— Ні, якщо він передав їх комусь до того, як його вбили, — швидко заперечив хлопчик, і Дрю довелося ще раз нагадати собі, що хлопець підготувався до цієї зустрічі. «Але на моєму боці досвід, подумав він. Досвід і вправність».

— Синку, таке неможливо довести.

— Так само, як довести зворотне.

Отже: глухий кут.

Несподівано хлопчик схопив обидві фотокопії і пхнув їх назад у конверт.

— Секунду, — сказав Дрю, стривожившись. — Гей-гей, постривай.

— Ні. Напевно, мені не потрібно було сюди приходити. У Канзас-Сіті є місце, «Розкішні перші й рідкісні видання Джарретта», одне з найбільших у країні. Спробую там.

— Якщо ти можеш почекати тиждень, я зроблю кілька дзвінків, — сказав Дрю. — Тільки копії доведеться залишити мені.

Хлопчик завагався.

— Як гадаєте, скільки вдасться отримати?

— За майже сотню сторінок, що не публікувалися, та яке там не публікувалися, невідомих матеріалів Ротстайна? Покупець, імовірно, захоче щонайменше провести комп’ютерний аналіз почерку, для цього є декілька гарних програм, але, якщо справжність підтвердиться… — Він прикинув в умі найменшу суму, яку можна назвати, щоб це не прозвучало безглуздо. — Тисяч п’ятдесят доларів.

Джеймс Гокінс або погодився, або зробив вигляд, що згоден.

— І скільки ви візьмете комісійних?

Дрю ввічливо розсміявся.

— Синку… Джеймсе… Жоден продавець не братиме комісійних за таку угоду. Коли творця — а висловлюючись юридичною мовою, власника — було вбито, і цей матеріал міг бути викрадений. Гроші ми розділимо рівно навпіл.

— Ні. — Хлопчик вимовив це одразу, без коливань. Може, він ще не може похизуватися байкерськими вусами, про які мріє, але в нього, безумовно, є яйця й голова на плечах. — Сімдесят відсотків мені, тридцять вам.

Дрю міг би на це погодитися й заробити за шість записників чверть мільйона, віддавши хлопчиськові сімдесят відсотків від п’ятдесяти штук, але «Джеймс Гокінс» напевно чекає, що він буде торгуватися. Хоча б трохи. Якщо погодитися одразу, хіба це не здасться підозрілим?

— Шістдесят — сорок, це моє остаточна пропозиція. І, зрозуміло, ураховуючи покупця, якого я знайду. Це виходить тридцять тисяч доларів за те, що ти знайшов у якійсь картонній коробці разом зі старими копіями «Щелеп»[61] і «Мостів округу Медисон»[62]. Непогано, я б сказав.

Хлопчик переминався з ноги на ногу, нічого не кажучи, було помітно, що в голові в нього відбувалася боротьба.

Дрю повернувся до усмішки «хоч до рани прикладай».

— Залиш копії мені, приходь за тиждень, і я повідомлю, як просувається. І ще порада: тримайся подалі від Джарретта. Цей тип обдере тебе як липку.

— Я братиму готівкою.

Дрю подумав: «Ми б усі хотіли брати готівкою».

— Ти біжиш попереду паровоза, синку.

Хлопчик прийняв рішення й поклав манільський конверт на захаращений прилавок.

— Добре. Я повернуся.

Дрю подумав: «Не сумніваюся. І, думаю, коли ти повернешся, моє становище буде набагато кращим за твоє, ось тоді й поторгуємося».

Він простягнув руку. Хлопчик потиснув її, дуже швидко, лише для того, щоб не здатися неввічливим. Ніби боявся залишити відбитки пальців. Що він у якомусь сенсі вже зробив. Дрю сидів на своєму місці, поки «Гокінс» не вийшов, потім повалився в офісне крісло (воно покірно застогнало) і вивів зі сплячого режиму свій «Макінтош». Над вхідними дверима були встановлені дві камери спостереження, спрямовані в різні боки Лейсмейкер-лейн. Він простежив, як хлопець звернув на Кроссвей-авеню й зник з очей.

Фіолетовий стікер на корінці книги — ось зачіпка. Він означав, що це бібліотечна книга, а Дрю знав усі бібліотеки в місті. Фіолетовий колір символізував книгу з довідкового відділу бібліотеки на Гарнер-стрит, а книги з довідкового відділу не видаються на руки. Якби хлопець спробував винести її під своїм форменим піджаком, на виході спрацював би детектор, бо фіолетовий стикер це ще й пристрій проти крадіжки. Додати до цього очевидну обізнаність хлопця на книгах, і можна дійти ще одного голмсівського висновку.

Дрю зайшов на веб-сайт бібліотеки на Гарнер-стрит, де була ціла низка закладок: «Літній годинник», «Дітям та підліткам», «Майбутні події», «Серії з кінокласики» і, нарешті, остання, але аж ніяк не менш важлива «Наші співробітники».

Дрю клікнув на цю закладку, і цього вистачило. Над короткими біографіями стояла загальна фотографія співробітників бібліотеки — дванадцять-п’ятнадцять людей на газоні перед бібліотекою. У них за спиною височіла статуя Хореса Гарнера з відкритою книгою в руці. Усі радісно посміхалися, у тому числі і його хлопчина, тільки тут він був без вусів і фальшивих окулярів. Другий ряд, третій ліворуч. Якщо вірити біографії, юний містер Пітер Сауберс був учнем Нортфілдської середньої школи і працював неповний робочий тиждень. Він сподівався отримати ступінь з англійської літератури й вивчити бібліотечну справу.

Дрю продовжив дослідження, керуючись дещо незвичайним прізвищем. Він трохи спітнів, та й чи варто дивуватися? Шість записників уже здавалися йому чимось несуттєвим, лише розпалювали апетит. Усі записники — а в них попри все інше був і четвертий роман про Джиммі Ґолда, якщо багато років тому його друзяка-психопат не помилився, — могли потягнути на п’ятдесят мільйонів доларів, якщо їх продавати частинами різним колекціонерам. Лише четвертий Джиммі Ґолд міг принести мільйонів зо двадцять. І поки Моррі Белламі було надійно замкнено у в’язниці, усе, що стояло в нього на шляху, це підліток, у якого ще навіть нормальні вуса не виросли.

Вільям повертається з чеком, і Дрю кладе свою «Америкен експрес» у шкіряну теку. По ній точно відмови не буде. Щодо інших двох він не такий упевнений, але «Амекс» він тримає більш-менш чистою, тому користується нею для ділових розрахунків.

Останні кілька років справи йшли кепсько, хоча, Бог свідок, вони мали йти прекрасно, особливо між 2008 і 2012, коли американська економіка шубовснула у вигрібну яму, звідки, здавалося, уже не вибереться. У такі часи ціна на коштовні товари — справжні речі, а не комп’ютерні байти, як на Нью-Йоркській фондовій біржі, — завжди піднімається. Золото й діаманти — так, але ще предмети мистецтва, антикваріат і рідкісні книги. Сволота Майкл Джарретт зараз у своєму Канзас-Сіті на «Порше» їздить. Дрю бачив це в нього на сторінці у «Фейсбуці».

Думки Дрю повертаються до другої зустрічі з Пітером Сауберсом. Шкода, що хлопець дізнався про третю заставну. Це була вирішальна точка. Можливо, навіть точка неповернення.

Фінансові неприємності Дрю почалися з тієї клятої книги Джеймса Ейджі «Та й славних мужів похвалімо». Відмінна копія, ідеальний стан, підписана самим Ейджі й Волкером Евансом, автором фотографій. Звідки Дрю знати, що вона вкрадена?

Ну добре, може, він і знав про це — усе вказувало на те, що справа нечиста, і йому не варто було зв’язуватися, але продавець не здогадувався про реальну вартість книги, ось Дрю й послабив трішечки пильність. Дякувати Богу, не настільки, щоб його оштрафували або, борони Боже, посадили, тільки от наслідки не забарились. Починаючи з 1999 року, на кожен з’їзд, на кожен симпозіум або книжковий аукціон він приносить із собою певний присмак. Шановні торговці й покупці воліють не мати з ним справу, хіба що — ось вона іронія життя — коли їм треба якнайшвидше продати щось не зовсім чисте. Іноді ночами, коли йому не спиться, Дрю думає: «Це вони підштовхують мене у темний бік. Я в цьому не винен. Ні, дійсно, я тут жертва».

І все це робить Пітера Сауберса постаттю ще більш важливою.

Повертається Вільям із шкіряною текою. Вигляд у нього серйозний, і Дрю це не подобається. Може, по картці все ж таки надійшла відмова. Але тут його улюблений офіціант посміхається, і Дрю полегшено видихає.

— Дякую, містере Халлідей. Завжди раді вас бачити.