Це одне. А друге... смішно сказати... йому снився хліб. Добрі два тижні він не мав ані окрайця на столі. Здавалося, що коли наїсться досхочу хліба, то нараз почне прибувати сила. Але хліба не купованого, глевкого, як глина, чи надутого порошками, а - материного. Материн хліб снився йому. Борошно знайшов у коморі, яку, на щастя, не продірявило. Але до муки треба було щось прикупити. Де стара ховала гроші, він не знав. А шукати не хотів. Щось ганебне було в цьому перед самим собою. Так, наче винюшкуєш щось чуже. Як і годинника, він ніколи не носив при собі грошей. Гроші давала йому в неділю стара на пиво або на чвертку. Або щось там прикупити з інструменту. Тим і обходився. Він не знав, яка пенсія йому належиться. Знав лише, що вибирати її треба на пошті. І трішки боявся цього. Що він скаже, що вони скажуть? Буде як буде.

Дощ падав два дні. Теплий і рясний, як із дрібного сита. Хмари тягайся із Свидовця і сіяли скісно. Тому дерева з одного боку були мокрі, а з другого сухі. Птаство і мошва ховалися з цього, сухого, боку. Вечорами в дальніх мочарах свайбували жаби. «Водили на обзорини свою молоду», - сказав би вуйко Тимко, котрий, мабуть, знав усе про птиць, животину й комашню. Ріка ожила, збурунила гребені хвиль, захлиналася. Неначе кликала і його втішитися її нуртливою повнотою.

«Почкай, мила, почкай», - відповідав їй старий рядком співанки, привезеної дідом із Сербії. Кріпив у собі спокій, та коли чергова глиняна брила шубовскала в плесо, кортіло затуляти вуха. Вода обкраювала острів його життя, звужувала простір його духу. Вода, що колись була його відрадою, тепер стала загрозою. Ось як може обернутися тривок нашого життя!

З понеділка на пошті було глітно, як у млині. Він вистояв чергу і дістав своє. В комбінаті дав обслужити пили, дочекався, поки коваль склепає йому обручі, розжився на старі камери. Нікому не було діла до старого. Платиш - маєш. Даєш згори - робиться одразу ж при тобі. Він давав, бо мав. І хлопців шкода, яка тепер робота?!

У крамниці купив дріжджі, свічки, олію, кусень сала, цукор, м’ятні льодяники, які стара любила, докупив круп. Більше не знав що купувати. Вже виходячи, попросив дві баночки кільки. Її теж купувала стара, тримала на п’ятницю. Хотів купити чвертку, але подумав: одному на раз багато, а ділити мірку на два- три присіди якось було незвично. Якраз ті гроші вартував файний жовтенький ліхтарик. То він злакомився на нього. Продавчиня сказала, що китайський. Може хвалилася, аби задурити купця. Все взяв, а про сірники і сіль начисто забув. Похопився вже в дорозі. Солі вдома майже не лишалося. Хіба порожню сільничку коло страви покласти, аби солоний дух дала, як той казав.

Не про страви він зараз думав, а про хліб. І вже дорогою брав його неспокій незнайомого чинення, що поставало перед ним. Жінок розпитувати соромився - хіба це чоловічі клопоти? Міркував з матір’ю радитися. Коли заступив у садибу, залишив поклажу біля містка, а сам повернув до цвинтарка. Хрести, напившись дощу, стояли обтяжено й понуро. І лише її, під листяним укритком, сивів теплим деревом материн хрест. З горбатої вільхи над ним звисав жовтий хміль, ніби хтось вивісив старі хоругви. Старий торкнувся пальцями дерев’яного рамена, рясно посіченого тріщинами. Видати, й хрести мають зморшки від старості.

«Хочу вашого хліба, мамко, - прошепотів він несподівано для себе. І слова ці були м’які, як м’якуш материної паляниці. - Дайте мені свого хліба, мамко».

Дзижчали дикі шершні, принаджені квітками крушини. Тьохкали в орішнику щиглі. Такі знайомі згуки літніх полуднів його дитинства... Нагріта на сонці дуплиста верба кислувато пахла хлібною причиною. Старий примружив очі і крізь серпанок часу проявилася худенька жінка в білому фартусі. Бліде, спите безнастанними трудами й журами лице винувато всміхалося. Сірі руки-лозини спліталися на грудях ліловими жилами.

«Чому ви в білому, мамко?»

«Буду хліб пекти».

«То й що? Хліб же не білий, мамко. Нині не Великдень, аби пекти з пшениці».

«З чого б не пекти - то є хліб, дар божий. Ану помолимося, діти, під щасну руку: «Хліб наш насущний дай нам днесь...»

Моляться, піч теж щось пришіптує вогненними язиками. В яворових ночвах схлипує тісто, вже проситься на жаркий під. Діти голодні, після вечірньої молитви чомусь нараз голод хапає животи. Мати відщипує з кваші довгастий кавалок, розпліскує його між долонями і кладе на гарячу черінь. Це не хлібина, це підпалок. Але гой же хліб. Лише печеться він одним духом, для скорої потрави. Мати пригрібає до підпалка головешки й жар, гартує його. Челюсті печі потріскують, запікаючи скоринку. В хижі поселяється дух свіжого хліба. Не встигли діти оббігти стіл по стільки разів, скільки кожен має років, а мати вже несе підпалок на дощечці, здуває з нього попіл. І гладить, гладить його долонею так же лагідно, як і їх голівки. Бо це перший хлібець нового тижня.

На чотири рівні шматки розламувався підпалок, аби кожному падався жаданий хрусткий окраєць. У чотири полумиски наливалося кисле молоко впереміш із грудками сиру, а згори присипалося січеним кропом. Стукали ложки об полив’яну глину і стукали в тихій радості вечора дитячі сердечка. Звершалася субота - благодатна година передчуття вільного від роботи дня. Дня свіжого хліба.

Коли наїлися, мати наливала в ночви з-під тіста теплої води і вмивала їх на ніч, аби обличчями були такі ж здорові і ясні, як хлібина. Доки діти засинали, вона саджала на лопатах у піч великі буханки. їх було сім - на кожен день нового тижня. Бувало, що око не розраховувало мірки і тоді залишався ще кавалець тіста на паланицю (так тут кажуть). Вірна прикмета, що серед тижня прийде гість. Або комусь із домашніх об’явиться дорога на день-другий. Паланицю він забере з собою.

Так чинила кожна родина, лише ті сім буханців скрізь були не рівновеликі. Кожна господиня знала, яка хлібина мала спожитися за день. Хліб одного замісу в різні дні різнився дещо смаком, щодалі тужавів і кришився. В перші дні до нього, пухкого, подавали тверду їжу, відтак варилися рідкі страви. У п’ятничку старші люди тугий хліб розмочували у воді, казали, що немає ліпшого їстива для постуючого. А в суботу ладився новий заміс на тиждень. Бо лишень один день був для випікання, варива, прання і прибирання - субота. Інші дні поглинали поле, город, сад, сінокіс і ліс. Те, що годувало горянина.

Між тим, як окрему потраву чи замінник хліба, пекли богач, локшу, попелюх, оіципок, налисник. Розплескані коржі богача випікалися з кукурудзяної муки прямо на плиті. Прісну локшу ліпили з житньої муки, тісто для неї розкачували качалкою. Таким робом пеклися й ощипки, лише з вівсяної муки. Багатші могли виміняти віск, мед, сушені гриби в галицькій стороні на гречку. З її муки пекли гречаники. Сміхачі при цьому приспівували: «Гоп, мої гречаники, усі жиди начальники!»

Усе це випічка домашнього робленим. Але верховинці зчаста днюють і ночують у горах, у вівчарських стаях, на просіках. Там обходяться попелюхом. Замішувалося тісто на сироватці чи киселиці, і коли дрова у ватрі перегоріли, загрібали його в грань. За півгодини попелюх готовий. Щоправда, на нього налипав шар попелу, але нічого: верховинець за життя має з’їсти свою мірку попелу. Зате де б не був, він був наче дома, бо мав при собі головну домашню їжу -хліб. Так же, як і попелюх, випікалися й налисники, лише тісто загорталося в капустяний лист.

ДобреТякщо хліб був щодень, за що ревно молилися. А скільки родин мали його лише на празники! Святочні роди хліба. Ота ж Великодня паска чи Різдвяний корачун. Або юрівник. Його пекли з того ж пшеничного борошна, але сплітали в кругле перевесло. Після освячення вішали під образами, щоб дочекатися ярювання. І коли щасливо обсіялися до Юрія, клали юрівник на подячний стіл. На Тройцю пеклися перепічки, схожі на перепілки. їх дарували похресникам і сусідським дітям. Добре, хто міг змастити балабушку гусячим пером, умоченим у збите з цукром яйце.

Та паном хлібного роду був, мабуть, коврій. Величезна паляниця-колесо з діркою. Пекли його на весілля. І мав він бути такий завеликий, аби кожному гостеві дістався шматочок. Часом доводилося розбирати челюсті печі, щоб посадити туди череватого коврія. Кожен, хто відщипував із нього, щось дарував молодим. Староста ходив поміж столами з хлібним колесом і примовляв: «А хто сидить за столом, най дарує за