— Цей я, напевно, довго продаватиму, — якось за обідом сказав тато, а потім розсміявся.

Ліворуч від батьківського комп’ютера на стіні висить пробкова панель. До неї пришпилені ключі від різних будинків, з якими він зараз працює, кожен на окремому кружальці. Піт жадібно нишпорить очима по панелі, бачить те, що шукає, — те, що йому потрібно, — і б’є повітря кулаком. На ярлику цього ключа написано: «ЗАЛ ВІДПОЧИНКУ, БЕРЕЗОВА ВУЛИЦЯ».

— Навряд чи я щось зможу зробити з цим цегляним слоном, — сказав за іншим обідом Том Сауберс. — Але, якщо вийде, ми зможемо попрощатися з цим місцем і повернутися в край гідромасажних ванн та «БМВ». Так він завжди називає Вест Сайд.

Піт ховає ключі від Залу відпочинку в кишеню до мобільника, потім мчить нагору й дістає портфелі, у яких переносив до будинку записники. Цього разу вони йому потрібні для недалекого перенесення. Він підіймається складаними сходами на горище й складає в них записники (конче обережно, хоч і поспішає). Потім один за іншим спускає портфелі на другий поверх, викладає записники на своє ліжко, повертає портфелі до батьківської шафи, після чого стрімголов кидається вниз, у самісінький підвал. Від усієї цієї біганини він спітнів, і від нього, напевно, смердить, як від мавпятника в зоопарку, але на душ поки що часу немає. Хоча сорочку змінити доведеться. У нього є футболка з емблемою клубу «Ключ»[65], яка ідеально підійде для того, що трапиться далі. «Ключ» постійно займається якимись громадськими роботами.

У підвалі мати зберігає запас порожніх картонних коробок. Піт хапає дві найбільші й повертається нагору, дорогою знову зайшовши до батьківського кабінету, щоб узяти «Шарпі»[66].

Не забудь покласти його на місце, коли будеш повертати ключі, нагадує він собі. Не забудь усе повернути на місце.

Він пакує записники в картонки — усі, крім шести, які все ще сподівається продати Ендрю Халлідею, — і закриває кришки. Маркером пише на кожній великими друкованими літерами: «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ». Він дивиться на годинник. Усе йде чудово… Поки Халлідей не прослухав запису на автовідповідачі й не напустив на нього поліцію. Піт не думає, що це станеться, але й виключати таке повністю теж не можна. Це незнайома територія. Перш ніж вийти зі своєї кімнати, він ховає ті шість записників за розхитану дошку у своїй шафі. Якраз вистачило місця, і, якщо все вийде, вони там пролежать зовсім недовго.

Він виносить картонки з гаража і вантажить їх на старий Тінин візок. Вирулює на під’їзну доріжку, згадує, що забув перевдягнутися в клубну футболку й знову біжить нагору. Коли він натягує через голову футболку, приходить думка, від якої холоне серце: записники залишилися на під’їзній доріжці. Речі, які стоять купу грошей, лежать собі без нагляду, вважай, що посеред вулиці, бери — не хочу.

— Ідіот! — лає він себе. — Ідіот, ідіот, сраний ідіот!

Піт кулею летить униз, нова футболка вже прилипає до зіпрілої спини. Візок на місці. Природно. Кому спаде на думку красти картонні коробки з написом «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ»? Отож бо й воно. Але все одно це було нерозумно, є люди, які цуплять усе, що не прибите цвяхами, і це породило ще одне важливе питання: скільки ще дурниць він уже зробив і зробить?

Він думає: «Мені взагалі не слід було влазити в це, я мусив подзвонити в поліцію й віддати всі гроші разом із записниками одразу, тільки-но я їх знайшов».

Але, маючи незручну звичку бути відвертим із самим собою (принаймні майже завжди), він розуміє, що, якби була в нього можливість щось переробити, він все одно зробив би так само, бо тоді батьки були на межі розриву, а він їх надто любив, щоб хоча б не спробувати цьому завадити.

«Й адже вийшло, — думає він. — Тільки після цього треба було зупинитися».

Але.

Зараз уже пізно.

Спочатку в нього виникла думка покласти записники назад у закопану скриню, але Піт майже одразу від неї відмовився. Якщо поліція наскочить, як погрожував Халлідей, з ордером на обшук, де вони почнуть шукати, коли не знайдуть записників у будинку? Їм достатньо буде зайти до кухні, аби побачити занедбану ділянку за їхнім двором. Ідеальне місце. Якщо вони підуть стежкою й помітять свіжоскопану землю біля струмка, грі настане жирний кінець. Ні, цей спосіб кращий.

Хоча страшніший.

Він тягне візок Тіни доріжкою й повертає ліворуч на В’язів. Джон Тай, який живе на розі Сикоморової і В’язової, підстригає газон. Його син Білл кидає своєму собаці фрісбі. Диск пролітає над головою пса й опускається прямо на візок, між двох коробок.

— Давай назад! — кричить Біллі Тай, і біжить до нього через галявину. — Кидай, сильніше!

Піт кидає, але відмахується від Біллі, коли той збирається знову кинути йому диск. Хтось сигналить йому, коли він повертає на Березову, і в Піта мало серце з грудей не вискакує, але це всього-на-всього Андреа Келлогг, жінка, яка раз на місяць робить зачіску Лінді Сауберс. Піт у відповідь показує піднятий великий палець і демонструє, як він сподівається, променисту посмішку. «Дякувати Богу, хоч не хоче грати у фрісбі», — думає він.

І ось він біля Залу відпочинку. Це триповерховий цегляний короб із табличкою на фасаді: «Продається. Дзвонити в агентство нерухомості Томаса Сауберса» і нижче номер мобільного телефону батька. Вікна на першому поверсі забиті фанерою, щоб їх не побило місцеве хлопацтво, але загалом будівля виглядає цілком непогано. На стінах кілька написів і бездарних малюнків, як же без цього, але цей заклад і в кращі дні був мішенню для доморощених художників. Галявина перед будинком підстрижена. «Це тато постарався», — не без гордості думає Піт. Напевно, найняв для цього якогось пацана. Я б задарма не став із цим морочитися.

Він зупиняє візок біля основи драбини, викладає картонні коробки, одну за одною й уже дістає з кишені ключі, коли поруч зупиняється роздовбаний «Датсун». Це містер Еванс, який раніше був тренером малої бейсбольної ліги, коли в цій частині міста ще існувала мала ліга. Піт грав за нього, коли містер Еванс тренував «Зебр» із «Зоні».

— Гей, центральний захиснику! — Він перегнувся, аби опустити пасажирське вікно.

«Бля, — думає Піт. — Бля-бля-бля».

— Вітаю, тренере Еванс.

— Що ти тут робиш? Вони знову відкривають Зал?

— Навряд чи. — Піт заздалегідь приготував історію на подібний випадок, але сподівався, що скористатися нею не доведеться. — Тут наступного тижня якась політична зустріч буде. Ліга виборниць? Або якісь дебати? Не знаю напевно.

Принаймні це схоже на правду, тому що цього року мають відбудуться вибори, і до праймериз залишилося всього декілька тижнів, тому міська влада готується повним ходом.

— Так, у них є багато про що посперечатися. — Містер Еванс, повненький і доброзичливий, ніколи не був видатним тренером, натомість завжди вмів підтримати командний дух і після гри з радістю ділився содовою. Зараз на ньому стара бейсболка з емблемою «Зебр Зоні», вицвіла й уся в плямах від поту.

— Допомогти?

О ні, будь ласка, ні!

— Ні, я сам.

— Гей, та я залюбки підсоблю. Колишній тренер Піта глушить мотор «Датсуна» і починає перевалювати своє важке тіло через сидіння, збираючись вистрибнути.

— Правда, тренере, я сам упораюся. Якщо ви мені допоможете, ми занадто швидко закінчимо, і мені доведеться повернутися до школи.

Містер Еванс сміється й сідає назад за кермо.

— Я тебе зрозумів. — Він повертає ключ, і «Датсун» випердує хмару блакитного диму. — Тільки, коли закінчиш, не забудь тут усе замкнути, зрозумів?

— Так, — каже Піт. Ключі від Залу вислизають з його спітнілих пальців, і він нахиляється, щоб їх підняти. Коли він розігнувся, містер Еванс уже від’їхав.

Слава тобі, Господи! І будь ласка, зроби так, аби він не докумекав зателефонувати батькові й сказати йому, який у нього політично активний син.