— Тоді давайте швиденько поїмо, — вирішив Антон. — Нема сенсу відкладати обід, все одно ми не розвантажимо судно за одну мить. А твоєму хлопцеві візьмемо щось туди.

Під навісом на забитих у землю кілках стояв стіл з смерекових дощок. По один і по другий бік — дві такі самі лави. Ісмаїл почекав, поки всі сіли, задоволено всміхнувся, розправив груди й підійшов з повною паруючою каструлею. Він приготував гяурську страву, але м'ясо не пустив через м'ясорубку, а нарізав різаком, як це робиться в Стамбулі… Та на його засмуту, люди їли квапливо, ніхто не мав часу оцінити його витвір. Пообідавши, вони тільки вигукнули на ходу: «Спасибі, Ісмаїле!» — і подалися в порт.

Є в житті повара щасливі хвилини, є й сумні. Він так старався, а ніхто не сказав про це й слова!

Вони переселились сюди три дні тому, і всі були задоволені своїм новим постоєм. Спали в гамаках, як на кораблі, всередині пахло смерековим деревом, поряд безугавно шуміло море.

Тільки Хараламб зникав щовечора й до сходу сонця; правда, ніхто його не міг присилувати ночувати тут, адже в нього було своє помешкання в місті. Тим більше, що працював він за трьох. А про платню, здається, навіть не думав: коли Антон заводив мову про гроші, він похнюплював голову і соромливо відказував:

— Та годі, пане, спершу закінчимо роботу, а вже потім заплатите.

— Але ж потім ти вимагатимеш хтозна-скільки.

— Скільки самі дасте, то й добре буде.

У порту, за австрійським пасажирським кораблем, пришвартувалося навантажене вщерть невеличке судно. Якраз посередині, біля стосу дощок, сидів, звісивши ноги, хлопчак років чотирнадцяти, в чорній гуні, накинутій на плечі, у збитій на потилицю високій шапці, і тихенько грав на чабанській сопілці.

— Грає від голоду! — сказав Ієремія. — Гей, Мігу, я приніс тобі попоїсти!

Хлопчина підвів очі, і його обличчя проясніло.

— Це той хлопець, про якого я вам казав, пане! — пояснив Ієремія.

Антон стрибнув на палубу, підійшов до хлопця, по-дружньому простягнувши руку. І тільки тепер побачив, що біля нього лежить, поклавши голову на лапи, але з пильними очима чорний вовкодав із скуйовдженою і в реп'яхах шерстю, з обскубаним хвостом.

Хлопець зніяковіло і якось недовірливо скочив на ноги, бо не дуже звик до доброзичливості своїх родичів-людей. Собака теж підвівся, відступив крок назад, та так і залишився. Антонові здалося, ніби він виказує таку проречисту гідність, мов людина, — звісна річ, та людина, котра її має. А в очах хлопця — чорних, з голубим полиском, — таке іноді буває небо, коли сутінки вже згасли, а ніч ще не набралася сили, — читався м'який сум, той, який, раз з'явившись у погляді, довго не може зникнути. Антон Лупан враз здогадався, що, коли хлопчина пішов на поклик першого стрічного, це означало, що в нього не дуже легке життя.

— Собака твій?

— З кошари, — відповів хлопець. — Він ув'язався за мною й не захотів вертатися назад, навіть коли я його проганяв. Отак ми й ходимо вдвох.

Антонові хотілося розпитати його багато про що, але згадав, що хлопець голодний, тому відклав розмову на потім, доручивши обох — і хлопця, і собаку — Ієремії, хай почастує, чим дав Ісмаїл.

Крім лісу, на кораблі напхом напхано найрізніших матеріалів — у ящиках, тюках, коробках, у бідонах і в мішках. Ієремія купив усе, що було сказано, — бухти сталевих тросів, швартові канати різної товщини, металеві бруси, шурупи, цвяхи, бідони лляної олії, банки фарби, грубе вітрильне полотно на конопляній основі і ще багато чого.

Розвантажували до вечора, а оскільки не мали чим перевезти, вирішили залишити все на пристані під наглядом Ієремії, а Хараламба послати до міста найняти візників на завтра.

Антон Лупан, розрахувавшись із капітаном, вийшов з каюти й побачив Мігу, — той сидів на ящику край причалу, тримаючи сопілку на колінах. Розумний пес лежав поряд. Хлопцеві належно заплатили за його труди, крім того, завдяки Герасімові дали харчів на три дні, щоб мав що їсти в дорозі.

— А зараз куди ти підеш, Мігу? — спитав Антон.

Хлопець зніяковіло підвів голову:

— Мабуть, повернуся в Галац, а там…

Антон відчув у цих словах прихований острах. І враз до болю зрозумів, що хлопцеві нікуди йти.

— Звідки ти? — спитав він, сідаючи на ящик біля нього.

— З Мусчела, це вище Рукера.

— І що робиш там?

— Доглядав вівці.

— Це ваші?

— Ні, хазяїна. Взимку ватаг пішов у діл, у Кимпулунг, я залишився сам біля п'ятисот овець. А тут накинулись вовки, зарізали дев'ять овечок… Коли ватаг повернувся, то дуже мене побив.

— І ти втік?

— Так, утік.

— Чому ж не пішов до батька-матері?

— Хіба в них без мене клопоту мало? Я подавсь у Кимпулунг, там знайшов одного купця, він ніби й непоганий чоловік, тільки сказав, щоб я прогнав Негріле, бо йому не треба собаки.

— Його звати Негріле?

— Так. Правда, гарне ім'я?..

Почувши своє ім'я, собака звів очі.

— Гарне, кращого й не придумати… Отже, кажеш, він не прийняв вас обох?

— Ні. Сказав, навіщо годувати два роти… І тоді я пішов далі, від села до села, не знаючи дороги, але розпитував скрізь і потрапив у Бухарест. Спершу злякався, так багато там було людей, а галасу стільки, як на базарі. Згодом я заприятелював з кількома людьми, вони продавали овочі. Я пробув у них ціле літо, робив сопілки й продавав на базарі. Але одного дня, коли ми, я й Негріле, йшли по вулиці, біля нас зупинився повіз. Двоє якихось чоловіків, тримаючи металеві ошийники на мотузках, скочили звідти — і до нас. Це були гицелі, земля б їх не носила! Краще вже померти з голоду, аніж займатися такою роботою! Я кинувся тікати, але, бачте, Негріле не знав, що в них на думці, і потрапив на мотузок. Я почав просити: «Дядечку, не забирайте його, він не зробив нічого поганого!» — «Ану геть звідси, — закричали вони, — бо ми й тебе заберемо і кинемо разом з ним!»

Хлопець на мить замовк і погладив собаку по голові, потім повів далі:

— Бідолашний Негріле метався на мотузку, виривався, але нашийник душив його: очі в нього зробилися червоні. І переді мною все стало червоне. «Відпусти його!» — закричав я. І хоч він був удвічі вищий за мене, я вчепився йому в горло. Другий гицель, той, що правував кіньми, шмагонув мене по спині батогом. І тоді я вже не пам'ятав, що роблю: схопив камінець і щосили жбурнув його. Хотів чи не хотів, але дуже добре, що влучив. Гицель без пам'яті впав на землю. Другий кинувся йому допомогти. Біля нас зібралося багато людей. Хтось сказав мені: «Тікай, хлопче, поки вони не опам'яталися, бо покличуть поліцію і буде тобі лихо!» Не пам'ятаю, як я визволив Негріле з ошийника, як прибіг до хатинки, де жив, і принишк там до вечора, а коли прийшли господарі, то порадили мені тікати. Вночі я й пішов. І йшов два тижні, поки прийшов до Дунаю, у Бреїлу. Пробув там з тиждень, продавав сопілки, які наробив дорогою. Ночував у порту під навісом. Потім стало холодно. Тим часом заприятелював з одним носієм, гарний чоловік, він повів мене до баби, вона жила біля цвинтаря, і попросив її взяти мене до себе в прислугу, бо вона була без ноги. Баба робила замови й ворожила на картах. Велося мені в неї і не добре, й не зле. Я був радий, що вона залишила мене з Негріле. Але залишила, щоб я виривав волосся в собаки з хвоста для її замов. А що я мав робити? Вирізував сьогодні пасмо, завтра пасмо, поки й остався Негріле безхвостий, аж соромно дивитися. Але думаю, волосся виросте, та й Негріле знає, що не було іншої ради.

— І глянь, уже майже виросло! — сказав Антон і показав на обчикрижений хвіст, яким собака задоволено крутив, відчувши, що мовиться про нього.

— Трохи виріс! — погодився юний господар.

— А далі, Мігу?

— Був я там до великодня, потім баба померла: видно, саму себе не змогла порятувати замовами. У порту той самий носій сказав мені, що в Галаці може бути багатий купець, якому потрібні помічники, то, може, він прийме мене із Негріле, бо я нізащо в світі не розлучуся з ним. Ну, коли я прийшов туди, в Галац, і почав шукати торговця, то й зустрівся з дядьком Ієремією, а він мені сказав іти з ним, і що я, мовляв, не пожалію…