Три дні старий, самозаглиблений і тихий, як перед дорогою, порався в шопі. Весь цей час він не озирався на Ріку. Не те щоб забув про неї - ігнорував її. А на четвертий день Ріка озвалася сама. Щось важке шубовснуло у воді, неначе здоровезна риба вдарила хвостом по плесу. Він ще й не дійшов до берега, а вже зрозумів, що сталося: огорожа в дві провислі ворини була розірвана. Ніби хтось підрізав кілки. Ясно хто! Ріка посягнула на святе - на тин, що з прадавності затуляв гражду від ворожого поступу і злого ока. Цей межовий пліт не розмикався ніким ніколи, хіба що на хвилину, аби впустити воза. Так було застановлено стариною, і цього держалися досі. Коли жердина трухлявіла, її замінювали молодою смеречиною, яку дощ і вітер корували за роки. Така огорожа, легка й прозора, стягувала обійстя захисним обручем, відмежовуючи хід некликаним зайдам як із лісу, так і з плаїв.

Поваливши тоді дерева з корчуватим корінням, Ріка тепер безборонно підмивала берег. І перший окраєць його зірвався в стрімке річище. Старий знав, що це буце, але не чекав, що так скоро. Доки Ріка бунтувала на своїх гонах, можна було ще змиритися. Але натепер... тепер вона вхопила з його царини. Серед білого дня, на його очах. Рваною ямищею обривалася в воду ділянка кращої сіножаті. Обвалене глинище облизували жваві хвильки. Ріка обточить ці закрайки і почне підмивати другий стовпець огорожі, третій, четвертий... Вона дала ще один знак, що ніщо не зупинить її в хижому поступі. Коли вершник спускається з далекого перевалу, попереду котяться клуби куряви, відтак проявляється кінська голова, а вже потім показується сам комонник. Ріка виказувала свої знаки.

Старий довго стояв над водою. Здавалося, що й серце зірвалося з тим берегом у крутіль. Чекав, коли воно вернеться на місце, коли груци наповняться знову холодним спокоєм. А спокій не приходив. У такому стані він не хотів братися за задумане. «Починай роботу не з рук, а з голови», - любив приказувати дідо Микула. А в його голові гуціло ройовище думок. «Шкода научить розуму», - пробивалася крізь його тривожні гадки друга дідова присловиця.

Вертався в двір до свого приладдя, а Ріка глузливо шипіла йому навздогін.

«Нічого, небого, - шептав собі під ніс, - щось і тобі примудруємо. Якщо миші голову не з’їдять».

Заходили теплі ночі. Старий видер із оборогу пласт сіна і постелив на столярному верстаку під шопою. Накрив веретою, а поверхи кинув стару бабину гуню. «Буду спати в хліві, як вуйко Тимко і той ясночолий Дітвачок, про якого він розповідав мені різдвяні казки».

Мінялася погода, і сон не йшов. Та він мусив переломити цю ніч. Нового дня він чекав з неспокійною пожадливістю, як того ранку, коли його, хлопчака, вперше виряджали самого з конем у полонину. Дотліли слабим світлом хмарини, і місяць, що піднявся над зазубреним лісом, крив матовим сяйвом прирічну падину. Смереки гуділи, як дзвони. Запах пізнього бузку, прибитого деревом, змагався із залізистим запахом води, що завжди поночі ставав різкішим. Принишкли миші на поді, поснули коники в траві, мурахи в мурашнику, риби у воді, а старий усе дробив свою дрімоту і смиренно чекав, коли переколотиться затяжна темінь.

Нарешті темрява згускла і стекла в ярки. І ранок прийшов, замолодився теплим туманом. Старий простелив серед двору брезент, що враз потемнів від роси, і склав на нього рядком інструмент. Все це бачила з явора зозуля і стала подивовано щось відраховувати собі. Чи йому? Та він не слухав її, бо вслухався в себе. За довгу ніч доконечно сформувався замисел.

Стукіт сокири розбудив інших птиць. Стовбур поваленої смереки, що встиг підсохнути, відлунював дзвоном. Лезо зі свистом тяло гілля. Почав з окоренка, з товстих галузин. Відтяті, аби не заважали ногам, жужмом стягував на берег, до свіжого обвалу. Смеречина в добрий чоловічий обхват випробовувалась, радо поскрипувала. Доки дерево лежало ще на спідніх розсохах, старий шкурив його. Кору і дрібне паліччя складав біля свого вогнища. Вершину обрізав і стягнув із даху. А під голий хлист підсунув цапики, аби дерево лежало на вазі. Коли звільнив хату і від другої крони, здалося, що з прочинених дверей війнуло полегшеним зітханням.

До кінця другого дня стовбури були обрубані і обкорені. Погляду відкрився придомок і самий дім з перебитим попереком. Але нічого, старий обвикся, міг уже дивитися на це без болю. Зоддалік, над Рікою, вершилися кострубаті купи обтинів з іржавою хвоєю. Під призьбою він склав нові кроквиці з тоншини. Діри в покрівлі застелив галуззям і попідтикав сіном. Хижка в сутінках скидалася на старого горбатого пса, що набрався реп’яхів. Працював допізна, присвічуючи собі жевривом від кори і труску.

Третього дня старий поділив стовбурні відземки на лікті і вгніздив у першу зарубку дворучну пилу. Її криві зуби, вхопивши плоть дерева, хижо блиснули до сонця. Ще до того він нарізав зі старої автомобільної камери смуги і сплів їх у джгут. Перекинув його через стовбур сусідньої колоди, а кінці зав’язав на другій ручці пили. Напарника не мав, то мусив якось зараджувати собі. Потягнув злегка пилу до себе, а гума потягла собі. Порснула в траву тирса, терпко запахло живицею. Помалу-помалу - приноровився він до такого пиляння. А що робити?! Не штука наука, а штука ум.

Коли перший кругляк відпав, старий, аби перемінити руку, розколов його начетверо і відніс у затіння сушитися. Так і другу колотвицю відпиляв, посуваючи гумовий пас, і третю, і четверту. Робота повагом, але йшла, з’їдала стовбур. Коли покінчив з першим, збирав у відро трачиння й носив у малинник. Малина любить теплу кислу тирсу. Та і бур’ян зводить. Тоді прилаштувався до другої колоди. Ця пішла вже легше. В роботі з деревом він був товчений, як і кожен хащовик. Дерев(і'іх тут приймало в колиску, дерево було їх домом упродовж життя, а потім і останньою домовиною. І хрестом над нею.

Залишалося необробленим четверте дерево - модрина. Лерха - так її називають тут. Назва, що прийшла ще від даків, котрі непробивними модриновими частоколами хоронилися тут від римських войовників. Модриновий зріз червонястий і соковитий, як людська рана. А сама плоть цього дерева масляниста й тверда, води не боїться, а в землі твердне на камінь. Корабель, що мав щоглу з лерхи, не боявся ніяких штормів. Ряд цих дерев підковою огинав тут узбережину, кріпив коліно Ріки. Під їх смарагдовими кучмами садиба купалася в безпечній благодаті. Посаджені хтозна-котрим ще пращуром, вони були гордістю роду. Дідо Микула знімав крисаню, коли, повертаючись, в'їжджав під шатро своїх модрин. Хоча хто потвердить тепер, кому вклонявся дід: чи дереву, чи Ріці, чи домові. Він покрадьки молився і місяцю, і грому, і хмарам, що могли згноїти сіно чи заглушити снігами межигір’я аж до Стрітення. Дідові крапчасті горіхові очі виділи дещо, чого не бачили інші. Його онукові, що з-поміж інших був найбільше схожий на діда, завжди кортіло глянути на світ дідовими очима.

Ті три смеречини старий звільнив таким робом, аби модрина провисла, підперта іншими кругляками. Власне, вся затіяна робота була передньою підготовкою основної. І він до неї неухильно наближався. Перший тиждень старий дуже втомлювався. Та він знав: це слабість крові, а не серця. Серце - навпаки, міцніло. «Не той сильний, хто камінь верне, а той, хто в собі серце вдержить» - так розмислював дідо Микула. Тому й він прислухався передусім до серця. А кров... кров спочатку має очиститися - водою, свіжими, живильними воздухами, розміреною роботою - а вже так виповнювати свій утрачений ток.

Суботнього ранку в листі вкрадливо зашемрав дощ. Мокрота заносилася на цілий день. Такий дощ, спостеріг він, зазвичай приходить по суботах. Це обіцяло полегшу. Для втіхи потрібно так мало - просто щоб падав дощ. Робота втомила і його, і знаряддя. Він відвів цей день для направи. Полагоджував, що міг, сам. Але давні напилки стерлися, пила втратила кілька зубів, зотліла гума. Треба було йти в комбінатівську майстерню. Та він чекав дня пенсії, щоб залагодити все одним ходом. Старий не хотів подарувати Ріці ще одного зайвого дня.