— Ви рибалка?

— Був замолоду. Тепер мені доручили маяк.

— А, ви Іфрім, доглядач маяка?

— Саме так.

— О, а я вас шукав… Ваша баба чогось трохи зла!

— Здичавіла в цій пустелі!..

Антон Лупан хвилювався, але ніхто не зміг би здогадатися про його думки, дивлячись на нього збоку.

— Візьміть, будь ласка, сірники, не мучтеся з кресалом.

— Дякую, пане, є і в мене сірники на маяку. Комісія дала засвічувати ліхтарі. Але для люльки кресало краще.

— Ви поспішаєте?

— Ні, бо сонце ще не зайшло, а ліхтарі вже протерті.

— Скажіть, — спитав Антон, намагаючись погамувати калатання серця, — ви, часом, не знаєте, що сталося з цим кораблем?

— Та знаю, чому ж ні. І про цього, і про ті, що нижче, тільки не питайте мене, якого року це сталося. Це все беззаконня Безбородого.

В очах старого спалахнули короткі вогники, ніби в звіра, що блукає в нічному лісі. Але, може, то тільки здалося. Він сів на пісок і, пихкаючи люлькою, почав розповідати:

— Було тут кілька розбійників, їх називають піратами. Вкоренилися вони хтозна-коли, і ніхто з ними не міг упоратися. За ватага в них був Аксенте, він прийшов сюди з грецького моря, люди прозвали його Безбородим, бо не росло в нього волосся на обличчі — ні вусів не було, ні бороди, ніби в нелюда.

Старий презирливо сплюнув, погладив пишну, мов хвіст павича, бороду і повів оповідь далі. Антон сидів поряд, ледве гамуючи стукіт серця.

— Безбородий то безбородий, а бувалий, жив він серед людей, грамотний, навіть дивно, чому злигався з розбійниками. Я не знаю, по яких світах він блукав, але можу поклястися, що знає мови всіх людей у світі… Тоді тут стояв не цей маяк, а інший, ладний ось-ось розвалитися, і запалювався він тільки тоді, коли хтось згадував про нього. Добре, якщо кораблі приходили вдень, а вночі мусили чекати далеко в морі, бо інакше їх підхоплювали хвилі й викидали на пісок, розбиваючи на друзки. Вони, ті розбійники разом з Безбородим, підстерігали звечора на березі. Помітивши вітрило на горизонті, чекали, коли настане вечір, приводили бика, припинали його на березі моря і прив'язували ліхтар між рогами. Бідолашна тварина так і стояла цілу ніч, похитуючи ліхтарем. Бачачи світло, що гойдалося, ніби на хвилях, капітан у морі думав: це якийсь корабель стоїть на якорі, підійду до нього. І підходив, сіромаха, довірливо, тільки потрапляв на пісок, а тут уже порятунку не було. Розбійники налітали човнами, стрибали на палубу з ятаганами в руках, одних убивали на місці, других викидали в море, а потім забирали з корабля все, залишаючи на ньому тільки обшивку.

Антон Лупан скреготнув зубами:

— Мерзотники! І ви вважаєте, що саме так сталося і з цим кораблем? Невже з нього не врятувалася жодна людина?

— Не думаю, пане. Безбородий не лишає нікого в. живих.

— А звідки ви знаєте, що саме він доклав тут рук, а сталося не щось інше?

Доглядач маяка закліпав білими повіками, мов пушинками, ніби запитання захопило його зненацька. Потім, кинувши тайкома погляд на свого сусіда, задоволено усміхнувся, показуючи щербаті зуби:

— Та я ж усе це бачив на власні очі! Тільки, як я вже сказав, не питайте, коли саме це сталося, бо в роках плутаюсь.

— У квітні буде чотири! — буркнув Антон Лупан.

— А так, справді, це було весною, пригадую, ніби сьогодні. Видалась грозова ніч. Десь опівночі я накинув мішок на голову й вийшов до Дунаю подивитись, чи добре прив'язаний човен, бо цілу зиму я робив морський баркас і лише два тижні, як спустив його на воду. Я міг узяти на нього п'ять тисяч ок[5] риби і невдовзі думав вирушати вгору до рибалок, щоб привезти трохи свіженької… Я вам не сказав, що тоді вже не мав сили виходити в море ловити рибу, отже, почав промишляти трохи торгівлею. Ходив угору, до Тулчі, а іноді навіть у Галац…

Антон Лупан звівся на ноги, силкуючись приховати нетерпіння. Знав: якщо урве або хоч поквапить, доглядач маяка замкнеться в собі, як усі старі, коли робиться не по-їхньому, і тоді з нього не витягнеш ні слова.

— Отож і кажу, — вів далі той, — вийшов я на бер моря. Землянка моя була трохи нижче порту, отам, д саме зараз склад. З моря дув сильний вітер. Дунай на бух і стогнав, а по той бік, за очеретом, чутно було, як шаленіло море, сказати б, ніби його мучили тисяча чортів. І тут наче блиснуло світло в комишах… «Не інакше, знову розбійники! — подумав я. — Мабуть, уже щось відчули прокляті й готуються до грабунку!» Тоді я взяв трохи ближче до моря. Не встиг вийти з комишів, як майнула якась тінь, щось схоже на літаючого звіра швидко мчало до берега, до ліхтаря, що метався мов божевільний. Блискавка освітила берег, і я побачив корабель, як він спіткнувся, сівши днищем на пісок. Одна щогла переламалась, тільки тріск і гуркіт. Майнули шматки вітрила, підхопленого вітром, ніби сліпі чайки. Коли погасла блискавка, погас і розбійницький ліхтар Може, в заростях були ще люди і дивилися так сам як і я, але хто міг боротися з ватагою Безбородого, коли їх багато і жоден не забариться вгородити ножа груди? Почулися крики, далі постріли. Стріляли з корабля, але в кого і як, мабуть, і самі не знали… Три дні тривав шторм. Четвертого дня море заспокоїлось і ввійшло в свої береги, а на березі не лишилось і сліду ні розбійників, ні подорожніх. Тільки корабель лежав на боці, присипаний піском… Прийшли й наші люди, хотіли поживитися чимось, бо те, що море викидає на берег, нічиє, воно не належить нікому. Але не було чого взяти. Розбійники пограбували чисто все.

— І ніхто не покарав тих бандюг? — спитав Антон, важко дихаючи.

— Хто їх може покарати, пане? І як доказати? Цей Безбородий мав свого корабля, тримав його в порту, як чесний моряк, ходив вряди-годи у Стамбул, у Салоніки і навіть возив товар, так що й подумати не можна… А втім, він недовго й був тут. Тільки-но почалася війна, він підняв вітрила й пішов. Кажуть люди, ніби чинить розбій у грецьких і турецьких морях, але я не певен, чи то правда…

Тут старий побачив, що сонце ховається в зарості очерету, й заквапився.

— Я забалакався й забув про маяк, — сказав він, швидко підводячись.

Антон Лупан пішов разом з ним до протоки, їхні тіні витягувалися далеко вперед, аж до очеретів біля маяка. Уже на березі старий, відв'язуючи човен, припнутий до каменя, підвів очі й глянув на чужинця.

— Пане, вибачайте, що питаю, але моя розповідь, здається, засмутила вас., Що вам до того корабля, який уже стільки літ гниє на березі?

— То мій корабель, дідусю! — відповів Антон Лупан.

— Ваш?..

— Так, мій і мого друга, який загинув, мабуть, тоді…

Течія в протоці підхопила човен. Старий швидко нагнувся, ніби переляканий, потім випростався, дивлячись на берег, та так і стояв, аж поки човен, погойдуючись на хвилях, прибув до маяка.

Запали сутінки, і вода в Дунаї потемніла, коли Антон Лупан повернувся в порт. На кораблях світилися нічні вогні.

З дерев'яного кнехта на причалі підвівся Ієремія, спираючись на мушкет, ніби на ціпок.

— Я давно чекаю вас, пане. Будуть якісь розпорядження?

— Так. Цієї ночі ми ще переночуємо на кораблі, бо зараз ніде шукати собі притулок. А завтра вранці заберемо багаж і попрощаємося з капітаном.

— Як це так? — Ієремія невимовно здивувався. — Ви так швидко передумали? Ми вже не підемо в ту довгу дорогу, про яку ви казали?

— Підемо, але не кораблем кіра Яні…

Антон пішов на палубу шукати стернового.

— Герасіме, ходи-но сюди!

Ієремія залишився на причалі, приклавши одну руку до рота, а другою спершись на свій окований ціпок. «Тут криється якась таємниця. Щось його мучить!» — сказав він подумки, хитаючи головою.

А втім, не треба бути дуже мудрим, щоб здогадатися про це. Адже цілком природно, що й люди мають таємниці, а не тільки кораблі, викинуті на берег!