Джад замовк. Його груди повільно здіймалися й опускалися.

— Джаде, те, про що говорив тобі Тіммі Бетерман… було правдою?

— Се було правдою, — пробурмотів Джад. — О, Боже! Се була правда. У кращі часи я ходив до борделю в Бенгорі. Так робило багацько чоловіків, хоча, підозрюю, були й такі, хто просто йшов повз. Я мав жагу — якийсь потяг — втонути в дивній чужій плоті. Чи просто заплатити якійсь кобіті гроші, аби вона зробила таке, чого б я не зважував попросити в дружини. Чоловіки також мають свої таємниці, Луїсе. Те, що я чинив, не було аж надто жахною річчю, на той момент я вже років вісім-дев’ять туди не потикався. Норма, звісно, не пішла б від мене, якби дізналася про те, але щось би в ній умерло назавжди. Щось миле та дороге мені.

Очі Джада стали червоними та каламутними. «Сльози старих особливо неприємні», — подумав Луїс. Але, коли Джад простягнув через стіл руку, чоловік міцно стиснув її.

— Він казав нам тільки погане, — продовжив Джад за мить. — Тільки погане. Бог свідок, кожна людина вдосталь має чегось подібного у своєму житті. За два чи три дні опісля того вечора дружина Алана Пурінтона поїхала з Ладлоу. Люди, котрі виділи, як вона сідала в потяг, казали, що під обома очима у неї світилося по величезному ліхтарю, а з носа юшила кров. Алан ніколи про це не говорив. Джордж помер у 1950 році, і якщо він і залишив щось для онуків, то я про це ніц не знаю. Ганібала виперли з роботи за щось, що вельми скидалося на те, про що йому казав Тіммі Бетерман. Не казатиму напряму, тобі теє знати не конче тре’, але тринькання міських коштів на власні забаганки було якраз тим, що він практикував. Були навіть розмови, буцімто Ганібал привласнив собі частину податків міста, але йому за теє нічого не було. Втрата посади на улюбленій пошті стала для него достатньою карою; все його життя пішло коту під хвіст.

Але ж бо було в цих людях щось і добре. Ось про що я: людям так важко про се пам’ятати. Ганібал перед війною організував доброчинний фонд для «Східного госпіталю Мену». Алан був найдобрішов та найпривітнішов людинов, яку я тільки знав. А старий Андерсон хтів тіко єдного: завжди вошкатися на своїй пошті.

Та воно х’тіло казати нам лише про погане. Воно хтіло, аби тільки зле ми пам’ятали, бо це було дуже погано і воно знало, що ми небезпечні для него. Тіммі Бетерман, який пішов на війну, був звичайним милим хлопом. Мо’, він часом і пустував, але завше мав відкрите серце. А от істота, яку ми бачили того вечора, була почварою. Мо’, то був зомбі, мо’, діббук[128], а мо’, демон. Мо’, воно геть-зовсім не мало ймення, але мікмаки точно знали, що воно таке.

— Що? — спитав Луїс, ціпеніючи.

— Щось, чого торкнув си Вендіго, — повільно відповів Джад. Він зробив глибокий вдих, затримав повітря в легенях, потім видихнув і глянув на годинника. — Ой леле. Яка вже глупа ніч, Луїсе. Я розповів тобі вдев’ятеро більше, ніж збирався.

— Щось я сумніваюся, — промовив Луїс. — Ти був дуже красномовним сьогодні. Розкажи, чим усе закінчилося?

— За два дні в хаті Бетермана трапилася пожежа. Хижа згоріла дотла. Алан Пурінтон казав: жодних сумнівів не було в тому, що це підпал. Гас розлили по всьому будинку. Сей запах був усюди, навіть за три дні по тему, як все загасили.

— Отже, вони обоє згоріли?

— Ага, вони згоріли. Але ще до того вони були мертвими. В Тіммі стріляли двічі з револьвера Білла Бетермана, старого кольта. Його знайшли у него в руці. Скидало си, буцімто він вбив сина, поклав його на ліжко та розлив повсюди гас. Потім сів у своє м’яке крісло біля радіво, чиркнув сірником і ковтнув кулю 45-го калібру.

— Боже, — простогнав Луїс.

— Вони доволі сильно обгоріли, але патологоанатом округу сказав, що, за всіма даними, Тіммі Бетерман був мертвий тижні два чи три.

Запала тиша.

Джад продовжив:

— Я не перебільшував, коли казав, що се я вбив твого сина, Луїсе, чи принаймні доклав до цего руку. Мікмаки знали про се місце, але не конче саме вони зробили його таким. Мікмаки не завжди були тут. Вони прийшли звідкись з Канади, мо’, навіть з Росії або Азії, якщо зачинати з самого початку. Вони прожили в Мені тисячу років або і всі дві тисячі. Важко сказати, вони не лишили глибоких позначок на землі. А тепера вони всі пішли… так само як і ми підемо однего дня, хоча я вірю, що на краще се чи на гірше, але наші позначки будуть глибшими. Та місце зостається незрушним, хто б на ньому не жив, Луїсе. Ніхто не може володіти ним чи забрати з собов єго таємницю. То зле, заклякле місце, і я не мав вести тя’ туди, закопувати кота. Тепер я се знаю. Воно має владу переконувати тебе, що ліпше для тебе та твоєї сім’ї. Я не був достатньо дужим, щоб опиратися цьому. Ти врятував Норму, і я х’тів вдіяти щось для тебе, і се місце використало мої добрі наміри для своїх злих цілей. Воно має владу… і, я думаю, вона росте так само, як росте місяць. Колись те місце мало вдосталь влади, і я боюся, що воно знову набирає її. Мені лячно, що воно скористало мене, аби дістати тебе через твого сина. Розумів’, про що я, Луїсе? — його погляд перетнувся з Луїсовими очима.

— Ти хочеш сказати, що те місце знало, що Ґейдж помре? — спитав Луїс.

— Ні, кажу, що те місце могло зробити так, аби Ґейдж помер, бо я показав тобі його силу. Я кажу, що, мо’, вбив твого сина своїми добрими намірами, Луїсе.

— Я в це не вірю, — скрикнув Луїс, мотаючи головою. — Ні… не може… ніяк… — Він міцно стис Джадову руку. — Завтра ми поховаємо Ґейджа. В Бенгорі. І в Бенгорі він залишиться. Я не збираюся відносити його на «Кладвишче домажніх тварин» чи за нього, чи куди-небудь іще.

— Пообіцяй мені, — вимагав Джад. — Пообіцяй…

— Я обіцяю.

Але зловісні думки нікуди не зникли з глибин Луїсового розуму. Кажуть же, обіцянка — то цяцянка, а…

40

Та нічого цього не трапилося.

Усе це — гудіння вантажівки, Ґейджева куртка, що вислизнула з-під пальців, Рейчел, яка збиралася на похоронну церемонію в домашньому халаті, Еллі з фотографією Ґейджа і його стільчиком біля ліжка, сльози Стіва Мастертона, бійка з Ірвіном Ґолдманом, жахлива історія Джада Крендала про Тіммі Бетермана — усе це існувало лише у свідомості Луїса Кріда і промайнуло за декілька секунд, доки він біг за сином по дорозі. Позад нього Рейчел знову кричала: «Ґейдже, повернися, не БІЖИ!» — та Луїс не витрачав дихання на крик. Він уже був близько, дуже близько, і одна з тих речей дійсно трапилася — звідкись на дорозі чувся гуркіт вантажівки. І раптом з глибин пам’яті виринуло застереження, яке Джад Крендал зробив Рейчел у день їхнього приїзду в Ладлоу: «Глядіть за дорогою, міш-шіш Крід, тут багацько вантажівок їздить. То є погана догога для дітей і тварин».

Зараз Ґейдж біг униз пологим схилом до узбіччя траси № 15, його маленькі ніжки дріботіли, і за всіма законами цього світу він мав оступитися та впасти — проте малий все біг і біг, а гуркіт вантажівки дужчав — глухе, монотонне гудіння, яке зазвичай заколисувало Луїса, коли той лежав у ліжку, готовий пірнути в обійми сну. Тоді цей звук заспокоював його, але зараз лише вселяв жах.

«О Боже, Боже мій Ісусе, дозволь мені впіймати його, не випускай на дорогу!»

Луїс максимально прискорився і вклав усі сили в останній стрибок, кинувшись уперед, як футболіст, який хоче перехопити м’яча. Периферійним зором він бачив власну тінь, що простягалася паралельно траві, і подумав про повітряного змія, «Стерв’ятника», який відкидав тінь на поле місіс Вінстон, однак інерція вже виносить Ґейджа на дорогу, пальці Луїса торкаються його куртки… і втримують малюка.

Він відтягнув Ґейджа назад і впав разом з ним на землю, ранячи обличчя об гострий гравій і розбиваючи носа. Яйця звело від пекельного болю: «Оооох, якби я знав, що гратиму в футбол, надягнув би бандаж». Але біль у розтрощеному носі та спазми в геніталіях потонули в щасливому полегшенні, коли Луїс почув Ґейджів крик болю, коли малий забив собі дупу об гравій узбіччя та гепнувся головою на моріжок. Уже за мить його вереск розчинився в гуркоті вантажівки та оглушливому ревінні клаксона.