— Отже, ми підемо на край землі? — важко видихнув Крістя Бусуйок.

Антон Лупан по черзі глянув на всіх. Герасім сидів, зіпершись ліктями на стіл, і на його виду не можна було прочитати нічого. Ієремія прибрав руку від рота і тільки кліпав очима, крадькома позираючи на всіх. Ісмаїл спохмурнів, і все, що говорилося потім, ніби й не стосу-пилося його. На обличчі Мігу з'явилося якесь запальне світло, жваві очі заіскрилися, хоч у них ще не згас колишній смуток. Він занадто малий для такої дороги!..

Хараламб насунув шапку на очі, склав руки на грудях і відсунувся від своїх сусідів — йому з ними нічого ділити.

— Хай буде й край землі, якщо тобі хочеться так сказати! — відповів Антон плотогонові. — Але ви не лякайтеся, бо дорога далеко не така важка, як здається. Це — як разів двадцять пройти до Пірея…

— Десь так! — потвердив Герасім з непроникним обличчям.

Решта всі мовчали. Навіть в очах Крісті, який стільки мріяв піти в далекий світ, зараз з'явився сумнів. Тільки Мігу, розчервонівшись, дивився жваво.

Антон Лупан почухав голову, несамохіть повторивши Ієреміїн жест. Цим людям набагато важче втлумачити те, що він роками обмірковував разів з П'єром. Чи зрозуміють вони все? Чи розповісти їм про мандрівку Дар-віна, про щоденник старого корсара, про експедицію, в якій загинув Арнольд Ваян?

— Я хочу, — нарешті сказав він, — дійти туди тому, що не дійшли інші, хоч вони й намагалися це зробити. Це клятва, яку я дав самому собі — не залишити недослідженим це місце.

— А навіщо, пане? — спитав Герасім.

— Навіщо?.. Якби перші мореплавці, котрі вирушали в далекі дороги, питали так, то ми, мабуть, і досі не знали б, що земля кругла. Ті, що мандрують у невідомість, приносять людям знання про світ, а наскільки більше ти знаєш, настільки впевненіше почуваєшся в ньому. Крім того, такі відкриття допомагають людям зблизитися між собою, зламують межі, які їх розділяють. Колись, коли всюди будуть прокладені дороги, коли ніде не залишиться жодного недослідженого місця, безкінечна земля не лякатиме ніскілечки і ми не будемо почуватися безпорадними на ній. Важко зрозуміти те, що я кажу?

Усі промовчали, тільки Мігу прошепотів: «Ні!», але Антон не звернув на це уваги, та й ніхто його не почув.

— А ти чому замовк, Ісмаїле? Раніше ти був сміливіший!

Кухар підвів свої жовті, ніби в зажуреного собаки, очі:

— Іти!

— Звичайно! — підтримав його й Герасім. — Ми моряки, і підемо туди, куди ви нас поведете!

— Добре, але я хотів би, щоб усі зрозуміли мою думку.

— Чого не зрозуміємо сьогодні, зрозуміємо завтра. У мене інше в голові: мандрівники, які пройшли світ, Магеллан, Колумб і хто там ще, бо я тільки чув про них, мали під рукою відповідні засоби, і все одно їм довелося скрутно. А як ми будемо виплутуватись? У вас у самого є чи хтось дасть гроші на таку дорогу?

— Для початку є.

— А потім хто платити? — цілком слушно спитав Ісмаїл.

— Не турбуйся, Ісмаїле. Платитиму вам я, ви навіть матимете частку прибутку.

— А прибуток де брати? — правив своєї кухар.

— Там, де брав його й кір Яні.

— Возити товар у Пірей, Стамбул?

— Так, до наступного літа возитимемо товар у Стамбул, у Пірей, скрізь по Середземномор'ю, де можна буде.

— А потім? — не вгавав Ісмаїл.

— На наступне літо, думаю, у нас буде досить грошей, щоб вирушити за Гібралтар до Пернамбуко, Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айреса. Ясно? — відповів Антон, показуючи на карті дорогу.

Про Гібралтар кухар нічого не сказав, тільки коли олівець пішов через океан, він гикнув і затяг швидко, спантеличено:

— Аллах-аллах!..

— Ось куди нам треба дійти! — сказав Антон, зупинившись олівцем біля мису Горн, на найнижчій точці Південної Америки. — Ну, Ісмаїле, що ти на це скажеш?

— Товар возити — мало заробляти, — відповів кухар, трохи оговтавшись.

— Звідки ти знаєш?

— Кір Яні говорити.

— А ти хотів, щоб він тобі сказав про свій справжній заробіток? Тоді йому довелось би платити тобі більше.

Кухар і тепер не заспокоївся і все поглядав крадькома на океан, що розкинувся від Гібралтару до берегів Південної Америки.

Герасім, почухуючи голову, глянув на Антона і сказав із сумнівом:

— Пане, а наш корабель придатний для такої дороги? Я вже казав, що знаю його, але ж…

— Ти чого вередувати? — сердито підскочив кухар.

— Заспокойся, він не вередує, — втрутився Антон. — Чоловік спитав… Герасіме, як ти вважаєш, у Магеллана і в Колумба кораблі були більші? Чи зроблені краще? Я вже не кажу про весь досвід, набутий мореплавцями за кількасот років… Отже, не сумніваймося в нашому кораблі, а спитаймо самих себе, чи ми готові в таку дорогу.

— Уже спитали, — відповів Герасім, кивнувши головою. — З усіх нас моряки тільки ви, я та Ісмаїл…

— Ієремія теж кілька років ходив по морях.

— Я знаю. Знаю й цього парубка, який прийшов сьогодні, бо перший замилувався його відвагою. Я вже вам говорив, що з нього буде добрий моряк. Але якщо й так, то нас тільки п'ятеро. Треба ще, принаймні, трьох.

— Нема потреби напихати стільки людей на корабель. Якщо знайдемо ще одного, то буде досить, щоб мати три вахти по два чоловіки… Хараламбе, може, ти підеш?

Парубок засовався, настовбурчившись, мов їжак.

— Та я ж не моряк. Навіщо я вас зв'язуватиму?

— Ти нас не зв'язуватимеш. Навпаки, станеш нам у великій пригоді. Навчишся моряцької справи, чи не так, Герасіме?

— Навчиться, але поки навчиться, нам доведеться трудитись замість нього.

— Хараламбе, ти не відповів!

— Не піду я, пане! Ви не гнівайтесь, але в мене інше на думці.

— Бідна твоя голівонька! — почав кепкувати з нього Ієремія. — Ти одружишся тоді, як я стану ченцем! Ніби я тебе не знаю!

— Що будемо робити, Герасіме? — спитав Антон, трохи розчарований відмовою Хараламба. — Не хотілось би брати першого стрічного…

— А тут його важко й знайти. Та почекаймо, пане: цими днями має прийти «Пенелопа», щось вона довго затримується; може, я вмовлю Маруліса, він порядний чоловік і прекрасний моряк. Кір Яні тим часом поповнить екіпаж, отже, совість моя буде чиста.

— Згода. До відходу ще є час, почекаємо! — вирії шив Антон і зупинився поглядом на плотогонові — чи не поквапився він зарахувати в екіпаж цього сором'язливого й мовчакуватого чоловіка. — Крісте, ти вирішив піти з нами тільки до Стамбула?

— А мені, пане, однаково, що Стамбул, що край землі, — зніяковіло відказав Бусуйок.

Усі зайшлися сміхом від таких по-дитячому безпосередніх слів — чистих і щирих. Сміявся навіть Хараламб, незважаючи на свою їжакувату зовнішність. Тільки Мігу тихенько сидів у закутку й сумно дивився на Антона. Глянувши на нього, Антон кліпнув:

— Що з тобою, Мігу?

Хлопчина не міг вимовити й слова, хоч очі його промовляли все. На обличчі Антона з'явилась усмішка.

— Кажеш, чому ми про тебе не подумали? — спитав він, почухавши голову. — А ти хочеш іти з нами?

— Я пішов би, пане! — відповів хлопчина, і обличчя його спалахнуло. Він похнюпив голову й додав тихше, боязко зиркаючи з-під брів: — Тільки я ніколи не був у морі і геть нічого не знаю… — І враз, охоплений страхом, що може залишитись сам на цьому пустельному березі, вибухнув: — Візьміть мене, пане, я робитиму все, що ви скажете! Працюватиму день і ніч і, клянусь, не порушу слова!

— Врешті-решт, — обізвався Антон, — на кожному кораблі потрібен юнга…

— А що таке юнга? — спитав Мігу, важко дихаючи.

— Учень-моряк.

— То візьміть мене, пане, і я буду гарним учнем!..

— Що скажеш, Герасіме?

— Чи я знаю? Як самі вважаєте… Якщо по правді, то хлопець розумний, відважний. З нього може вийти гарний моряк.

Мігу слухав затамувавши віддих. У вухах дзвеніло, весь світ поплив перед очима. Ніби вві сні, він почув голос Антона:

— Але ж буде дуже важко, хлопче, нас чекає багато небезпек, минуть роки, поки ми повернемось назад… — Тут голос його забринів тихше, але ніби ще зухваліше: —… Якщо взагалі повернемось!


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: