— Я вже сплю. А дядько Ієремія на вахті?

— Так. 0 дванадцятій заступить Бусуйок, а о четвертій я.

— А мене ви коли поставите на вахту?

— Трохи пізніше, коли привчишся до морської справи.

— Але ж дядько Ієремія…

— Він уже був моряком… Та чому ти, в дідька, не спиш?

Ісмаїл розплющив очі, перейшов на друге ліжко й пробурмотів:

— Завтра працювати. Вночі спати-хропіти!.. Невже шепіт Мігу не дає йому спати?

Дзвін на палубі тричі вибив два короткі удари й один довгий.

— Уже пів на дванадцяту, — сказав стерновий.

— Звідки ви знаєте?

— Зараз я поясню тобі, причепо, бо, бачу, що не відстанеш.

— Я слухаю, дядьку Герасіме. — Мігу аж перехилився через край койки.

— Бачиш, на кораблях моряк стає на службу через кожні чотири години — о дванадцятій дня, о четвертій по обіді, о восьмій вечора і так далі. Цей час називається вахтою. Ясно?

— Ясно. А при чому тут дзвін?

— Тут ось що. Вахтовий щопівгодини б'є у дзвін. Якщо він став о восьмій вечора, як, приміром, Ієремія, то о пів на дев'яту б'є один раз. Це означає півгодини. О дев'ятій він б'є двічі, це означає, що минула година від початку вахти. І так далі, додаючи по два удари на кожну годину. Щойно ти почув, як вибили тричі по два удари, це означає, що від восьмої години, тобто від початку вахти, минуло три години. А оскільки потім був ще один удар, довгий, то це…

— Одинадцять з половиною, дядьку Герасіме! Тепер мені ясно!

— Але це означає й ще одне: пора замовкнути!

— Мовчу… Але я хотів би спитати ще: звідки дядько Ієремія знає, що так треба вибивати?

— Я навчив сьогодні всіх.

— А якби я вас не спитав, то ви мені й не сказали б!

На палубі почулись кроки, потім голос Ієремії:

— Бусуйок, ти спиш? Вставай!

Плотогон пробурмотів щось крізь сон і перевернувся на другий бік. Але Ієремія взяв прута на палубі, просунув крізь ілюмінатор і штурхонув ним.

— Ну, соньку, вставай!

— Дядьку Герасіме, — спитав Мігу, коли Крістя пішов по трапу, ступаючи по східцях, наче по колодах на плоту. — А звідки вони знають, коли треба вибивати? У них є годинник під рукою?

— Аякже. Капітанів.

Надворі вдарив дзвін, сповіщаючи про закінчення першої вахти.

— Уже північ, Мігу. Якщо не замовкнеш, кінець дружбі.

— Я вже сплю! Тільки ви ще не сказали, навіщо треба вибивати.

— Щоб усі знали, скільки часу минуло…

— А навіщо це знати, коли всі сплять мов убиті!

— Ну, бісеня, це вже забагато запитань! Є дуже великі кораблі, на них десятки моряків… Там сплять не всі… А потім, хоч-не-хоч, це давній звичай — і моряки дотримуються звичаїв краще, аніж усі інші люди.

Ісмаїл зненацька зупинився посеред кубрика.

— Якщо ти не мовчати, то я тебе купати в Дунаї!

Тільки тепер юнга, скріпивши серце, вмовк. Невдовзі він почув, як похропують Герасім і кок. У кубрику гуло, ніби тут було повно джмелів, як у лісовому дуплі. Крізь ілюмінатор заглядав місяць, обмацуючи долівку срібним променем. За бортом тихенько хлюпотів Дунай.

— Бам-бам, бам! — долинуло знадвору.

«Пів на другу!..» — прошепотів Мігу, провалюючись у сон.

Тільки острах торкнувся його дрімоти — щоб не приснився дід Іфрім, як він снився раніше, ще коли хлопець не став моряком.

Коли Мігу проснувся, в каюті не було нікого, а в ілюмінаторі замість місяця гойдалося сліпуче сонце.

— Комедія! — буркнув юнга, зіскакуючи з койки, але враз похитнувся, ледве втримавшись на ногах.

Знадвору долинав якийсь дивний шум, ніби лотоки шуміли.

— Ми вийшли в море! — вигукнув хлопець, кидаючись до дверей.

На палубі Мігу спантеличено протер очі: землі ніде нема, і спробуй здогадайся, чи ти біля Суліни, чи під Стамбулом, тільки морська вода, така спокійна здалеку, розгойдується велетенськими валами… Він три місяці дивився на море з берега, та чи міг знати, що воно так витанцьовує?

— Доброго ранку! — почувся за спиною голос Антона.

Капітан стояв на носі й дивився в підзорну трубу.

Юнга злякано обернув до нього голову:

— Ми вже вирушили на Стамбул? А я хотів послати додому листа…

— Заспокойся! Хіба ти забув — учора ми вирішили, що сьогодні виходимо в море на випробування?

Зненацька вітрила зашуміли, щогли «Сперанци» вигнулись і потягли корабель у хвилі, аж вода дійшла до парапету. Мігу вчепився за люк.

— Ми не перекинемось?

Ніхто йому не відповів, усі займались своїми справами, так ніби палуба стояла рівно.

— Чому корабель іде так, на борту?

— Бо вітер по траверсу, а в нас нема баласту.

— Справді? — буркнув юнга, не второпавши нічого.

— А тобі не зле в морі? — спитав його Антон. — Нічого не болить, не нудить тебе?

— Ні, пане, я почуваю себе добре. — А їсти хочеться?

— Навіть дуже.

— Отже, в тебе морська душа. Ісмаїле, зараз гість прийде до столу!

Проковтнувши сніданок, ніби він цілий тиждень не їв, Мігу пішов подивитися, що робиться на кораблі. Він подався вздовж парапету, косуючи одним оком на хвилі, які підводили голови, готові метнутися вперед.

— Доброго ранку, дядьку Герасіме! — привітався він, діставшись до стерна. — Скажіть, будь ласка, що це таке — вітер по траверсу?

— Це вітер, який віє збоку, отак, як зараз.

— А що таке баласт?

— Різноманітний вантаж — пісок, каміння, який кладуть у трюм, коли нема іншого вантажу, щоб корабель осів у воду. Бо інакше при сильному вітрі він може перекинутись.

Навіть перекинутись? А в них же нема баласту!..

Однак тут відбувалися тільки випробування, тобто люди перевіряли управління вітрилами, ходові якості корабля, самі звикали до нього, адже дехто зовсім не знав моряцької справи.

Коли бугшприт показав на Зміїний острів, Антон вирішив повертатися в Судіну.

— Знаєш, яка в нас зараз швидкість, Герасіме? — спитав він, перехилившись до стерна. — Чотири вузли! А бриз тільки дихає!

— Я ж вам казав, пане, такого ще одного корабля нема більше в світі! Ви побачите його в шторм!

Мігу вперше чув деякі слова: бриз він ще уявляв собі, а кого спитати про вузли?

— Усім стояти по місцях! — крикнув капітан.

Люди розбіглися по палубі кожен на визначене йому місце, але не було ні поспіху, ні суєти.

Лунали команди, шуміли вітрила, крутилося стерно, і коли юнга отямився, то сонце вже світило в потилицю, а не в очі. «Сперанца», мов слухняний кінь, який відчуває вуздечку, змінила курс і тепер ішла до Суліни, тягнучи за собою білу борозну в синьому морі.

— А мені що робити? — спитав Мігу капітана.

— А ти дивись і запам'ятовуй усе, що тут робиться.

Це теж наказ, який треба виконувати. Мігу озирнувся довкруг, але нічого особливого не відбувалося, тільки море з голубого ставало сірим, Ієремія та Крістя Бусуйок, помивши палубу, зайнялися кожен тим, чим підказувало серце, — перший у затінку під великою щоглою чистив ганчір'ям заіржавілого мушкета, другий гуляв поглядом по вітрилах. Негріле тримався біля капітана на носі, ніби його хтось поставив пильнувати за безкінечним морем, Герасім вдивлявся в далину з-за керма, Ісмаїл дофарбовував шлюпку.

Вештаючись по палубі від носа до корми, шмигаючи під реями, Мігу навіть не помітив, що з певного часу не відчуває хвилювання моря, не боїться навіть тоді, коли корабель сильно нахиляється.

Тільки-но вони пришвартувалися в порту, як на палубу стрибнув огрядний чоловік і спитав, де капітан.

— Я — Леоніда Велісаратос, експортер із Бреїли. Ви не чули про мене? — почав він швидко.

— Не чув, але ви все одно заспокойтеся, бо цим не виграєте нічого, кіре Леонідо!

— Та як же мені заспокоїтись? Ви ж навіть не знаєте, скільки я настраждався!..

Поки купець галасливо скаржився, Герасім облишив роботу, підійшов ближче і став уважно прислухатися.

— У мене гниє ліс у порту!