«Я почекаю до понеділка, — думає Дрю. — Це я можу собі дозволити, але потім це питання треба буде якось вирішувати. Я і так йому забагато дозволив».

Він розмірковує про те, що його старий друг Морріс Белламі й цей хлопчисько Сауберс, хоча й знаходяться на різних кінцях вікового діапазону, проте дуже схожі, коли йдеться про записники Ротстайна. Для них головне те, що в них усередині. Саме тому хлопець хотів продати лише шість штук, і, імовірно, з тих, які здалися йому найменш цікавими. Дрю ж, зі свого боку, чхати хотів на Джона Ротстайна. Він читав «Утікача», але тільки тому, що Моррі шаленів від нього. Інших двох він не читав, як і збірки оповідань.

«Ось вона твоя ахіллесова п’ята, синку, — думає Дрю. — Ця пристрасть колекціонера. А мене цікавлять тільки гроші, а з грошима все простіше. Тож нумо, насолоджуйся вікендом. Коли повернешся, пограємо по-дорослому».

Дрю подається вперед над огрядним черевом і стирає запис.

Дорогою до міста Ходжес встигає занадто спітніти, тому вирішує заїхати додому з’їсти бургер і прийняти душ. А заразом і перевдягнутися. Харпер-ровд усе одно по дорозі, а в джинсах він буде почувати себе набагато зручніше. Можливість носити джинси — одна з головних принад роботи на самого себе, а не на начальника.

Коли він виходить із будинку, дзвонить Пітер Гантлі повідомити своєму колишньому напарнику, що Олівера Меддена затримано.

Ходжес вітає Піта з арештом і ледь встигає сісти за кермо «Пріуса», як лунає новий дзвінок. На цей раз дзвонить Холлі.

— Ти де, Білле?

Ходжес дивиться на годинник і бачить, що якимось дивом там уже п’ятнадцять на третю. «Як летить час, коли тобі весело», — думає він.

— Удома. Уже виїжджаю в офіс.

— Що ти там робиш?

— Зупинився прийняти душ. Не хотів ображати твої ніжні нюхові рецептори. І я не забув про Барбару. Заїду, як тільки…

— Не треба. Вона тут. Із подружкою Тіною. Вони приїхали на таксі.

— На таксі? — Зазвичай діти навіть не думають про таксі. Можливо, Барбара хоче поговорити про щось більш серйозне, ніж він припускав.

— Так, я відвела їх до твого кабінету. — Холлі переходить на шепіт. — Барбара лише схвильована, але друга дівчинка поводиться так, ніби налякана до смерті. Гадаю, у них щось трапилося. Приїжджай скоріше, Білле.

— Зрозумів.

— Поспішай. Ти ж знаєш, у мене погано з сильними емоціями. Я працюю над цим зі своїм лікарем, але зараз я нічого не можу з собою зробити.

— Уже їду. Буду за двадцять хвилин.

— Може, сходити через вулицю купити їм кока-коли?

— Не знаю. — Світлофор внизу пагорба змінюється на жовтий. Ходжес набирає швидкість і проскакує під ним. — Прийми рішення сама.

— Було б чим, — бурмоче Холлі і, перш ніж той встигає відповісти, знову просить його поквапитися й відключається.

Поки Білл Ходжес учив трохи ошелешеного Олівера Меддена, як у світі жити, а Дрю Халлідей пригощався яйцями Бенедикт, Піт Сауберс перебував у медкабінеті Нортфілдської середньої школи, де, через нібито сильний головний біль, просив звільнити його сьогодні від занять. Медсестра виписала довідку, не замислюючись, адже Піт був із позитивних: значиться в почесному списку, часто бере участь у шкільних заходах (хоча не спортивних), майже ніколи не пропускає занять. До того ж по ньому було видно, що в нього болить голова: обличчя бліде, круги під очима. Вона запитала, чи не відвезти його додому.

— Ні, — відповів Піт. — Автобусом доїду.

Вона запропонувала йому «Едвіл», єдине, чим їй було дозволено лікувати головний біль, але він похитав головою, сказавши, що в нього є свої спеціальні пігулки від мігрені. Сьогодні він просто їх забув і прийме одну, щойно повернеться додому. Самого Піта вся ця історія не бентежила, бо в нього дійсно боліла голова. Тільки біль був не фізичний. Його головним болем був Ендрю Халлідей, і біль цей не вилікували б мамині пігулки «Зоміг» (у їхній родині мігрень тільки в неї).

Піт знав, що в цьому йому треба розібратися самому.

Сідати в автобус він не збирався. Наступний буде за півгодини, а до Сикоморової вулиці можна на своїх двох дістатися за п’ятнадцять хвилин, якщо бігом. І він побіжить, бо цей четвер — усе, що в нього є. Батько й мати на роботі й повернуться не раніше четвертої. Тіна взагалі не прийде. Вона каже, що її запросили погостювати кілька днів у подруги Барбари Робінсон, яка живе на Тіберрі. Піт вважає, що вона сама себе запросила. Якщо це дійсно так, отже сестра ще не полишила надію вступити до Чапел-ридж. Піт думає, що все ще може допомогти їй у цьому, але за умови, якщо сьогодні все пройде ідеально. Це дуже велике якщо, але він повинен щось робити. Якщо сидіти склавши руки, можна здуріти.

Після того пришелепкуватого знайомства з Ендрю Халлідеєм він схуд, з раннього юнацтва повернулися прищі, ну і, зрозуміло, ці круги під очима. Він погано спав, а коли таки засинав, йому снилися якісь кошмари. Прокидаючись — нерідко згорнувшись калачиком, у мокрій від поту піжамі, — Піт лежав і намагався знайти вихід із пастки, до якої потрапив.

Він справді забув про зліт і, коли місіс Гібсон, що їх супроводжує, нагадала йому про це вчора, це ввімкнуло його мозок на велику швидкість. Це сталося після п’ятого уроку, французької, а ще до того, як він дійшов до кабінету математики, який знаходився всього на двоє дверей далі, у його голові склався попередній план дій. Деякою мірою успіх цього плану залежить від одного червоного возика і якогось набору ключів.

Коли школа зникає з очей, Піт дзвонить у «Рідкісні видання Ендрю Халлідея». Як би він хотів, щоб цього номера не було в нього в швидкому виклику! Потрапляє на автовідповідач, отже, принаймні не почнуться чергові авки-гавки. Піт залишає довге повідомлення, й автовідповідач відключає його, коли він закінчує, але це нічого.

Якщо вдасться винести з будинку записники, поліція нічого не знайде, хоч з ордером на обшук, хоч без нього. Він упевнений, що батьки мовчатимуть щодо загадкової готівки, як мовчали досі. Коли Піт кладе мобільник до кишені твідових брюк, у голові в нього спливає вислів, який він прочитав, щойно почавши вивчати латинську. Вислів цей страшний будь-якою мовою, але до цієї ситуації підходить якнайкраще.

Alea iacta est.

Жереб кинуто.

Перш ніж увійти до будинку, Піт пірнає в гараж переконатися, що старий Тінин візок «Кеттлер» на місці. Від багатьох старих речей вони позбулися на дворовому розпродажі, коли виїжджали зі старого будинку, але Тінсі тоді підняла такий галас через цей «Кеттлер» з його старомодними дерев’яними бортиками, що мати поступилася. Спочатку Піт його не знаходить і починає хвилюватися. Потім помічає возик у кутку й полегшено видихає. Він пам’ятає, як Тінсі, склавши на нього всі свої м’які іграшки (місіс Бізлі, звичайно ж, посідала головне місце), розгулювала з ним туди-сюди галявиною, повідомляючи всім, що вони йдуть «на нік-нік до лісу з сендвічами з перченою шинкою та з імбирним печивом для слухняних діток». То були чудові дні до того, як один псих на викраденому «Мерседесі» усе змінив.

Після цього нік-ніків не було.

Піт входить до будинку й прямує точнісінько до маленького домашнього кабінету батька. Серце його несамовито калатає, бо настала найважливіша частина всієї справи. Усе може піти не так, навіть якщо він знайде потрібні ключі. Але, якщо він їх не знайде, можна й не починати. Плану Б у нього немає.

Незважаючи на те, що бізнес Тома Сауберса обертається переважно навколо пошуків нерухомості — він знаходить цікаві будинки, які виставлені на продаж або можуть бути виставлені, і передає їх дрібним компаніям і незалежним операторам, — він почав помалу повертатися безпосередньо до продажів, хоча й невеликими обсягами й тільки тут, у Норт Сайді. У 2012 це майже не приносило доходу, але за останніх два роки він успішно провів кілька великих угод й отримав ексклюзивне право займатися продажем дюжини приватних будинків на вулицях із назвами дерев. Один з них — іронію відчули всі — будинок № 49 на В’язовій вулиці, який належав Деборі Хартсфілд і її синові, Брейді, так званому Мерседес-Кілеру.