Нагорі сторінки стояла цифра 44, обведена в кружечок. Нижче йшов уривок вірша.

На цьому вірш обривався. Дрю подивився на хлопчика.

— Там далі про перший ранковий автобус, — повідомив Джеймс Гокінс. — Той, який по дротах їздить. Він називає його «trolebъs». Це іспанською «тролейбус». Дружина чоловіка, яка це розповідає — чи, може, його подруга, — сидить мертва в кутку кімнати. Вона застрелилася, і він тільки-но її знайшов.

— Щось мені це не здалося безсмертним творінням, — промовив Дрю. У його ошелешеному стані це єдине, що він зміг сказати. Незалежно від якості, цей вірш був першим новим твором Джона Ротстайна, який з’явився за останні півстоліття. Ніхто його не бачив, крім автора, цього хлопчиська й самого Дрю. Якщо, звичайно, Морріс Белламі не читав його, що малоймовірно, ураховуючи велику кількість записників, які він, за його словами, украв.

Велика кількість.

Збіса велика кількість записників.

— Так, це точно не Вілфред Овен і не Т. С. Еліот, але, я думаю, не це головне. А що ви думаєте?

Дрю раптом усвідомив, що «Джеймс Гокінс» уважно за ним спостерігає. І що ж він бачить? Імовірно, занадто багато чого. Дрю звик приховувати реальні почуття, аби уникати зайвого ризику, — якщо доводиться занижувати ціну для того, хто продає, і завищувати потенційним покупцям, без цього аж ніяк, — але це було те саме, що побачити «Титанік», який несподівано сплив із дна Атлантичного океану, зім’ятий і проіржавілий, але ж таки справжній «Титанік».

Що ж, гаразд, визнай це.

— Так, мабуть. — Фотокопія і лист О’Коннор усе ще лежали поруч, і Дрю мимоволі став водити над ними коротким товстим пальцем, порівнюючи. — Це підробка. Відмінна, але підробка.

— Це не підробка. — Без невпевненості в голосі.

— Звідки це у вас?

І хлопчик почав плести якусь нісенітницю, до якої Дрю навіть не прислухався. Щось про те, як його дядько Філ із Клівленда помер і заповідав молодому Джеймсу свою бібліотеку, а в ній серед дешевих видань та додатків до журналу клубу «Книга місяця» виявилися — ви тільки погляньте! — шість записників, заповнених усілякими цікавими речами. Переважно це поезія, але є кілька есе та окремі недописані оповідання. Усе це було роботою Джона Ротстайна.

— Як ви дізналися, що це Ротстайн?

— За стилем. Я його впізнаю навіть у поезії. — До цього питання він вочевидь приготувався заздалегідь. — Я в міському коледжі вивчаю американську літературу й прочитав майже всі його роботи. Наприклад, тут йдеться про Мексику, а Ротстайн півроку нею подорожував, коли пішов зі служби.

— Як і ще дюжина гарних американських письменників, включаючи Ернеста Гемінґвея і загадкового Б. Травена.

— Так, але погляньте на це. — Хлопець дістав із конверта другу фотокопію. Дрю наказав собі не тягнутися до неї жадібно… і жадібно потягнувся до неї. Він поводився так, немов займався цією справою три роки, а не більше тридцяти. Але хто б міг його звинуватити? Це була справа надзвичайної важливості. Надзвичайної важливості. Але складність полягала в тому, що «Джеймс Гокінс», схоже, знав про це.

Еге ж, але він не знає того, про що знаю я, наприклад, про походження цих документів. Якщо тільки його не використовує Моррі, а як би він це зробив, перебуваючи у Вейнсвілльській в’язниці штату?

Текст на другій фотокопії був стовідсотково написаний тією самою рукою, але не так акуратно. На уривку вірша не було жодних виправлень, жодних нотаток на полях, зате тут їх було аж занадто.

— Думаю, це він писав, коли був напідпитку, — сказав хлопчисько. — Ви ж знаєте, він багато пив, потім кинув. Раптово. Ви зрозумієте, про що це.

Угорі на цій сторінці в кружечку значилася цифра 77. Текст нижче починався з середини речення.

ніколи і не думав. Якщо спочатку схвальні рецензії нагадують солодкий десерт, потім починаєш розуміти, що врешті-решт вони призводять до нетравлення шлунка: безсоння, нічні кошмари, навіть проблеми в такій важливій справі, як полуденний похід до туалету. А тупісьть гарних відгуків впадає в очі навіть сильніше, ніж поганих. Сприймати Джиммі Ґолда таким собі мірилом або навіть ГЕРОЄМ — це те саме, що називати когось на зразок Біллі Кіда (або Чарльза Старквезера[60], його найближче втілення у 20 столітті) американською іконою. Джиммі такий, який є, так само, як я чи ви, його зліпили не з Гека Фінна, а з Етьєна Лантьє, найкращого літературного персонажа 19 століття. Якщо я став цуратися суспільства, це тому, що його думка заражена, і немає сенсу представляти йому новий матеріял. Як сказав би сам Джиммі: «Лайно? Та на…»

На цьому речення обривалося, але Дрю знав, що за цим слідувало, і не сумнівався, що Гокінс це теж знав. Це був знаменитий девіз Джиммі, який досі, через стільки років, іноді можна побачити на футболках.

— Він неправильно написав слово «тупість». — Більше він не знайшовся, що сказати.

— Еге ж. І «матеріал». Справжні помилки, що не виправлені яким-небудь коректором. — Очі хлопчака палали. Такий вогонь Дрю бачив часто, але ніколи в очах такої молодої людини. — Воно живе, ось що я думаю. Живе й дихає. Бачите, що він говорить про Етьєна Лантьє? Це головний персонаж «Жерміналь» Еміля Золя. І такого раніше не було! Розумієте? Це новий погляд на персонажа, якого знають усі, і від самого автора! Можу посперечатися, колекціонери заплатили б великі гроші за оригінал цього й за все інше, що в мене є.

— Ви сказали, у вас шість записників?

— Ага.

Шість. Не сотня й не більше. Якщо в хлопчака їх лише шість, це означає, що він точно не працює на Белламі, якщо тільки з якоїсь причини Морріс не вирішив розділити здобич. Дрю не міг уявити, щоб його давній приятель на таке пішов.

— Середнього розміру, по вісімдесят сторінок. Усе це чотириста вісімдесят сторінок. Багато порожнього місця — з віршами завжди багато порожнечі залишається, — але там не тільки вірші. Там є й оповідання. Одне про Джиммі Ґолда в дитинстві.

Однак поставало питання: чи дійсно він, Дрю, вірив, що їх усього шість? Чи можливо, хлопчисько вирішив притримати інше? І, якщо так, то скільки? Бо хоче продати решту пізніше або тому що взагалі не хоче його продавати? Блиск у його очах вказував на друге, хоча він міг і сам ще цього не усвідомлювати.

— Сер? Містере Халлідей?

— Вибачте. Просто намагаюся звикнути до думки, що це може насправді бути новим матеріалом Ротстайна.

— Це він і є, — без тіні сумніву вимовив хлопчик. — Скільки?

— Скільки я заплачу? — Дрю подумав, якщо вони зараз будуть торгуватися, можна ввернути і «синку». — Синку, я ж гроші не друкую. Та й не зовсім я впевнений, що це не підробка. Ще якась афера. Я повинен побачити оригінали.

Дрю побачив, як Гокінс покусує губу за вусиками, що ледь пробиваються.

— Я не питав, скільки ви заплатите, я говорив про приватних колекціонерів. Ви, напевно, знаєте когось, хто погодиться витратити великі гроші на щось особливе.

— Знаю двійко таких, так. — Він знав дюжину. — Але я навіть звертатися до них не стану, адже бачу тільки фотокопії. А якщо брати висновок у графолога… Це не надійно. Ротстайна все ж таки було вбито, отже, це крадений товар.