На якусь часину запало мовчання; моряк звичний до небезпек, він може не повернутися додому, і ця думка — частка його життя.
— Я згоден, пане!.. — прошепотів Мігу.
У цілковитій тиші шепіт пролунав як клятва на все життя. Антон кивнув головою й сказав уже іншим тоном:
— Ієреміє, завтра справиш морський одяг для Крісті й для Мігу!
Мігу почервонів, обличчя його стало, сказати б, мов ліхтар на вежі маяка.
— А Негріле, пане? — раптом гірко схопився хлопець.
— Візьмемо, звичайно! Чи ти хочеш, щоб ми й собаку нарядили в морський одяг?
Від крику Мігу Негріле стрепенувся й кинувся до нього — стривожено й допитливо водночас. І собака, і його господар одразу метнулися наввипередки довкола барака, і в темряві довго чулися радісні вигуки впереміш із гавканням. Коли вони повернулися — хлопець задиханий, розкошланий, собака, висолопивши язика, — усі готувалися до завтрашнього дня. Треба було законопатити палубу й пофарбувати обшивку. Кухар задоволено потирав руки, ховаючи усмішку в колючі вуса.
— Чого такий радий, Ісмаїле?
— Якщо фарбувати, то я потім писати-малювати…
На кораблі повинна бути написана назва. А хто це краще може зробити, ніж кок? Ісмаїл радів подумки, що нарешті покаже свою майстерність, за яку в Стамбулі так цінували його власники баркасів і каїків.
— Цього не треба буде! — сказав Антон (і так байдуже, розбійник!), навіть не здогадуючись, як він засмутив кока. — Ми виллємо на верфі літери з бронзи, — пояснив капітан.
— Виллємо?.. — спантеличено перепитав кок.
— Авжеж. Так вони не зітруться, не треба буде весь час підмальовувати їх пензлем.
Цього кок ніяк не міг збагнути. Він тільки похилив голову до землі, охоплений великим розпачем… Тонуть твої кораблі, Ісмаїле!
— А як наш корабель зватиметься, пане? — спитав Ієремія.
Кок глянув на нього, ніби на пришельця в іншого світу. Чи не однаково, як він зватиметься, якщо літери будуть вилиті з бронзи!..
Антон мовчав, згадавши, як він уже говорив про це з П'єром на пристані Галати. Чотири роки минуло відтоді!
— Назва корабля мусить ввібрати в себе жагу й устремління екіпажу, — сказав він майже тими самими словами, що й тоді. — Нас веде надія, отже, витлумачимо колишнє ім'я й назвемо наш корабель «Сперанца»[10]. І, думаю, це буде точно.
Люди знизали плечима. Назва видалася їм і не гарною, і не поганою. То пізніше вони відчують, що назва корабля буде для них всеохоплюючою і живою, мов ім'я рідної дитини.
РОЗДІЛ VI
ДОГЛЯДАЧ МАЯКА
У червні дні довгі, час ніби зумисне зупиняється для того, щоб люди могли зробити якомога більше. І вони працювали — від світанку до смеркання…
Одного дня перед обідом, оскільки кок не кликав людей до столу, Антон заглянув під навіс і побачив, що той щось майструє.
— Що це таке? — спитав він Ісмаїла.
— Потім бачити!
А потім усі побачили, що це звичайна собача буда, така є на подвір'ї в будь-якого селянина. Кок, у пориві натхнення, зробив ще й дверцята на завісах і навіть засув, а вгорі прорізав кругленьке віконечко, певне, мав на думці засклити його.
— Навіщо вона?
Ісмаїл підвівся, випростав спину, полегшено зітхнув і відповів, гордий, що додумався про це раніше від інших:
— А Негріле де спати?..
Антон почухав голову, визнавши подумки допущений прорахунок у своїх планах.
По обіді кок довершив роботу — пофарбував буду у жовтогаряче, а над дверима написав зеленим, голубим, червоним і жовтим (чого не зміг зробити на обшивці корабля) ім'я її нового власника.
Наступного дня буду перенесли на палубу й закріпили на кормі так, щоб її не змила жодна хвиля.
Це все відбувалося в середині червня, корабель невдовзі мали спускати на воду. Але до того часу сталися дві події. Перша дуже втішила Ісмаїла, бо дала змогу показати хист маляра, а друга відкрила важку таємницю, виповнивши тривогою серця всім, особливо Антонові Лупану.
Одного ранку, після того, як цілу ніч лютувала буря, кір Арістіде Панайотіс, власник портового шинку, побачив, що його стара вивіска валяється на землі, прибита грязюкою.
Дід Іфрім, щойно погасивши ліхтарі, тепер повертавсь і побачив невтішного торговця біля так понівеченої вивіски, ніби чорти нею гралися.
— Кіре Арістіде, — обізвався доглядач, — я можу тобі зарадити!
— Як?
— Коли кажу, не питай більше нічого! Дістань тільки нову бляху.
Кір Арістіде у своєму горі геть забув про Ісмаїла, хоч той давно просив намалювати нову вивіску, котра личила б, як він казав, справжньому палікарові. А дід Іфрім не забув, бо недавно Ісмаїл намалював його портрет на великому шматку пап'є-маше… Навіть баба, хоч яка вона проклята, сплюнула, щоб не зурочити, побачивши діда на портреті, гордого, мов імператор, червонощокого, ніби йому двадцять років.
Ось чому доглядач маяка подався до Ісмаїла, майстра-маляра. Той, лишень почувши, яку радість послав йому аллах, покинув усе, схопив пензлі, фарбу і, навіть не спитавши дозволу в Антона, подався до шинку. Правда, роботи тут залишилось мало, а людей вистачало.
Захопившись малюванням, Ісмаїл забув про свої обов'язки кухаря. Та якби навіть приготував щось, то люди навряд чи їли б.
Дід Іфрім покрутився трохи внизу, потім піднявся на борт до стернового. Антон разом з Мігу закінчував розрахунки робіт. Знедавна Антон відкрив, що вівчарик, хоч і дуже малограмотний, однак легко схоплює смисл друкованого слова, а цифри — ті ніби взагалі не складають ніяких труднощів для нього. Невдовзі в особі Мігу він мав помічника, на якого й не сподівався, коли брав хлопця в екіпаж.
Зараз Мігу писав цифри, які йому диктував Антон. Хлопець важко водив незвичною до олівця рукою, насуплений, але коли перейшли до додавання, обличчя проясніло, очі засвітилися, мов живе срібло, а підрахунки робив одним подихом, ніби в голові була лічильна машинка.
Знадвору крізь цюкання сокир і стукіт молотків долинув голос діда Іфріма:
— Чув бурю цієї ночі?
— Аякже, що я, мертвий!
— Ого, буря була куди твоє діло! У грека зірвало вивіску, в мене погасило ліхтар на маяку! А як стогнало море! Точнісінько як і тоді, коли вас викинуло на берег.
Герасім повернув голову і здивовано глипнув на нього.
— Діду, ідіть спати! Що за нісенітниці ви верзете?
Дід Іфрім закліпав очима, покрутив головою, потім зайшовся п'яним сміхом:
— Справді, то були не ви… Ага, то були оті!.. Бо якби ви, то хіба б ви ходили зараз вільні?
— Ідіть, діду, звідси, бо баба поб'є кадкою по голові!
Доглядач маяка ковтнув ще горілки з пляшки, яка була в нього в кишені, глянув на Герасіма і враз закам'янів, витріщивши перелякані очі.
— Кидай пістоль! — гаркнув він, метнувшись назад, до люка.
Негріле почав затято гавкати, бігаючи навколо корабля. Антон став на порозі барака з записником у руці, його ніби підштовхував якийсь дивний неспокій, і він отетеріло дивився на діда Іфріма.
— Хлопці! — гукнув Герасім, перехилившись через поручні. — Ідіть хтось сюди й заберіть його звідси.
Але старий уже отямивсь і засміявся, мов дурень, показуючи щербаті зуби.
— Отже, це були не ви!.. — сказав він. Потім пильно глянув на Герасіма: — А ти дуже схожий на нього!
— На кого?
— Еге, на кого!.. На стернового! — Він на мить замовк і повторив; — На стернового! Він теж був такий сильний, як ти, тільки, здається, трохи нижчий. Так, нижчий, це точно. І ще в нього був шрам, отут-о, на обличчі.
Антон Лупан випустив записника з рук.
— Шрам на обличчі? — пробелькотів Герасім.
Сталося щось незбагненне. Ці слова викликали в його голові справжню бурю. Він пильно глянув на Іфріма, щось зважуючи.
— Його звали Сотір?
10
Сперанца — надія (румунськ.).