Місяць щурив пильне око на той берег, де билися в дрожі, як великі білі рибини, двоє тіл. Чекав, коли він випорсне з неї і вони розполовиняться, щоб нарізно піти цим берегом любові, життя і смерті. Так і не дочекався.

Аж під світання він вивільнився з обіймів і ступив до Ріки. Увійшов у неї, обережно ламаючи крихке скло течії._І змив розпалене тіло. І рештки його сім’я радо прийняла вода. Кістками пробіг щемний трем. Кохана жінка чекала його на березі, але й Ріка не відпускала, ніжно свіжила шовковими баранцями. І він зрозумів, що тепер вони для нього найближчі - ця жінка і ця Ріка.

«Чому ти вибрала мене?» - запитав, повернувшись до дівчини.

«Я? Гадаєш, це я вибирала?»

«Звісно. Олень іде за оленицею, якщо та дає знак. Я це знаю. То чому ти вибрала мене?»

«Ти не схожий на інших».

«Чим це? Я не красень і не багач. І говорити красно не вмію».

«Зате красно все чиниш. Це важніше, ніж говорити. Ти сильний».

«Не солоди бесіду, Калино. Може я й жилавий, та не силач».

«Ти сильний якось ізсередини, хоча зовні виглядаєш кумедним і слабким. Але такі світ підпирають».

«Мели, коли мелеться...»

«Правда. Жінки це чують, як і олениці. Не той олень сильніший, котрий гучніше трубить».

«І тюрма сильна, та чорт їй рад», - відбуркнув він, Згадавши дідову приповістку.

Побралися вони ще до Різдва, на М’ясниці. Прийшла гора до гори, ріка до ріки. Вони жили з цього боку, а Калинин присілок ліпився в заріччі до сусідньої Кичери. Називали їх «волохами» (по-давньому - вівчарі), бо завіяні з румунських кресів. Старина їх і направду ходила у волохатих гулях і гумових постолах поверх товстих вовняних капчурів. І носили довге волосся, об яке обтирали після щи руки. А його дідове вдягали твердо зваляні вуйоші і чоботи з волової шкури, любили широкі цифровані череси, в які ховали гроші, папери й дрібний інструмент. Ті, з того боку, на вівцк^ казали «стрижка», а вони - «ярка». В іншому ж - усе, як у горян. На весільному столі стояла міцна румунська миндра, привезена контрабандно з Сату-Маре, печена в червоній паприці курятина, круги мамалиги з яйцем і кропом, голубці з крупами і білі ніздрюваті сири, що начисто перебивали запахи інших страв. Були ті ж гудаки з Торуня. Грали й співали на призьбі, закосиченій обарвленою шумолою з кукурудзяних качанів. Співаючи, пускали над двором веселі клуби пари.

Калина, як мудре деревце, нараз пустила коріння в їхнє рінисте обійстя. Її пильний погляд спокоєм повивав гражду і кожному рівно вділяв тепла і уваги. Сама постановила, що молоді не відділяться хлібом, житимуть купно і двором, і столом. Хоч дерева і простору зокола достатньо, аби прирубати нову хатину. Його мати, спостерігши меткість і розважливість невістки, поволі поступилася їй становищем першої газдині. Та й, правду кажучи, тягла Калина за двох. Бо з нього що візьмеш? З рана-раннього з конем у ліс, а в ранні смерки - з лісу. Не раз бувало, що Ріка його і проводжала і зустрічала першою.

Ця Ріка... Тепер вона стишено, як приколисана дитина, щось морконіла собі за плетеницею глодових і тернових кущів, що обсіялися жухлим цвітом. Калина прийняла їх Ріку як частину свого нового життя. Тепер уже не дивувалася, чому він так голосно розмовляє. «Ти маломовний, але голосистий». - «То через Ріку». - «До чого тут Ріка?» - «Ми живемо біля Ріки і часто, аби чути одне одного, мусимо перегукувати її голос». - «Зате мене, не сподівайся, не перекричиш...»

Калина приймала Ріку, але не так, як він. Як більшість людей, тішилася зручності близької води і непокоїлася, ба навіть гнівалася, в повені й зливи, коли річище кипіло глинистою каламуттю, замулювало сіно. Він це бачив. І Ріка це знала.

«Не треба було тоді, неборанько, кидати в Ріку той кривавий ніж, - промовив він тепер до неї - до цієї, що молодо поглядала з-під зморщеного целофану».

Не ножа, звісно, йому було шкода. Жодного разу не пожалкував за ним, обходився складаним дідовим цизориком з вибитим на лезі написом «Загаеуо». Хоча ні, одного разу тесака йому смертельно забракло. Коли під Мохнатим перестріла їх чорна ведмедиця, що якраз була після тяжі. Тоді долоня в холодному здриганні мацала порожні піхви череса... Але не це тепер горнулося йому в думки.

«Ой, не треба було тривожити кров’ю воду...», - повторив і підвівся, і пішов, широко ступаючи до Ріки. Збоку можна було подумати, що він просто йде, а він міряв кроками відстань. Хоча міг би й не міряти, набите за вік око рідко йому зраджувало. Ось і тепер замилився хіба на якісь півметра. Могила старої була найближче до води. І він знову зітхнув. І повторив удруге: «Нє, не треба було жбурляти в Ріку той ніж...»

Стару тої ночі прибило кроквою, що надломилася під тягарем упалої смереки. Казали, що сердега померла вмить, не мучилася. Мучився він.

Двір без коня, чи пса, чи птиці - мертвий двір. Навіть якщо в ньому живе людина. Курей звели на поминальні треби, коня здали на бійню, а пес, знуджений відрубністю, ще два роки тому повіявся за суками в долину, та так і не вернувся. Старий і не шукав його. Пса, який сам не вертається додому, не шукають. Двір німував. Особливо глухими, і від того безмежно порожніми, були світанки. Ніч дихала звуками, ніч жила. А ранки були аж сліпі в своєму безгомінні. Доки не прокидалися в сирому листі птиці.

Може, сюди й добився б крик півня з краю присілка, та його ковтала Ріка. Втім, без цього можна обходитись, якщо чуття часу живе в тобі, як і окомір. Якщо жили наповнені цим часом і кров у скронях вистукує його неквапну тяглість. Хоч днюєш ти, хоч спиш. І сон в дозрілу хвилину обривається, як у прірву, в явність новонародженого дня. Не він доганяв час, а час ходив за ним, терся біля нього, як вірний пес. Пес, що ніколи тебе не відцурається.

Старий не носив годинників. Лише раз за його бутність, на п’ятдесят років, Василина прислала йому такий подарунок - крупний, ваговитий, з поділками, що зеленаво світилися, і стрілка теж світилася, здригаючись. «Командірскіє часи» - приписала в листі донька. Він того годинника так і не одяг, бо й руці зайвина, та й боявся, що десь цоркне об дерево чи камінь. Так і лежить-німує той годинник у скрині.

То була остання звістка-дарунок від Василини. Вони теж не писали, бо адреса на коробиці розмокла в довгій дорозі. Куди писати на край світу? Та й що писати?! Густим і коротким словом щось виповість чоловік рідній душі. А письмо колом стає на папері. Та й хіба здуриш буквою того, хто забув дорогу назад, відчужився домівства?! Він, котрий щодня вертався до свого берега, не вмів цього навчити інших. Навіть рідних дітей.

Світання в горах пізнє, вечір ранній. Горянин стрічає сонце і місяць з лампою. Електрику сюди так і не дотягли, а на лампу старий не покладався - зайві трати. До дня підсвічував собі ватрицею. Заодно й казанок над нею вішав, сік у нього лободу чи кропиву, цибулину, підливав олії. Коли зело запражиться, жбухав криничну воду а вже в окріп сипав три жменьки крупи. Тієї кулеші

вистачало якраз на три присісти, на три годування. Не хотів на куховарство краяти часину від дня. Для повної роботи - повний день.

Доки їдло варилося, старий готував інструмент. Третій день поспіль займався тільки цим. По-новому набивав розсохлі без діла сокири, сокирянки, лопати, рогачки й кирки, підсилював їх новими плішками. Розводив і гострив пили й ножівки, підганяв долота й стамески, витісував дубові клини, обкував грабову довбню. Залізний мастершик звільняв від іржі і змащував, перебирав ланци й перев’язував мотузи. Робилося це неспішно, ретельно і вдумливо. Долоні гладили готовий струмент, звикалися, призвичаювалися до відполірованих пупчиків і щербинок на держаках, руків’ях і колодочках. Немає майстрові приємніших дотиків. Хіба що тіло любимої жінки. Давні, дідові ще рубанки, своїм восковим глянсом і справді нагадували тіло. А стусло, васерпас і мідний циркуль - батьків набуток, привезений із Колими, від німецьких полонених. Тепер усе це знайшло своє місце на видноті під прибраною шопою. Кожна причандалина, кожен кілок, гвіздок, гвинтик, кожен моток дроту чи шнура. Усе було напохваті, готове до рук. Інструмент аж сміявся до нього.