіп’ястися на ноги. Навпомацки знайшов ручку і злив воду. Підійшов до дзеркала, аби роздивитися свої налиті кров’ю очі, однак скло було накрите простирадлом. Потім він згадав. За якимось давнім звичаєм, який вона і пригадати до кінця не могла, Рейчел закрила всі дзеркала в будинку і знімала черевики щоразу, як заходила в дім.

«Не буде ніякої олімпійської команди», — безтямно подумав він на зворотній дорозі до ліжка. Кислий присмак пива досі подразнював його горло та рот, і Луїс присягнувся (не вперше і не востаннє), що ніколи більше не питиме цю отруту. Не буде олімпійської команди, не буде відмінних оцінок у коледжі, маленької католицької подружки та хрещення, не буде табору «Агавам» і взагалі нічого не буде. Його кросівки відлетіли; курточка навиворіт; а маленьке й міцне тіло хлопчика лежало спотворене і розірване на частини. Кепка вся залита кров’ю.

Тепер, коли він сидів на ліжку в ядучому дурмані похмілля, а дощова вода повільними потоками стікала по вікнах, він повною мірою відчув вагу свого горя. Воно ввійшло в нього, підкорило й ослабило, зруйнувавши рештки непевного захисту. Луїс затулив руками обличчя і заридав, з болем кинувшись на ліжко. Він був готовий на що завгодно, аби отримати другий шанс. На що завгодно.

41

Ґейджа поховали о другій по обіді. До того часу дощ припинився. У небі все ще висіли сірі кошлаті хмари, і більшість людей приїхали з чорними парасольками, які їм видали в похоронному бюро.

На прохання Рейчел похоронний агент, який ненадовго підмінив священика, прочитав уривок з Євангелія від Матвія, що починався словами: «Пустіть діток і не бороніть їм приходити до Мене…» Луїс стояв біля могили. Він поглянув на тестя, який був навпроти. На мить Ґолдман зустрівся з ним поглядом і одразу відвів очі. Сьогодні його войовничість розвіялась як дим. Мішки під очима нагадували мішки листоноші, а біле волосся вибивалося з-під чорної шовкової ярмулки і безладно майоріло на вітрі, наче розірвана павутина. Сіро-чорна борода, яка обліпила старому щоки, робила його схожим на інтелігента-алкаша. Він нагадував Луїсові людину, яка насправді не розуміє, де вона. Луїс спробував — але швидко зрозумів, що то марна справа, — знайти у своєму серці хоч крихту жалю до нього.

Домовинка Ґейджа з полагодженим замком стояла на двох хромованих підпорках над ямою. Краї могили були прикрашені штучною травою — настільки зеленою, що вона пекла Луїсові очі. Кілька кошиків з квітами стояло на цій протиприродній, дивно веселій поверхні. Крід дивився понад плечем похоронного агента. Там був низький пагорб, всіяний могилами та сімейними склепами. Там же стояв великий пам’ятник у романському стилі з вигравіюваним на ньому прізвищем: «ФІППС». Відразу за положистою верхівкою монумента «ФІППС» чоловік запримітив клаптик чогось жовтого. Луїс придивився уважніше, розмірковуючи. Він не відвів очей навіть тоді, коли агент промовив: «Схилімо ж голови у мовчазній молитві». Знадобилося кілька хвилин, аби він зрозумів, що це. То був навантажувач. Навантажувач припаркувався за пам’ятником, де ніхто із присутніх його не побачить. І, коли похорон закінчиться, Оз роздавить цигарку своїм гвізним черевиком, сховає недопалок (на цвинтарі працівників, яких ловили на розкидуванні бичків, майже завжди звільняли. Таке робити — поганий тон, коли більшість твоїх клієнтів повмирали від раку легень), стрибне до свого навантажувача, заведе мотор і землею засипле його сину сонячне світло на віки вічні… чи принаймні до дня Воскресіння.