А плотогон, хоч був мокрий як хлющ, упав на пісок і почав оглядати днище корабля. Потім вибрався по трапу на палубу. Вперше в житті він бачив корабель на березі; отже, це єдина нагода розкрити таємниці, про які він думав, відколи й пам'ятав себе!

Через п'ять тижнів корабель уже не був схожий на жертву катастрофи. Перед Крістею стояла голландська шхуна завдовжки двадцять п'ять метрів, завширшки сім метрів, висотою п'ять. Ясна річ, у воді вона осяде на дві третини і тоді не матиме вигляду журавля, що задер носа на піску.

Зараз не було видно й сліду катастрофи: все полагоджено, зашито, де треба — поновлено під наглядом Антона Лупана.

Усі люди дивувалися його знанням. Він міг відповісти на будь-яке запитання — знав, скільки треба крейди й гарячої лляної олії, щоб вийшла добра замазка, знав, як зсукати з тоненьких конопляних ниток канат, знав, як правильно тримати долото, як підігнати дошки й забити цвяхи під ребро так, щоб наступна дошка прикрила головку й зверху нічого не було видно… Студентом він кілька років переймав ці премудрощі від корабелів Сен-Мало, і його тодішнє учнівство пригодилося тепер.

За їдальнею з'явився навіс, де розмістилася кузня з усім необхідним начинням, позиченим на верфі. Тут з раннього рана й до вечірньої зорі трудився Хараламб, чорний від кіптяви й вугілля. Оскільки кожному ковалеві потрібен помічник, то він і взяв собі за учня Мігу, єдиного, хто не міг похвалитися, що знає якесь ремесло.

У перші дні всі дивились трохи скоса на нього й на його пса. Люди їхнього гатунку важко зав'язують дружбу. Вони ще зважували один одного тайкома на тих невидимих терезах, якими так важко зважити людську душу. А тут ще цей чабанець із своїм собакою…

Але Негріле доказав свою користь раніше, ніж вони могли подумати. Першого ж вечора він обійшов усіх, понюхав, пильно подивився на кожного, потім оббіг довкола барака та Ісмаїлового навісу й подався під кіль корабля, де уподобав собі лігво між двома колодами. А годиною пізніше, коли дід Іфрім, засвітивши ліхтар на маяку, за звичкою, що з'явилася в нього останнім часом, простував до барака заглянути в каструлі, його прогнав собачий гавкіт…

Досі щоночі люди по черзі вартували, щоб не підійшов якийсь зловмисник. Відтепер Негріле взяв на себе турботу сторожа.

Перший заприязнився з Мігу Хараламб, у якого він зараз за учня. Хлопець роздував горно, приносив вугіллі! воду, а коли майстер кидав на ковадло червоний шматок заліза, він хапався за молот і гатив з такою силою, що навсібіч снопами розліталися іскри. При кожному ударі молота Негріле підстрибував угору, гавкаючи то весело, то сердито. Іноді пес починав крутити хвостом, видно, пишався своїм роботящим господарем. А то хлопцеві інколи здавалося, ніби той готовий зайтися сміхом.

— Дивіться, він сміється з мене, дядьку Хараламбе! — здивовано казав молодий учень.

— Як же собака може сміятися, хлопче? Вигадаєш таке! Хіба він людина, щоб сміятися?!

— Сміється, єй-єй, чи я його не знаю? Він сміється й плаче достоту як людина, коли веселий або сумний.

— Та замовкни ти зі своїми вигадками!.. Бо хоч би й так, то чому йому сміятися з тебе? Що ти таке зробив?

— Йому смішно, що я чорний від вугілля.

Хараламб не знав, що відповісти, тільки знизував плечима, але відчував, яким близьким стає йому його учень.

— Не гаркай на нього! — докірливо сказав він одного разу Ієремії, бо йому здалося, ніби той підвищив голос на Мігу.

— Та ти здурів, чи що? — здивувався його двоюрідний брат. — Хіба я кричу на нього?

І справді, Ієремія мав добре серце і такий лагідний голос, яких пошукати. Але Хараламбові здавалося, ніби всі накидаються на бідолашного хлопця. І після його наполягань спершу Ієремія, далі Ісмаїл, а потім і Герасім пильнували, щоб поводитися з Мігу якомога лагідніше, а той, непомітно для всіх, ставав загальним улюбленцем.

Люди вставали рано-вранці, вмивалися морською водою, щось поспіхом їли, а потім квапилися до берега і бралися до роботи. Під навісом пахкотіло горно, гуло під молотом ковадло, співали пили й рубанки, дзвеніли молотки, чулися вигуки й крики.

Десь за годину перед обідом повар згадував, що треба відкласти шпатель, тесло чи долото й повертатися до своїх каструль. Іноді на кухонній дощці залишався шматок замазки. Іноді юшка віддавала запахом просмолених конопель або лляною олією.

Інколи вечорами до них приходив дід Іфрім, сідав на пісок, запалював люльку й починав баляндрасити.

Наймалися на роботу й інші люди, головним чином шити в портових складах вітрила для корабля. Антон часто навідувався до них, а ввечері вряди-годи зазирав до контори. Капітан порту жахливо мучився — на старості літ він вимушений був зазнати катувань, про існування яких навіть не підозрював. Чоло його проорювали глибокі зморшки, він водив носом по сторінках і бубонів:

— Б-а, б-а! Ба-ба…

Звідси Антон повертався до своїх, перекидався з ними словом-двома, загадував, що треба зробити завтра, потім ішов у барак і заглиблювався в книжки або в розрахунки.

Цього разу, повернувшись із порту, Антон побачив між своїми якогось бородатого незнайомця.

— Це той чоловік, про якого я вам говорив, пане, — пояснив Ієремія. — Я просив його пригнати сосни в Галац і переказати нам через когось, а він пригнав їх аж сюди!..

Плотогон стояв, втупившись у землю, і погладжував топірець, потім підвів сором'язливий погляд на Антона, трохи повагався і нарешті зважився.

— Ви йдете до моря, пане, — сказав він, розпростовуючи груди. — То я не прошу ніякої плати за пригнане дерево, а обіцяю бути корисним для вас і робитиму все, що ви мені скажете, тільки візьміть мене з собою хоч до Цареграда, бо я дуже давно хочу пройти цією дорогою!..

Цього вечора Ісмаїл аж землі під собою не чув від гордощів: плотогон уплітав, мов казковий велетень, а потім сказав так, як досі не говорив ніхто:

— Я ось що скажу: такої страви, думаю, не їдять навіть бояри у великі свята.

А якби кухар приготував свою знамениту мусаку!

Антон Лупан сидів на покуті і всміхався.

— Ви раді, що прибуло щоглове дерево? — спитав Ієремія.

— Радий, звісно, але ще більше радий, що до нас прибув такий славний моряк!

— Та й який моряк! З нього буде чудовий стерновий! — додав Герасім, не випускаючи плотогона з очей.

Той засоромився. Йому здалося, ніби з нього кепкують.

— Наберіться терпцю, — сказав він, похиливши голову, — і я ще покажу, на що здатний. Адже я лише сьогодні вперше побачив море.

— Заспокойся, хлопче! Ти нам до вподоби!

Крістя Бусуйок підвів очі й глипнув на Герасіма:

— Отже, ти не глузуєш із мене?

— Отакої! Хіба ти не зрозумів, що ми тебе хвалимо?

— Але дивись, не підведи нас! — почувся голос Антона. — Якщо хочеш дійти тільки до Цареграда, то кажи відразу, щоб ми знали, на що розраховувати.

— А ви куди йдете?

На це запитання треба було відповідати. Антон уже все пояснював Герасімові, Ієремії та Ісмаїлові. А зараз випадала нагода ще раз розказати все детально, хай би й Хараламб почув. Двоюрідний брат Ієремії не ходив по морях, але якби його вдалося вмовити приєднатися до екіпажу, це було б краще, аніж наймати незнайомого моряка.

Антон розгорнув на столі велику карту земної кулі. Навіть моряки вперше бачили таку карту. А Ієремія, Хараламб та Крістя, мабуть, не бачили ніякої.

— На цій карті вся наша земля, з континентами, морями й океанами, а ми ось тут! — почав Антон, ткнувши олівцем у якесь кільце. — Бачите, ось Чорне море, а на захід від нього — Румунія. Ви вважали, що вона безмежна, а гляньте, яка вона малесенька проти решти світу!

Ієремія приклав руку до рота й похитував головою — звичний жест селянина, коли він чимось здивований.

— Ой пане, яка велика наша земля! А хто ж ми проти неї? Лиш нікчемні кузьки!

— Дивіться далі, — провадив Антон, показуючи олівцем. — Ось Середземне море, біля нього Чорне здається малесеньким блюдечком. А Середземне, у свою чергу, здається ставком перед Атлантичним океаном… Коли у нас сонце заходить, в іншому кінці землі, на Алясці, Таїті чи на Гаваях, починає світати. Коли ми лягаємо спати, в інших краях люди починають день. Життя безперервно шумить на землі. Якщо спробуєш охопити хоч думкою обшир усього світу, то відчуєш, що ти вже не такий безпорадний перед ним, як вважає Ієремія. Я вирішив дістатися в один із закутків землі, де сьогодні ще лишилося місце, не досліджене жодним мандрівником.