— А про що мова, пане? — спитав капітан «Сперанци».

— Дивіться, нинішньої весни я домовився з кіром Яні, що він «Пенелопою» зробить два рейси з будівельним лісом до Пірея. Я навіть доставив товар сюди, щоб кір Яні не піднімався до Бреїли…

Герасім ступив ще крок уперед і нашорошив вуха, хоча не виказував жодним рухом інтересу до незнайомця та його біди.

— Я дотримав слова і послав ліс сюди ще перед Великоднем, — вів далі кір Леоніда стражденно. — А він лежить он на пристані і гниє, вісім вагонів чудових букових дощок!..

— А ви не намагалися знайти другого капітана? — співчутливо спитав Антон Лупан.

Герасім підступив ще на крок ближче.

— Шукав, та не знайшов, — бідкався купець. — Приходить мало суден і малі, а ті, що проходять, то вже зайняті… Пропаде товар або впаде в ціні — і мене здійме на сміх кір Піколакі в Піреї.

— Пане, — зрадів капітан, що йому поталанило з товаром. — Якщо ви нам довіряєте, то ми саме готуємось піти в…

Тут Герасім ступив ще крок і опинився між ними.

— А як же бути з пшеницею кіра Лівардіті? — спитав він з найсерйознішим виглядом.

— Який Лівардіті? — здивувався Антон. — Вперше про нього…

— Отакої, а я й забув вам сказати. Ходімо в каюту, я віддам вам гроші, бо вчора одержав завдаток. А ви, — не дуже ввічливо сказав він купцеві, — почекайте тут, я зараз повернусь.

— Ну, скажи-но, шахраю, що ти надумав? — спитав Антон, коли вони зайшли в каюту.

— Ви скільки ходите по наших портах, пане? — хитро всміхнувся Герасім.

— А який тут зв'язок з моїм запитанням?

— Хіба ви не чули, як тут, у нас, вершаться справи?

— Гаразд, але баєчка з кіром Лівардіті шита занадто білими нитками! Думаєш, він не бачить!

— Йому лишається тільки заплющити очі. Зараз граємо ми, а він танцює. Якби ми потрапили йому до рук, він нас пожалів би?

— Але ж це не чесно, Герасіме!

— Честь — за зовнішністю людини, пане. Дозвольте мені довершити оборудку. Я хочу трохи наварити з нього.

Стерновий вийшов на палубу сам.

— Мені дуже прикро, пане! Ми з капітаном думали зробити вам добро, але завдаток — не іграшки: три сотні драхм, п'ятнадцять ікосарів золотом. Кір Лівардіті назад його не візьме, якщо ми не покриємо ці гроші бодай такою самою сумою.

— А якщо я покрию витрати? П'ятнадцять ікосарів, ти сказав? Я плачу — ти забираєш дошки?

— Та хіба я знаю, чи погодиться кір Лівардіті? Почекайте хвилинку, я поговорю з капітаном. — І стерновий подався в каюту. — Пане, сидіть тут і не показуйте носа на палубу. Я — до кіра Панайотіса.

— А купець?

— Хай погріється трохи на сонці та розплавить свій жир.

Герасім повернувся від кіра Панайотіса, сумно хитаючи головою.

— Майже неможливо, пане! Чоловік кіра Лівардіті й розмовляти не буде, якщо не дамо і йому сотню драхм.

— Ви мене розорите! Менше не можна? Одного ікосара мало?

— П'ять ікосарів на бочку!

Кір Велісаратос витер піт з чола.

— Добре, даю двадцять ікосарів, а потім повішусь.

— Навіщо вішатись, кіре Леонідо? Платіть тридцять п'ять ікосарів і живіть.

Гендляр схопився рукою за горло.

— Звідки ти взяв тридцять п'ять, розбійнику? — спитав він хрипко.

— Хіба я не сказав, що взяв п'ятнадцять ікосарів завдатку? За законами торгівлі, завдаток слід повертати подвійним.

— Ну з цим ми дійшли згоди: ви повертаєте п'ятнадцять, я даю п'ятнадцять і на додачу ще п'ять ікосарів для цього гульвіси.

— Ні, не так, кіре Леонідо. Навіщо вам віддавати наші ікосари? Ми поклали їх у гаманець і не візьмемо звідти!

Це вже було занадто! Відчуваючи, що божеволіє, кїр Велісаратос зробив останнє зусилля зберегти розум.

— Добре! — сказав він, розуміючи, що нема сенсу чинити опір. — Я плачу тридцять п'ять ікосарів. Коли почнете вантажити дошки?

— Тільки-но домовимось про ціну, одразу й почнемо.

— Гаразд, яка твоя ціна?

Герасім знизав плечима, почухав голову, сів на люк і запросив сісти поряд кіра Велісаратоса.

— Яка ціна? Зараз підрахуємо. У вас вісім вагонів дощок?.. Будемо рахувати за десять, саме стільки бере наш корабель.

— А чому рахувати за десять, коли в мене лиш вісім?

— Ми не можемо йти з порожнім трюмом! Бо загинемо, пане!

— Добре, хай буде десять, — погодився кір Леоніда, клекочучи від гніву.

— Далі. Подивімося, скільки коштує бук у Бреїлі і скільки в Піреї. Ого-го, в Піреї дерево дороге!

— А це тебе стосується?

— Воно не стосується, я тільки так прикидаю, для підрахунку. Отже, в Бреїлі він коштує п'ять леїв…

— Це неправда, він мені обійшовся в десять!

— Стривайте, пане. Ви можете давати й двадцять, якщо такий щедрий. Отже, п'ять леїв у Бреїлі, у Піреї буде двадцять драхм, а може, навіть двадцять п'ять…

— Та звідки! Я зійшовся з кіром Ніколакі за десять.

— Він обманув вас, кіре Леонідо, — співчутливо похитав Герасім головою. — Там ціна двадцять п'ять драхм, якщо не всі тридцять, повірте мені! Отже, якщо ви дали п'ятнадцять леїв за метр, то чистого прибутку буде двадцять п'ять драхм. Ну, дивіться, пане, аби ви не говорили, ніби ми вас обдираємо, ми не вимагаємо поділити прибуток навпіл. Дайте нам лиш по десять драхм за метр. Драхми чи леї, однаковісінько, тільки платити їх треба золотом….

Купець підскочив ніби ошпарений і почав репетувати:

— Десять драхм за метр? Та це ж розбій!

— Послухайте, пане! — гостро сказав Герасім. — Ви дуже добре зробите, якщо стулите писок… Ми не виламали двері у вашій хаті, не залізли до вашої кишені. Ми назвали свою ціну. Якщо ви не пристаєте, то бувайте здорові!

— А що мені робити з дошками?

— Чекайте кіра Яні. Або скиньте їх у Дунай.

— Десять драхм за метр?

— Десять. Але це зараз, бо за годину ціна може піднятися.

— А ви знаєте, скільки це грошей?

— Чому ж не знати? П'ятдесят ікосарів золотом і тридцять п'ять за відшкодування;..

— Добре! — обізвався гендляр, подумавши трохи. — Я плачу відшкодування, а решту заплатить кір Ніколакі в Піреї.

— Ні, пане. Зробимо так, як годиться. Зараз ви заплатите відшкодування, бо чоловік кіра Лівардіті чекає, дасте нам завдаток — і гукайте носіїв. Коли весь товар буде завантажений, додасте до завдатку стільки, щоб була половина суми. А на другу половину дасте нам листа, щоб нам її виплатив у Піреї ваш чоловік.

— А якщо ви зникнете по дорозі? — спитав кір Леоніда.

Герасім, примружившись, зловороже глянув на нього, потім оволодів собою, здвигнув плечима й відповів насмішкувато:

— Так, пане, у кожному ремеслі є свої небезпеки! Ви втратите гаман грошей, а ми втратимо шість душ людей.

Вантажити почали по обіді. Крістя Бусуйок обмацував жовті букові дошки, і в нього аж серце краялось, що вони відправляються в чужу країну.

Дошки вантажили аж до світанку. Коли сонце зійшло, трюм був повний, і в «Сперанци» від води до планшира залишався тільки метр.

— Що скажеш, Герасіме, витримає? — спитав капітан.

— Не турбуйтеся, пане! Ми могли б узяти ще два вагони. — І стерновий додав, хитрувато усміхаючись: — Бо саме за стільки ми й сторгувалися.

Антон Лупан засміявся від щирого серця:

— Потрусив ти кіра Леоніду!.. Де це ти навчився так сильно перекривати дихання людям?

— У кіра Яні і ще в багатьох кірів Яні!

— Ти ніби справді пройшов науку в усіх кірів Яні! Вісімдесят п'ять ікосарів — це ж справжнє багатство, Герасіме!

— Я знаю, так сказав і купець.

А купець уже чимчикував по пристані з виглядом задоволеної людини.

— Ти глянь на нього! — здивувався Герасім. — Він іде, ніби на весілля, а не на обдирання!.. Доброго ранку, пане! Ми вже готові в дорогу. Ви принесли гроші?

— Приніс, — відповів гендляр, витягаючи з кишені повний гаманець. — Ходімо вниз перелічимо.

Перерахувавши гроші, Герасім з якимось острахом поклав їх знову в гаманець і зважив на руці.

— Ну, тепер і я знаю, яке золото на вагу! У вас є ще такі гаманці, кіре Леонідо?