Пустив коня на вільну пашу, а сам, як збіглий жеребець, увірвався в нуртуючу лаву. Рішучим ходом ішов через замки тіл, ішов до тієї, що вже готовно чекала. І вихопив її з нетісних обіймів Штеня, поніс на руках

ЗО через людську гущу на вільну проплішину і пружно опустив на землю. Руки їх наголо сплелися попід рукави, водно злилися погляди, дубнугш в один такт п’яти і залопотіли над муравою, як вертушки кленового насіння. У вихрах танечного лету вгадували порух одне одного, як кінь із звичним сідоком. У дрижах доторків і згинах тіл іскрився шал прихованих любощів. У близьких нахилах мішалося їх волосся. Обличчя цвіли піднесеною радістю, а уста висушила смага хотіння. Окремо жили очі, в них темніла якась подвоєна тайна.

Цимбали тратили по траві рясні перли, бубон гнав повені крові у скронях, скрипка то скрикувала здивованою дитиною, то ячала нічною птицею. І клекотіло хрипаве від горілки голосіння Сюська:

Ой любив я дівок сорок, А молодиць триста, Та ще в Бога є надія, Що душенька чиста.

Молодиці - як зорниці, Дівиці - як сонце, Немало я находився Попід їх віконце.

З плетеної баклажки під корчем тяг сивуху ображений вівчар, заливав вогонь вогнем. Мокрі губи кривилися в недоброму усміху: «Помітуєте Штеньом.. .бавитеся... Но-но!..» Вилив у себе решту, як у ярок, і загупав чоботами до корчми. Щоб поповнити посудину і довершити свою злість.

Піднявся місяць і ліг на грудині гори, як свіжий будз сиру, гірисвічений лампою. Булькате небесне око тривожно стежило за ламкою тінню, що відірвалася від корчемної дровітні. Боком, покрадьки дибала вона в

папороті, спираючись на обушок сокирки. Штеньо хижо щось пришіптував і кришив оту грізьбу зубами. Та ніхто цього не чує, бо музика залляла всім вуха гарячим воском. І враз урвалася, стихла, поступившись рокотанню Ріки. Музиканти схилилися над почастунком, стягненим танцівниками, а ті, раді замішанню, похапцем збирали поцілунки з дівочих ший і щік, зачаджували їх у ліщинові сховки.

Він теж покликав Калину до коня, бо мав у сідлі для неї гостинець - кригу дикого меду. На той запах аж кінь обертав зубату морду. Тепер він обережно добував стільники з дубової коновки, аби дуже не налипло на пальці. Калина й собі м’ялася збоку не знаючи, як це спожити. Коли грізний голос устромився між них:

«Ось чим ти дівок зводиш! На язиці мід - під язиком лід. А ти, повійнице, летиш на солодке, як дурна муха... Та добре, додержимося звичаю: де мед - там і ложка. З чого б вам, голуб’ята, витесати її?»-Доки Штеньо п’яно тягнув свою бесіду, він похопив очима зблиск леза, і як тс піднімалося в свисті над ними, так його рука підняла посудину для захисту. Тверда довбанка не розкололася, сокиря ковзнуло і пройшло краєм його плеча, просікаючи піджачину і м’якоть передпліччя. Наче жмут кропиви притисли до руки. Рана спалахом озвалася в мозку. Віддрутив дівчину в лопухи і правицею витяг тесака.

«Ого! Це по мені, - сипів лютою радістю Штеньо. - Це мені любо».

Вони стояли один проти одного, і місяць зловісно підсвічував їх залізні цяцьки, а Ріка відбивала його сяйво, холодним сріблом обливала бойовище. Сокира піднялася й перевернулася в замаху - Штеньо, видно, був добрий дроворуб, знав, що так інструмент має більшу силу Але на той удар уже чекав плазом виставлений ніж. Він тримав його обіруч, і електрика пішла кістками від того струсу. Він не боявся за міць гартованої сталі. Комбінатівський коваль дістав за роботу ягня. Той різак служив йому і ножем, і косаком у хащах, і захисною зброєю по лісових обродах. Іншим словом - був другим надійним товаришем після коня.

Розпалений невдачею Штеньо замахнувся втретє, тепер уже мірився підтяти його збоку. Сокирку мав замашну, з довгим руків’ям. Такою теслі різьбили призьби і сволоки на нових хатах. Може, добув її десь у дворі генделика, а може, сам, знатний в окрузі пробойця, десь притаїв. Мало хто з молодюків-горян спускалися гуляти на діл без якогось бойового обладунку. І мало коли на таких празникових здвигах не пускалася скора молода кров. Тепер цього праг Штеньо, захмелілий від самогону і ревниць.

Бартка змигнула над колінами, та він убезпечився одним коротким скоком. І завмер у чеканні, бо Штеньо вже замахувався з другого плеча. Того дратувало, що цей упертюх не втікає, не криється за деревом. Не розумів напасник, що це спланований маневр, добре продуманий захист. Він чекав наступу під самим носом Штеня, аби той не мав потуги для нищівного змаху. Це раз, а по- друге, - близька стіна очей наганяла більший острах, ніж його ножака...

Давня наука діда Микули, стрільця балканського куреня, помагала йому й зараз.

«Не більше двох кроків убік, - шепотів він сам до себе, як закляття. - І не більше, ніж крок назад. Пам’ятай про стовп, до якого ти припнутий...»

Тримався невидимого стержня, чув його спиною, і спокій сили вертався до нього. Цього навчив діда одчайдушний серб Гойко в западинах Царського хребта. А дід передав йому, своєму онукові. Це його не раз рятувало в лісових переходах. Звірина це відчувала й воліла не йти на сутичку. А що вже казати про людину, того ж звіра, лише крихкішого в смілості і більш обережного в наступі.

Штеньо був на голову вищий, мав довгі руки і довгу сокиру. Бувалий вівчар і вправний лісоруб. Та це нічого не означало. Тут важили окомір, спритність і воля перемоги. Останнє - найважливіше. Коли ти в захисті - сам мітиш, в обороні - сам наступаєш. Малу надію мав він, як і давньоримський войовник, на свій короткий ніж. Надіявся на інше. І коли Штеньо, всім тілом кинувшись уперед, досяг-таки його стегна, він не зламав оборони, відступив лише на півметра. Кров аж булькнула в протяту холошу, чобіт усередині скоро змокрів. Та й плечова рана кровила аж до долоні, яка звільна стискала тверду рукоять. Упевненість теж тверділа все дужче. Він ще не вдарив - а його напасника удар уже досяг.

Чужа кров розпалила Штеня. Втішно ширився, міркуючи, як одним махом покінчити з розімлілим підранком. Щоб раз - і гаразд, і тіло зсунути в Ріку. З навісним гоготом розкрутив над головою топірець і розмашисто опустив його на ключицю супротивника. Але гоп - той упав раніше, ніж дістало його залізо, клякнув на коліно, вистромивши вгору ножа. І караюча рука прицільно настромилася на вістря. Тупо клюнула в траву сокирка, зате дикий рик прокотився межигір’ям аж до плішини Верха. «Десь олені схрестилися, ділячи корову», - подумали на пастушому літуванні.

Вільною рукою він підтримав Штеня за стан, а відтак рвучко, аби менше болю, висмикнув ножа. І впустив його в траву - дзенькнув метал об метал, проголошуючи кінець битці. Якусь хвилину так вони й стояли, спираючись одне на одного, як олені-крислачі, що сплелися в герці рогами. Кров, що зливалася водно, поділила їх тоді назавжди. Калина дісталася йому. Штеньо довго по тому не міг підняти правицею зброю, а далі мститися за відбиту любку було вже пізно.

...Тої ночі вона помогла йому сісти в сідло і повела коня за ГниліМлаки. Боялася, що їх буцуть шукати, може й міліція. На сухій бережині обсмикала стіжок і вклала його на сіно. В роті носила воду і обмивала рани. Відірвала з сорочки рукави і обв’язала порізи. Один рукав на ногу, другий - на передпліччя. На полотно витискала зелений сік кучерявої трави з-під мурашника. Тоді поклала його голову собі на гарячі коліна й тихо шепотіла:

Загуди ми, гудачику, загуди, загуди, Аби в мене, молодого, не боліли груди.

Дивно, але в нього, пораненого в інші місця, справді чомусь боліло в грудях. Від якоїсь несподіваної втоми серця. А вона колисала його далі:

Ей, куди я походжував молодим хлопчищем, Доріжка ми заростає травицею й листом.

«Ніж, - схопився він. - Де мій ніж?»

«Немає ножа. Ти його ніколи більше не візьмеш до рук».

«Що з ним?»

«Я кинула його в Ріку».

«Чому?»

«Щоб ти його не дістав».

«Чому в Ріку? Там кров... не треба в Ріку...»

Вона гасила його неспокій цілунками, і він забув про все. Навіть про рани, загладжені її пестощами. Кров, що було втихомирилася після бійки, збудилася знову. Але вже по-новому, закипаючи шалом радості. І скипали лотоси над темними водами, десь іржали на нічній паші кобилиці, тріщали пізні вогнища і шемрали в недремному чуванні потічки, що вливалися в Ріку... Його повстала в спразі плоть знайшла своє чуркало- джерело і проникла в його потайні глибини, і була трепетно прийнята, і купалася в розкошах насолоди, наповнювала його по вінця пінною любов’ю, гасила утробну гарячінь. Твердої і широкої кості, вона на подив м’якла в любощах, і шкіра її в ці хвилини сходила дурноп’яном полонинських трав. Так, наче виспалася в першому червневому сіні. І носила вона в косах цей запах усе життя. Навіть у старості її тіло було налйте жіночою невижитою силою.