— Добре, Ієремія. Але згодом ми поставимо барак на березі моря, щоб не гаяти часу на ходіння до міста й назад.

— А ми довго тут затримаємось? — спитав Герасім.

— Три-чотири місяці, а може, й довше.

Одразу по обіді Антон Лупан пішов до контори. Жінка, яка вчора смажила бичків, сьогодні патрала качку під навісом. Зсередини долинав стукіт гральних костей.

— Шість-шість! — почувся чийсь голос.

Антон спантеличено зупинився на порозі: крім капітана в червоній фесці, що сидів спиною до дверей, тут не було нікого. Але капітан ляпнув долонею по столу й переможно вигукнув, нахилившись до свого невидимого переможеного супротивника:

— Перемога! Не грай зі мною, якщо не вмієш!

— Добрий день, пане!

Капітан важко обернувся разом із стільцем і застиг з витріщеними очима.

— В-ви г-говорите по-нашому?

Він здивувався, як і старий Іфрім, бо і йому прибулий видався іноземцем.

— Я міг би говорити й по-турецьки, — відповів Антон, глянувши на його феску.

— По-турецьки?.. Не вмію!

Цей чоловік став капітаном порту шість років тому завдяки якомусь незрозумілому для всіх і для нього самого випадку. Замолоду він займався городництвом. А городник на Дунаї мусить бути водночас і добрим човнярем, знати на річці дороги так, як знають візники на землі.

Пізніше австрійці найняли його за лоцмана для капітанів кораблів, які плавали тут недавно. На старість, коли в нього ослаб зір і він уже не міг бути добрим лоцманом, австрійці подарували йому гарні окуляри і, заручившись думкою Європейської Дунайської комісії, поставили капітаном порту, навіть не перевіривши, чи має чоловік хоч якусь підготовку для цього. Правда, тоді ніхто до пуття й не знав, що входить в обов'язки капітана порту, особливо такого, як Суліна.

Йому вручили журнал і товстий статут. Капітани кораблів самі робили записи в тому журналі, а капітанові порту залишалося тільки ставити печатку й витирати піт на чолі.

— Ви давно тут? — спитав Антон, заходячи спереду.

Капітан зиркнув одним оком на журнал, другим на статут і зробився жовто-зелений, мов перезрілий огірок.

— Уже давненько. Ще з-перед війни.

«Зараз він почне перевіряти журнал», — подумав капітан, вважаючи, що перед ним інспектор з Бухареста. Досі ніхто його не перевіряв, ніхто не втручався в його справи…

— Я вам писав минулої зими з Бухареста… Капітана облив холодний піт. Мимоволі погляд його пробіг у шухляду столу, де лежало, припадаючи пилом, багато листів.

— Про шхуну «Есперанса» ви чули?

— Чи я чув, пане?.. Тут багато кораблів проходить.

— Я маю на увазі корабель, захоплений піратами напередодні війни…

— А, так! Пірати Безбородого! Авжеж, пригадую!

— То чому ви не відповіли мені?

— Чому я не відповів?.. — капітан геть розгубився. Антон пильно глянув на нього, потім зненацька простяг руку до столу і взяв товстий статут.

— Що тут написано?

Це була таємниця капітана порту, про яку не здогадувався ніхто. Нещасний узяв статут у свої тремтячі волохаті руки, крутив-вертів, потім дурнувато втупився в нього. Треба ж було цьому незнайомцеві за одну мить відкрити те, про що інші не здогадувались роками!

— Важко без окулярів! — насмішкувато кинув Антон.

Він уже звик нічому не дивуватися. Тут Левант, а Левант приховує багато див.

Капітан кинув статут і, обігнувши стіл, підійшов до Антона, геть жалюгідний.

— Пане, не губіть мене! У мене є п'ятнадцять полів, я віддам вам їх усі, тільки нікому нічого не кажіть!

Антон глянув на нього, як той тремтить, притиснувши руки до грудей, і важко дихає, обливаючись потом.

— Не треба мені й гроша. Скажіть тільки, як ви виконуєте службу, не вміючи читати й писати? Ви не одержуєте листів, інструкцій, розпоряджень?

— Ні! Ніхто сюди не втручається.

— А коли одержуєте платню, не розписуєтесь?

— Платню мені привозить один капітан з Галаца, він і розписується замість мене: ми давні приятелі… Пане, ви, здається, прекрасна людина! Не кажіть нікому, і я вам обіцяю…

— Не завдавайте собі клопоту! Якщо ви не знали грамоти тоді, коли мені було потрібно, то байдуже, що не знаєте її зараз! Я хотів вирішити з вами одну справу, але, боюсь, це вам не під силу…

Антон круто повернувся й пішов до своїх.

— Ну, що вам сказали в конторі, пане? — спитав його Герасім.

— Мабуть, твоя правда, Герасіме: не варто викидати гроші на вітер. Будемо робити своє діло, нікого не питаючись. Тут ніби нічия земля… Ну, а як тут справи?

— До вечора закінчимо.

І справді, до заходу сонця всередині корабля не залишилось ні піщинки.

— На завтра треба багато людей: підведемо корабля й підіпрем його. Хараламбе, ти зможеш знайти людей?

— Знайдемо, пане! — відповів замість нього Ієремія.

Цього ж вечора Антон Лупан зібрав людей на раду в хатинці Хараламба, де він зупинився.

Нарада при світлі гасової лампи тривала довго.

— Отже, тепер кожен знає, що йому робити, — сказав насамкінець Антон. — Ієреміє, залишився тільки ти. Завтра вранці підеш пароплавом у Галац і закупиш усі матеріали, які я ось записав. Посилаю тебе, бо ти найкраще знаєш місто.

При цих словах він подав йому довгий список покупок і жменю грошей: сотню золотих — ціле господарство заможної людини. Ієремія почервонів до кінчиків вух, аж засвистіло в них.

— Але ж, пане… вам… не страшно? — спитав він спантеличено.

— Страшно? Чому? Мушкет при тобі, чого ж мені боятися?

Люди перезирнулися, теж ошелешені. Коли Ієремія брав гроші, усі, навіть Хараламб, були певні, що він ніколи не повернеться. Але зараз, після Антонових слів, які той сказав, ніби не зрозумівши його запитання, відчули, що Ієремія таки повернеться, не чуючи під собою ніг… Чари!..

І він справді повернувся… Повернувся в четвер, в обід, з навантаженим ущерть кораблем. З пристані він метнувся вниз до своїх. Настала весна, зігріваючи землю й вимушуючи її м'яко дихати парою. Пішов у ріст комиш, а верба розплела над водою зелені листочки…

Біля маяка Ієремія вражено зупинився. Корабель був там само, але тепер його не впізнати. За цей час люди відкопали судно з піску, підвели й підперли стовпами. Поряд з'явився дощаний барак, за ним навіс, звідки вився дим, а Ісмаїл порядкував там з каструлями.

Побачивши прибулого, кок так і закляк із ложкою в руці — досі він не вірив ні в які чари. Але, бач, у чарів свої закони… Вечорами, коли вони теревенили з Герасімом, ні-ні та й проривалося слово, що довгенько вже нема Ієремії…

— З поверненням, Ієреміє! — це на поріг барака вийшов Антон.

— Дякую, пане!

— Ну, розказуй, як справи!

— Я привіз усе, що ви звеліли, до останнього цвяха. Тільки щоглового дерева не знайшов, зате знайшов одного плотогона, він порядний чоловік, я давно його знаю, тож навіть не спитавши вашої згоди, попросив його спустити по Бистриці дві високі сосни. Коли він прибуде в Галац, то перекаже нам через когось із капітанів.

— Правильно зробив! Щогли потрібні будуть аж під кінець… А книжечку, яку я просив для капітана порту?

— Купив, ось вона… А де Хараламб? — спитав Ієремія, озираючись довкола.

— Пішов на верф домовитись про ковальське горно та про кілька відер вугілля. А ми, як бачиш, зробили дещо, поки тебе не було.

З комишів тим часом вийшов Хараламб, несучи на спині важкий чорний мішок. Двоє людей несли за ним ковальське горно, а третій штовхав грабарку із скрипучим колесом.

— Та це ж справжня кузня! — здивувався Ієремія, побачивши все, що вони принесли.

— Гіочіку бачив? — спитав пошепки брата Хараламб.

— Ні. Зате бачив водовоза! — відповів Ієремія крізь зуби.

— Просити їсти! — почувся голос Ісмаїла.

Ієремія підійшов до Антона.

— Пане, з обідом треба або поспішати, або відкласти на потім: чекає судно в порту, і якщо ми його не розвантажимо швидко, капітан правитиме багато грошей… Крім того, я взяв із собою одного хлопчину, щоб допомагав по дорозі, а він теж голодний.