Упродовж двох днів подорожі пасажир доскіпливо оглядав судно оком знавця і дійшов висновку, що «Пенелопа» — не те, що йому треба.

Справді, корабель за формою був не дуже вдалий, борти подекуди прогнили або запліснявіли, цим судном ще можна було перевозити на недалекі відстані якісь вантажі, але воно геть не годилося для важчих випроб.

Наш подорожній замислився, втупившись у дельту Дунаю, пейзаж якої на десятки кілометрів складався лише з чотирьох елементів величезного каталога природи: комиш, верболіз, небо й вода. По якімсь часі далеко попереду виглянули кілька білих хатинок, сірі дерев'яні склади, вишикувані в одну лінію щогли…

Годиною пізніше «Пенелопа» пришвартувалась у Суліиі між двома грецькими суднами, які прийшли сюди з моря й тепер чекали попутного вітру, щоб вирушити на Бреїлу.

Тільки-но «Пенелопа» пришвартувалась, екіпаж зійшов на берег і подався до обох кораблів побачитися з земляками й дізнатися новини. Капітани сиділи на пристані під навісом одного закладу, що правив водночас і за корчму, і за кав'ярню, і за чайну. Ясна річ, кір Яні теж пішов туди і, після взаємних вітань та обіймів, присів до їхнього столу, радий, що знайшов куточок батьківщини.

Була четверта година по обіді. Весняне сонце вже відміряло добрячий шмат своєї небесної дороги і хилилося до заходу на зарослому комишами овиді. Вітер поволі стих, ніби задрімав, але для тих, хто знав його закони й відчував його таїни, було ясно, що на морі невдовзі загуляє зюйд-вест, тобто найнесприятливіший вітер для того, щоб іти на Стамбул.

Навіть нічого не спитавши кіра Яні, Антон Лупан зрозумів, що сьогодні вони не вирушать. Але це ніскілечки його не засмутило; він навіть зрадів, що вони затримаються. У цьому й полягала перевага мандрівки вутлим суденцем перед класним кораблем, який і часу не марнував би для заходу в маленький порт.

Ще на початку зими Антон думав навідатись до Суліни, бо написав багато листів капітанові порту з проханням дещо з'ясувати, але не одержав відповіді. А зараз він може сам пошукати тут сліди П'єра Ваяна.

— Пане, — сказав Ієремія — оскільки він ходив по морях, то теж трохи розумівся на вітрах. — Видно, сьогодні ми не вирушимо. То я пішов би провідати свого двоюрідного брата Хараламба.

— Іди, тільки ввечері неодмінно повернись. Бо брат ще вплутає тебе в яке-небудь сватання.

— Та ні ж бо! Йому зараз не до одружування. Він, мабуть, принишк, аби його не знайшов якийсь вивідник водовоза.

Антон Лупан подався до капітанської контори. Жінка, яка смажила під дірявим навісом бичків, сказала, що капітан порту буде лише завтра, бо пішов полювати качок… Капітан буде завтра, під обід, а «Пенелопа» має вийти на світанку!

Куди піти, кого спитати, коли на пристані тільки чужоземні моряки?

Над заростями комишів на сході височіла самотня вежа маленького маяка. Там має хтось бути.

Антон попрямував туди. В обличчя дихав вологий і солоний морський вітерець, чулося, як на пісок накочуються хвилі, долинаючи з-за стіни комишів віддаленим рокотом, приглушеним, лагідним і завше хвилюючим — його моряки часто плутають із рокотом власних душ. За кількасот метрів від води до самісіньких комишів підходили піски, відкриваючи широке й довге узбережжя з дюнами, порослими бур'янами й пирієм, що тяглися аж до горизонту.

На протилежному березі протоки похмуро бовванів маяк, оперезаний поясом потемнілого каміння. Море здавалося радше сірим, аніж голубим. Мул, нанесений сюди Дунаєм, забруднив воду аж до обрію, і лиш там виднілася сиза, мов лезо ножа, смуга води. По небу пливли білі хмаринки, а внизу, над хвилями, метушилися, кигикаючи, чайки. Вдалині забіліло вітрило на якійсь барці, а на суходолі вгадувалися чорні човни, витягнуті на пісок.

На протилежному березі протоки під маяком якась баба з дерев'яною кадкою нахилилась до води.

— Гей!.. Тітко-о! — гукнув Антон.

Стара, — довга, мов виноградна жердина, поставлена там ніби для того, щоб скласти товариство самотньому маякові, — підвелася. З-під хустки вибивалося сиве брудне волосся. Хоч до неї й далеченько, Антон побачив більмо, що блищало на сонці, мов луска.

— Що ти хочеш? — сварливим тоном спитала вона.

— Хто доглядач маяка?

— Іфрім, але його нема, розбійника!

Вона взяла кадку й пішла берегом.

— Гей, тітко! Він далеко пішов?

— До дідька в гості! Іди й ти за ним!

Антон подумав, що в доглядача маяка відповідальніші обов'язки, ніж у капітана порту, і, хоч би куди він пішов, неодмінно прийде засвітити вогні на маяку, коли почне смеркати. Залишилося терпляче чекати. Він був у воротях Леванту, а тут час не вартий нічого.

На березі моря лежало напівзасипане піском судно, і Антон здивувався, що не помітив його відразу. Це був якийсь баркас і, судячи з наметеного піску, аварії зазнав він давно. Видно, цей жорстокий берег полюбляв корабельні жертви: на північ по протоці стриміла зігнута щогла, піднявшись між дюнами, мов людська рука, що на відчай душі благає допомоги перед смертю. Нещастя, мабуть, трапилося недавно, бо інакше і щогла, і інше добротне дерево вже давно згоріло б у вогні, і це було б природним завершенням його долі в цих безлісих місцях… Трохи далі на південь височіла ще одна піщана могила, насипана поверх зогнилих снастей і почорнілого скелета корабля.

Антон ішов берегом і думав, що кожна із цих жертв приховує таємниці… Пісок дедалі глибше засмоктує корабельне дерево, і ніхто ніколи вже не зможе дізнатися, які долі розбилися тут. Кожна із цих жертв була колись кораблем із гордовитим форштевнем, з високими стрункими щоглами, з повними вітру вітрилами. Але як звали їх і їхніх капітанів, які штурмани вели їх через бурі, які пристрасті, які доблесті, які радощі, які страждання були в серцях людей з екіпажів, які ненависті, який гнів, яка любов?.. Ніхто вже ніколи про це не дізнається, все обірвала давня трагедія, все приховав пісок…

Он ще один корабель, викинутий на берег теж, мабуть, давно, бо вже наполовину засипаний піском, але завдяки тому, що дерево на ньому добротне, він витримав натиск часу та його безжального спільника — гниття. Усе придатне для чого-небудь було забране давно. Зірвані всі до єдиної дошки на палубі, обшивка теж зазнала б такої самої долі, але дерево після тривалого перебування в морській воді ніби закам'яніло, відтак не годилося для вогню. Два важкі ланцюги, звисаючи з носа, загубилися в піску, там же, мабуть, були поховані і якорі; їх ніхто не потрудився дістати, бо вони нікому не потрібні на суші. Кабестан теж ні для чого вдома, тому й стояв на своєму місці, як і решта металевих снастей, глибоко поїдених іржею.

У боротьбі викинутого на берег корабля з часом відчувалося стільки затятості, що Антон Лупан підійшов роздивитися його ближче. Видовжений кіль, майже так само, як ніс, загострена корма, тонкі і водночас міцні лінії нагадали Антонові… Враз він зблід, серце завмерло, ноги задерев'яніли…

Наступної миті серце закалатало шалено, кров шугнула по жилах, ноги самі понесли його довкола судна…

Кожна жертва корабельної катастрофи має свою таємницю. Вона тримає її в собі, приховує під піском; і ніхто неспроможний розгадати ту таємницю.

Антон Лупан зупинився біля носа корабля. На потемнілих дошках виднілися стерті часом окремі літери, і той, хто їх знав, міг прочитати назву корабля.

Мав і цей корабель свою таємницю, як і всі жертви корабельних катастроф.

Берегом ішов якийсь дідок у Свитині, важко несучи кошика з рибою.

— Добрий вечір, пане! — сказав він, шанобливо скидаючи шапку.

— Добрий вечір! — відповів Антон, ніби повертаючись з іншого світу.

— Ви знаєте нашу мову? — здивувався старий.

— А чому б не знати? Хіба я схожий на людину, що впала з Місяця?

— Ні, пане, але я подумав, що ви англієць з Комісії.

Старий поставив кошика на землю, ударив кресалом і запалив люльку.

— Ви давно в цих краях? — спитав Антон, підходячи ближче.

— Та вже давненько, бо й народився тут, але скільки років, — важко підрахувати. Чи то шістдесят п'ять, чи то сімдесят — навіть піп не може сказати.