Скриня занадто легка.

Він тягнеться до неї, але потім відсмикує руку.

«Не можу, — думає Морріс. — Не можу. Якщо я її відкрию і всередині не буде записників, я просто… схибнусь».

Але навіщо хтось став би забирати купу записників? Гроші — так, але записники? У більшості навіть вільного місця не залишилося, майже у всіх Ротстайн списав усі сторінки.

Що як хтось узяв гроші, а записники спалив? Не розуміючи їх величезної цінності, просто для того, щоб позбутися того, що злодієві могло здатися зайвим доказом?

— Ні, — шепоче Морріс. — Ніхто б цього не зробив. Вони все ще там. Вони мають бути там.

Але скриня занадто легка.

Він дивиться на неї, на цю маленьку, викопану з могили труну, перекошену на освітленому місяцем березі. За ним темніє яма, схожа на роззявлений рот, який щойно щось виблював. Морріс знову тягнеться до скрині, завмирає в нерішучості, потім робить рух уперед і відщіпає застібки, молячись Господу Богу, якому, як він знає, немає діла до таких, як він.

Заглядає всередину.

Скриня не зовсім порожня. Плівка, якою він виклав її, на місці. Він дістає її, наче шелестку хмару, сподіваючись, що під нею залишилося хоч кілька записників — два-три, хоча б один — але бачить тільки маленькі патьоки бруду, що просочилася по кутах.

Морріс закриває брудними руками обличчя — колись молоде, а зараз поцятковане глибокими зморшками — і починає плакати при світлі місяця.

Повернути вантажівку Морріс обіцяв до десятої, але вже перевалило за північ, коли він паркує її позаду Загальноштатної мотомайстерні й кладе ключі під праве переднє колесо. Інструменти й порожні сумки «Тафф-Тот», які мали наповнитися, він залишає в кузові, нехай Чарлі забирає їх собі, якщо хоче.

Вогні стадіону нижчої ліги за чотири квартали звідси було вимкнено годину тому. Автобуси вже не ходять, але бари — у цих районах їх хоч греблю гати — гримлять музикою живих груп й автоматів, їх двері відчинені, чоловіки й жінки у футболках і бейсболках із логотипом «Бабаків» стоять на тротуарах, палять і п’ють із пластикових стаканчиків. Морріс дибає повз, навіть не дивлячись у їхній бік і не звертаючи уваги на кілька привітних окликів захмелілих від пива й перемоги улюбленої команди бейсбольних фанатів, які пропонують випити. Незабаром бари залишаються позаду.

Нав’язливий страх МакФарланда залишив його, те, що до Елітного гнидника треба йти пішки три милі, навіть не спадає йому на думку. Про біль у ногах він теж не думає. Ніби вони належать комусь іншому. Усередині в нього так само порожньо, як у тій старій скрині під місяцем. Усе, заради чого він жив останні тридцять шість років, було зметено, як хатина потопом.

Він виходить на Гавернмент-сквер, і тут його ноги нарешті підкошуються. Він не сідає на одну з лавок, а завалюється. Він ошелешено обводить поглядом порожній бетонний простір, розуміючи, що його вигляд не може не викликати підозри в копів, якщо їм трапиться проїжджати повз на патрульній машині. Йому взагалі в такий час не можна перебувати на вулиці (він, як підліток, повинен дотримуватися комендантської години), але яка різниця? Лайно? Ну і насрати! Нехай його відправляють назад у Вейнсвілл. Чому ні? Принаймні там йому не доведеться мати справу з жирним босом-уйобком. Або мочитися, поки Елліс МакФарланд спостерігає.

Через дорогу — кафе «Щаслива чашка», у якому він нерідко розмовляв про книги з Ендрю Халлідеєм. Не кажучи вже про їхню останню розмову, яка була зовсім не з приємних. Тримайся від мене подалі, сказав тоді Енді. Так закінчилася остання розмова.

Мозок Морріса, який перебував у байдужій розслабленості, раптом знову напружився, і його затуманені очі почали прояснюватися. Тримайся від мене подалі, або я сам викличу поліцію, сказав Енді… Але це не все, що він сказав того дня. Ще він дав йому пораду.

Сховай їх кудись. Закопай.

Чи справді сказав Енді Халлідей, чи це всього лише його уява?

— Він сказав це, — шепоче Морріс. Він дивиться на свої руки й бачить, що вони згорнулися в забруднені грязюкою кулаки. — О так, він вимовив ці слова. «Сховай їх, — сказав він. — Закопай». — І це наводить на певні питання.

Наприклад, кому одному було відомо, що записники Ротстайна були в нього?

Наприклад, хто той єдиний чоловік, який бачив один із записників?

Наприклад, хто знав, де тоді жив Морріс?

І — питання найсерйозніше — кому було відомо про занедбану ділянку, про зарослі декілька акрів землі, предмет нескінченних судових розглядів, якими ніхто ніколи не користувався, крім молоді, що скорочувала по ній шлях до Залу відпочинку на Березовій вулиці?

Відповідь на всі ці питання одна.

«Можливо, ми повернемося до цього років через десять, — говорив його приятель. — Або через двадцять».

Вийшло до біса довше, ніж десять або навіть двадцять, чи не так? Час пронісся галопом. І його було достатньо, щоб його давній приятель міг замислитися про ці безцінні записники, які так і не спливли, ні тоді, коли Морріса заарештували за зґвалтування, ні пізніше, коли його будинок було продано.

Його давній приятель одного прекрасного дня вирішив навідатися до місця, де жив Морріс? Чи, можливо, він не раз ходив доріжкою між Сикоморовою вулицею і Березовою? Чи, можливо, що він ходив тут із металошукачем, сподіваючись, що той відчує металеві застібки скрині й запищить?

Згадував взагалі Морріс про скриню того дня?

Може, і ні, але що ще це могло бути? Що ще могло підійти? Навіть великого сейфа не вистачило б. Папір чи полотняний мішок згнили б. Цікаво, скільки ям довелося викопати, перш ніж він знайшов те, що потрібно? Дюжину? Чотири дюжини? Чотири дюжини це багато, але в сімдесятих Енді був більш-менш у формі, це зараз він перетворився на в’ялу гладку свиню. До того ж він знав, що воно того варте. А може, йому й не довелося рити жодної ями. Може, тут сталася якась весняна повінь, і берег розмило настільки, що оголився край скрині, що лежала у своїй колисці з коренів. Таке цілком можливо.

Морріс підводиться і йде далі, знову думаючи про МакФарланда й час від часу обертаючись, аби переконатися, що його немає поруч. Тепер це знову має значення, тому що він знову знайшов те, заради чого варто жити. Мета. Його давній приятель міг продати записники, адже він займається торгівлею, так само, як Джиммі Ґолд у «Утікач зменшує оберти», однак цілком можливо, що він досі зберігає в себе деякі з них або навіть усі. Є лише один вірний спосіб це з’ясувати й дізнатися, чи залишились у старого вовка зуби. Він мусить навідатися до свого друзяки.

До свого давнього приятеля.

У місті субота, і Ходжес із Холлі віддаються жвавим переговорам, вивчаючи розклад сеансів у фойє «Ей-Ем-Сі Сіті Центр 7». Його пропозиція «Судна ніч 2» відкидається як щось занадто страшне. Холлі любить жахастики, але тільки вдома, перед комп’ютером, коли можна зупинити фільм і відволіктися на кілька хвилин, щоб зняти напруження. Її зустрічна пропозиція «Винні зірки» відкидається Ходжесом, який заявляє, що для нього такий фільм занадто сентиментальний. Насправді він має на увазі занадто емоційний. Історія про те, як хтось помирає молодим, змусить його думати про Джейні Паттерсон, яка покинула цей світ у мить вибуху, метою якого був він. Зійшлися на «Мачо і ботан 2», комедії з Джона Гіллом і з Ченнінгом Татумом. Фільм непоганий. Вони багато сміються й разом з’їдають відерце попкорну, але думки Ходжеса постійно повертаються до розповіді Тіни про гроші, які допомогли її батькам пережити важкі роки. Де, в ім’я всього святого, Пітер Сауберс міг нарити двадцять із гаком тисяч доларів?

Коли починаються титри, Холлі кладе свою руку на руку Ходжеса, і той з тривогою помічає, що в неї на очах сльози. Він запитує, що з нею.