— Може, відіслати їх на імейл Джерому?

— Уже відіслала. — Холлі посміхається, і Ходжес думає (він завжди так думає), що посміхатися їй треба частіше. Посміхаючись, Холлі перетворюється майже на красуню. Хіба що не вистачає трохи підводки для очей. — Як же приємно буде знову побачитися з Джеромом.

— Що в мене сьогодні вранці, Холлі? Є що-небудь?

— Суд о десятій. Напад.

— Так, дійсно. Хлопець, який своєму шурину наваляв. Белсон Бритоголовий Боєць.

— Давати людям прізвиська недобре, — зауважує Холлі.

Імовірно, це так, але суд — справа не з приємних, і необхідність іти туди сьогодні особливо обтяжлива, нехай навіть засідання триватиме не більше години, якщо, звичайно, суддя Віггінс не змінилася з того часу, коли Ходжес ходив у поліцейських. Піт Гантлі називав її Бренда Віггінс ФедЕкс[103], оскільки вона завжди відзначалася винятковою пунктуальністю.

Бритоголовий Боєць — це Джеймс Белсон, чий портрет, імовірно, мав бути ілюстрацією до статті «білий непотріб»[104] у словнику. Він живе в районі Еджмонт-авеню, який іноді називають Край Дикунів. За умовами контракту з одним міським автомагазином Ходжесові довелося зайнятися розшуком «Акури Ем-Ді-Ікс»[105] Белсон, внески за яку Белсон припинив виплачувати кілька місяців тому. Коли Ходжес прибув до напіврозваленого будинку Белсона, ні самого Белсона, ні машини там не виявилося. Місіс Белсон — дамочка, яка виглядала, як кінь, на якому довго скакали й поставили в стайню, не почистивши, — повідомила йому, що «Акуру» украв її брат Гові. Вона дала йому його адресу, теж у Краю Дикунів.

«Я Гові не люблю, — сказала вона Ходжесу, — але вам би краще поквапитись, поки Джиммі його не вбив. Коли Джиммі божеволіє, він не вірить у слова, одразу починає бити».

Коли Ходжес приїхав, Джеймс Белсон дійсно був зайнятий побиттям Гові. Справу свою він робив держаком граблів, лиса голова виблискувала потом на сонці. Шурин Белсона лежав на порослій травою під’їзній доріжці біля заднього бампера «Акури», безуспішно намагаючись хвицнути ногою Белсона й захистити закривавлене обличчя та зламаний ніс руками. Ходжес устав позаду Белсона й заспокоїв його Веселим Ляпанцем. До полудня «Акура» повернулася на стоянку магазину, і Белсону Бритоголовому Бійцеві тепер доводиться відповідати за напад із застосуванням фізичної сили.

— Його адвокат спробує виставити тебе поганим хлопцем, — говорить Холлі. — Він запитає, як ти нейтралізував містера Белсона. Будь готовий до цього, Білле.

— Я тебе благаю, — утомлено вимовляє Ходжес. — Я просто стукнув його один раз, щоб він не вбив свого шурина, от і все. Застосував допустиму силу й здійснив затримання.

— Але ти використовував зброю. Якщо конкретно, шкарпетку, наповнену металевими кульками.

— Так, але Белсон цього не знає. Він стояв до мене спиною. А інший хлопець був майже непритомний.

— Добре… — Але вигляд у неї стривожений, а зуби все покусують те місце, яке вона прикусила в розмові з Тіною. — Просто я не хочу, щоб у тебе були неприємності. Обіцяй, що будеш стримуватися. Обіцяй, що не станеш кричати, розмахувати руками або…

— Холлі. — Він бере її за плечі. Ніжно. — Вийди на вулицю. Викури сигарету. Заспокойся. Усе буде добре й сьогодні вранці в суді, і вдень з Пітом Сауберсом.

Вона підводить на нього широко розкриті очі.

— Обіцяєш?

— Так.

— Гаразд. Я тільки півсигаретки викурю. — Вона прямує до дверей, на ходу розкриваючи сумочку. — Сьогодні буде вельми напружений день.

— Так, напевно. Поки ти не пішла, ще дещо.

Вона повертається й запитливо дивиться на нього.

— Тобі треба посміхатися частіше. Ти дуже гарна, коли посміхаєшся.

Холлі червоніє до коренів волосся й швидко виходить. Але вона знову посміхається, і від цього у Ходжеса піднімається настрій.

У Морріса сьогодні теж напружений день, і це добре. Поки він у русі, сумніви й страхи до нього не підбираються. Допомагає й те, що він прокинувся з чіткою думкою: сьогодні він стане справжнім вовком. Йому набридло латати дірки в давно застарілій файловій системі Міського арт-культурного комплексу, щоб його жирний бос-уйобок не впав в очах свого боса, і йому набридло бути ручним баранчиком Елліса МакФарланда. Більше не буде бекання типу «так, сер», «ні, сер», «три повних сумки, сер»[106] щоразу, коли МакФарланд з’являється. Умовно-дострокове звільнення закінчено. Як тільки він отримає записники Ротстайна, він виїде з цього сраного містечка. Їхати на північ в Канаду йому не цікаво, але в його розпорядженні всі Нижні сорок вісім[107]. Можливо, він вибере Нову Англію. Хто знає, може, навіть Нью-Гемпшир. Читати записники там, поруч із горами, на які, мабуть, дивився сам Ротстайн, коли писав — у цьому є якась романістська завершеність, чи не так? Так, і в цьому вся принадність романів — у цій завершеності. У тому, як наприкінці все завжди сходиться й урівноважується. Йому б варто здогадатися, що Ротстайн не зміг би залишити Джиммі працювати в тому траханому рекламному агентстві, тому що в цьому немає завершеності — сама велика потворна купа гидоти. Можливо, у глибині душі Морріс здогадувався про це. Можливо, це й не дало йому збожеволіти за всі ці роки.

Ще ніколи в житті він не відчував себе більш осудним.

Коли він сьогодні вранці не з’явиться на роботу, його жирний бос-уйобок, напевно, подзвонить МакФарланду. Принаймні, він повинен це зробити в разі нез’ясовної відсутності. Тому Моррісу треба зникнути. Залягти на дно. Піти в тінь.

Прекрасно.

Ні, навіть чудово.

О восьмій годині ранку він сідає на автобус, що йде до Мейн-стрит, їде до повороту, де закінчується Ловер-Мейн, і звідти йде пішки до Лейсмейкер-лейн. Морріс одягнув свій єдиний піджак і свою єдину краватку, і вони йому достатньо пасують, щоб він не виглядав тут як залітний птах, хоч у таку рань місцеві дорогі магазини-шмагазини ще не відчинені. Він повертає у провулок між «Рідкісними виданнями Ендю Халлідея» і сусіднім магазином, дитячим бутиком «ЛаБелль Флора»[108]. На невеликій стоянці позаду будівлі паркувальні місця для трьох машин: два для магазину одягу та одне для книгарні. Одне з місця бутика зайнято «Вольво», друге вільне. Як і місце для машини Ендрю Халлідея.

Теж добре.

Морріс залишає двір так само швидко, як увійшов до нього, затримується, щоб подивитися на табличку «ЗАЧИНЕНО» на дверях книгарні, після чого спокійно йде на Ловер-Мейн, де сідає на автобус, який іде від центру до околиці міста. Через дві пересадки він виходить перед торговим центром «Велли Плаза», за якісь два квартали від будинку покійного Ендрю Халлідея.

Він знову переходить на швидкий крок, роблячи вигляд, що знає, де знаходиться, що має повне право тут перебувати. Кольридж-стрит майже безлюдна, що його не дивує. Зараз чверть на дев’яту (його жирний бос-уйобок зараз дивиться на порожнє робоче місце Морріса й помалу впадає в лють). Діти в школі, татусі й матусі горбляться на роботі, щоб прострочувати виплати по кредитах; більшість кур’єрів і комунальників з’являться в окрузі не раніше десятої. Час краще цього — хіба що сонні післяполудневі години, але він не може собі дозволити чекати так довго. Сьогодні великий день Морріса Белламі. Його життя йшло довгим-довгим обхідним шляхом, але він уже майже повернувся на магістраль.

Тіну почало нудити приблизно в той час, коли Морріс підходив до будинку покійного Дрю Халлідея й побачив машину свого давнього приятеля, яка стоїть у гаражі. Уночі Тіна майже не спала — усе думала, як Піт сприйме новину про те, що вона нажалілася на нього. Сніданок сидить у неї в шлунку комом, і раптом, коли місіс Слоун починає виконувати «Аннабель Лі»[109] (місіс Слоун завжди не просто читає, а виконує), цей ком неперетравленої їжі починає підніматися горлом до виходу.