Він звішує ноги з ліжка й сідає, низько опустивши голову, так само, як він сидів на унітазі після того, як минулого вечора вийшов із чоловічого туалету в МАК. Його вбиває незнання, і невизначеність цю не можна відкласти й забути.

«Усе ж таки це Енді їх узяв, — думає він. — Інакше нічого не сходиться. І краще нехай вони досі будуть у тебе, друже. Бережи тебе Господь, якщо їх у тебе не буде».

Він одягає свіжі джинси і їде автобусом через усе місто в Саут-Сайд, бо вирішив усе ж забрати хоча б один зі своїх інструментів. Сумки «Тафф-Тот» він теж забере. Треба мислити позитивно.

Чарлі Роберсон знову сидить перед «Харлеєм», який тепер уже настільки розібраний, що зовсім перестав бути схожим на мотоцикл. Він не дуже-то радий новій зустрічі з людиною, яка допомогла йому вийти з в’язниці.

— Як пройшло вчора? Зробив, що хотів?

— Усе гаразд, — каже Морріс і зображує посмішку, занадто широку й мляву, щоб бути переконливою. — На п’ять балів.

Роберсон не посміхається у відповідь.

— Лише б не на п’ять років. Виглядаєш ти щось не дуже, Моррі.

— Ну, знаєш, питання рідко коли вирішуються за один раз. Мені ще потрібно декілька дрібниць владнати.

— Якщо тобі знову потрібна вантажівка…

— Ні-ні. Я залишив там деякі речі, тільки й усього. Не проти, якщо я їх заберу?

— Нічого такого, що мені потім відгукнеться?

— Абсолютно нічого такого. Просто двійко торбин.

І сокирку, але про неї він згадувати не став. Він міг би купити ніж, але в сокирі є щось зловісне. Морріс кидає її до однієї з торбин, прощається з Чарлі і прямує назад до автобусної зупинки. З кожним рухом руки сокирка їздить туди-сюди по торбині.

«Не примушуй мене нею скористатися, — скаже він Енді. — Я не хочу, щоб ти постраждав».

Але, звичайно ж, якась частина його хоче нею скористатися. Якась частина хоче, щоб його давній приятель постраждав. Тому що — навіть якщо забути про записники — він заслужив покарання. А покарання — штука завжди неприємна.

На Лейсмейкер-лейн та алеї, частиною якої вона є цієї суботи, людно. Тут розташовано сотні магазинів зі смішними, але дурними назвами, на зразок «Деб енд Бакл», «Вічно молодий». Є ще «Убори», де продають виключно предмети, які надягають на голову. Морріс заходить до нього й купує бейсболку з довгим козирком та емблемою «Байбаків». Трохи ближче до «Рідкісних видань Ендрю Халлідея» він заходить до «Кіоску окулярів», де купує сонцезахисні окуляри.

Щойно він помічає вивіску ділового закладу свого давнього приятеля, виконану вигадливими золотими літерами, його відвідує жахлива думка: що як по суботах Енді зачиняється раніше? Усі інші магазини в цей день працюють як звичайно, але деякі книжкові влаштовують собі короткий вихідний, і що як саме йому пощастить?

Однак коли він, сховавшись за темними скельцями окулярів, проходить повз, помахуючи сумками (бух, бам — катається сокирка), йому трапляється табличка «ВІДЧИНЕНО», яка висить на дверях. Бачить він і ще дещо: камери спостереження, які дивляться ліворуч і праворуч від магазину вздовж вулиці. Напевно, і всередині є камери, але це нічого. За плечима Морріса десятиліття аспірантури в злодійському середовищі.

Він неспішно проходить вулицею, заглядаючи у вітрину булочної й роздивляючись товари, розкладені на візку торговця сувенірами (хоча Морріс не розуміє, кому може спасти на думку купувати сувеніри на пам’ять про це гидотне приозерне містечко). Він навіть зупиняється подивитися на міма, який жонглює різнокольоровими м’ячиками, а потім зображує сходження невидимими сходинками. Морріс кидає пару четвертаків у капелюх міма. На щастя, каже він собі. З динаміків, що висять на кутах, ллється поп-музика. У повітрі стоїть запах шоколаду.

Він іде назад. Бачить пару молодих людей, які виходять із магазину Енді і йдуть собі вулицею. На цей раз Морріс зупиняється, щоб подивитися у вітрину, де на підставках під точковими ліхтарями стоять розкритими три книги: «Убити пересмішника», «Ловець у житі» і — напевно, це знамення — «Утікач у справі». За вітриною — вузьке приміщення з високою стелею. Покупців Морріс не бачить, зате бачить свого давнього приятеля, єдиного й неповторного Енді Халлідея, який сидить за стійкою та читає книгу в м’якій палітурці.

Морріс робить вигляд, ніби зав’язує шнурок і непомітно розстібає «Тафф-Тот» із сокиркою. Потім піднімається й рішуче відчиняє двері «Рідкісних видань Ендрю Халлідея».

Його давній приятель відривається від книги й оцінююче дивиться на сонцезахисні окуляри, бейсболку з довгим козирком і сумки. Він насуплюється, але зовсім трохи, тому що в цьому районі всі носять сумки, а день сьогодні спекотний і сонячний. Морріс бачить обережність, але жодних ознак тривоги, і це добре.

— Не могли б ви залишити торби під вішалкою? — запитує Енді й посміхається. — Правила магазину.

— Звичайно, — каже Морріс. Він ставить торби на підлогу, знімає окуляри і, склавши дужки, кладе їх у кишеню сорочки. Потім знімає свою нову бейсболку й проводить рукою по короткому сивому волоссю на потилиці. Думає: «Бачиш? Старий дивак зайшов до магазину відпочити від спеки й трохи поритися в книгах. Хвилюватися нема за що».

— Ф’ю, ну й спека на вулиці. — Він знову напинає бейсболку.

— Так, а завтра, кажуть, буде ще спекотніше. Шукаєте щось конкретне? Я можу допомогти?

— Просто подивлюся. Хоча… Я й справді шукаю одну досить рідкісну книгу. Називається «Кати». Це детектив Джона Д. Макдональда. — У тюремній бібліотеці книги Макдональда мали великий попит.

— Добре його знаю! — жваво відгукується Енді. — Він написав усі ці книги про Тревіса Макгі, з назвами, у яких згадуються різні кольори. Він переважно виходив у м’яких палітурках, так? Я зазвичай не займаюся м’якими обкладинками, серед них дуже мало видань мають колекційну цінність.

«А як щодо записників? — думає Морріс. — А точніше, записників у молескінових палітурках. Такими ти займаєшся, жирний, злодійкуватий уїбане?»

— «Кати» виходила в твердій палітурці, — говорить він, оглядаючи полицю з книгами біля дверей. Поки що йому хочеться залишатися ближче до дверей. І до торби із сокиркою. — Це по ній знято фільм «Мис страху». Я б купив її, якби у вас знайшлася така в мінті. Здається, так ви, колекціонери, висловлюєтесь, коли стан книги ніби вона нова? Ну і, якщо ціна буде прийнятною, зрозуміло.

Енді захопився розмовою. А чому б ні? У нього рибка на гачку.

— У мене такої немає, але я із задоволенням пошукаю її для вас на «Букфайндері». Це база даних. Якщо вона є в списку, а Макдональд у твердій обкладинці швидше за все там є, тим паче, що по ній було знято фільм… і якщо це перше видання… я, імовірно, зможу отримати її до вівторка, найпізніше в середу. Хочете, щоб я перевірив?

— Хочу, — відповідає Морріс. — Тільки ціна має бути розумною.

— Природно, природно. — Смішок в Енді такий само жирний, як і його черево. Він опускає очі на екран ноутбука. Як тільки він це робить, Морріс перевертає табличку на дверях із «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО». Він нахиляється й дістає з відкритої торби сокирку. Він іде вузьким центральним рядом, притискаючи її до ноги. Він не поспішає. Йому й не потрібно. Енді стукає по клавіатурі, уся його увага поглинена тим, що він бачить на екрані.

— Знайшов! — вигукує його давній приятель. — У Джеймса Грема є примірник, у відмінному стані, як нова, лише триста дол…

Він замовкає, коли лезо сокирки потрапляє спочатку в поле його периферичного зору, потім фронтального й центрального. Він підводить очі, обличчя витягнуте від шоку.

— Поклади руки так, щоб я їх бачив, — каже Морріс. — У тебе під стільницею, напевно, тривожна кнопка. Якщо хочеш зберегти всі пальці, не намагайся її натиснути.

— Що вам потрібно? Навіщо ви…

— Не впізнаєш мене? — Морріс не знає, чи то сміятися з цього, чи то нагадувати. — Навіть ось так, зблизу?

— Ні, я… я…