Вона піднімає руку. Рука важезна, ніби вагою фунтів десять[110], але вона тримає її, поки місіс Слоун не підводить очі.

— Так, Тіно, у чому справа?

Голос у неї роздратований, але Тіні все одно. Зараз їй не до цього.

— Я погано почуваюсь. Мені в туалет треба.

— Ну так іди, тільки ненадовго.

Тіна квапливо виходить із класу. Хтось із дівчаток хихотить — о тринадцятій несподівані походи до туалету завжди викликають сміх, — але Тіна дуже зайнята цією грудкою, яка підступає до горла, щоб відчувати сором. Зачинивши за собою двері, вона щодуху кидається до туалету, який знаходиться посередині коридору, але грудка просувається ще швидше. На півдорозі вона згинається навпіл, і весь її сніданок виявляється у неї на кедах.

Саме цим часом сходами піднімається шкільний завгосп містер Хаггерті. Він бачить, як вона відсахується від паруючої калюжі блювотних мас, і біжить до неї, брязкаючи інструментами на ремені.

— Гей, дівчино, з тобою все гаразд?

Тіна хапається за стіну рукою, відчуттями схожою на пластик. Світ починає гойдатися, частково тому, що її знудило дуже сильно, до сліз, але не тільки. Вона всім серцем шкодує про те, що дозволила Барбарі переконати себе поговорити з містером Ходжесом. Треба було залишити Піта в спокої й дати йому можливість самому розібратися з тим, що там у нього відбувається. Раптом він тепер припинить із нею розмовляти?

— Усе добре, — каже вона. — Вибачте, що я…

Але запаморочення посилюється, не даючи їй договорити. Вона не те, щоб непритомнює, але світ якось віддаляється від неї, вона тепер ніби не перебуває в ньому, а ймовірніше, дивиться на нього крізь брудне віконце. Вона зісковзує по стіні, з подивом бачачи, як наближаються до обличчя власні коліна в зелених легінсах. Містер Хаггерті її підхоплює й несе вниз до шкільного медпункту.

Маленька зелена «Субару» Енді, на погляд Морріса, є досконалою. Вона з тих машин, які не привертають уваги й не залишаються в пам’яті. Таких машин тисячі. Він дає задню під’їзною доріжкою та прямує в Норт Сайд, поглядаючи обабіч, — чи не трапиться поліцейська машина, дотримуючись усіх швидкісних лімітів.

Спочатку це майже повне повторення вечора п’ятниці. Він п’ять разів зупиняється біля молу на Белловз-авеню й знову йде до відділення домашнього начиння, де бере довгу викрутку й долото. Потім їде до квадратної цегляної громадини, яка колись була Залом відпочинку на Березовій вулиці, і знову паркується на стоянці із зазначенням: «ЛИШЕ ДЛЯ ЗАРЕЄСТРОВАНОГО ТРАНСПОРТУ».

Чудове місце для брудних справ. З одного боку тут вантажна платформа, з іншого — високі кущі. Його видно тільки ззаду, з боку бейсбольного поля й розваленого баскетбольного майданчика, але в цей час, коли в школах ідуть уроки, там ні душі. Морріс іде до вікна підвалу, яке помітив минулого разу, присідає й вганяє викрутку в щілину вгорі рами. Деревина стара, прогнила, тому входить вона легко. Долотом він розширює тріщину. Скло деренчить, але не ламається — у старій віконній замазці воно легко піддається. Імовірність того, що ця громадина підключена до сигналізації, з кожною секундою здається дедалі більш примарною.

Морріс знову змінює долото на викрутку, проштовхує її крізь зроблений пролом, чіпляє шпінгалет і натискає.

Він оглядається, щоб переконатися, чи за ним ніхто не спостерігає — так, місце гарне, але незаконне проникнення в приміщення серед білого дня заняття досить ризиковане, — але не бачить нікого, крім ворони, що вмостилася на телефонному стовпі. Морріс вставляє долото в основу вікна, долонею забиває його якомога глибше й натискає всією вагою. Якусь мить нічого не відбувається. Потім вікно, викидаючи потік бруду та трухи, рипаючи деревиною, ковзає вгору. Бінго. Витерши з чола піт, він дивиться на складані стільці, карткові столи та коробки зі всяким мотлохом, оцінюючи, чи легко буде пролізти у вікно й зіскочити вниз.

Але не зараз. Цього не можна робити, поки залишається хоч найменша ймовірність того, що десь загорілася лампочка безшумної сигналізації.

Морріс відносить інструменти в маленьке зелене «Субару» і їде.

Лінда Сауберс займається перевіркою проведення ранкових прогулянок у Нортфілдській початковій школі, коли до неї підходить Пеггі Моран і повідомляє, що її дочці стало погано в Дортон Міддл, що в трьох милях.

— Вона в кабінеті медсестри, — тихо вимовляє Пеггі. — Наскільки я зрозуміла, її знудило, і на кілька хвилин вона знепритомніла.

— Боже мій, — вигукує Лінда. — За сніданком вона здалася мені блідою, але, коли я запитала, вона відказала, що нормально себе почуває.

— Вони завжди так, — каже Пеггі, закочуючи очі. — Або ціла мелодрама, або «Усе добре, мам, не займай». Їдь до неї й відвези додому. Я тебе підміню поки, а містер Яблонські вже викликав заміну.

— Ти свята. — Лінда збирає книги й ховає в портфель.

— Імовірніше за все, у неї щось зі шлунком, — каже Пеггі, опускаючись на місце, яке тільки-но звільнила Лінда. — Ти можеш повести її до лікаря, але навіщо витрачати тридцять баксів? Таке з усіма буває.

— Знаю, — відповідає Лінда… але замислюється.

Останнім часом вони з Томом повільно, але впевнено вибираються з двох ям: грошової та подружньої. У рік після нещасного випадку з Томом вони небезпечно близько підійшли до розлучення. Потім сталося диво, стала надходити загадкова готівка, і все почало налагоджуватися. З жодної ями вони ще не вибралися остаточно, але Лінда вже вірить у те, що це обов’язково станеться.

Поки батьки були зосереджені на виживанні (Томові, звичайно, ще й треба було оговтатися від ран), діти надто багато часу провели у вільному польоті. Лише зараз, коли в неї нарешті з’явилася можливість перевести дух та є час озирнутися, Лінда виразно відчула, що з Пітом і Тіною щось не те. Вони хороші діти, розумні діти, і вона не думає, що син або дочка могли попастись у звичайні пастки, що підстерігають підлітків — випивка, наркотики, крадіжка, секс, — але щось відбувається, і їй здається, вона знає, що. Вона здогадується, що й Том це знає.

Бог послав євреям, що голодували, манну з неба, але гроші беруться з більш прозаїчних джерел: банки, друзі, спадщина, родичі, які мають можливість допомогти. Таємничі гроші прийшли не з цих джерел. І вже точно, це не було допомогою родичів. У 2010 вся їхня рідня опинилася в такому самому жалюгідному становищі, як Том і Лінда. Тільки діти — це ж теж родичі, чи не так? Про це можна забути через те, що вони знаходяться так близько, але вони родичі. Про те, що гроші могли надходити від Тіни, смішно навіть думати. Їй тоді було всього дев’ять, та й не змогла б вона зберегти таку таємницю.

Але Піт… Піт — мовчун. Лінда згадує, як її мати сказала, коли Піту було п’ять рочків: «У цього рот на замку».

Тільки де тринадцятирічний хлопчик міг узяти такі гроші?

Під’їжджаючи до Дортон Міддл, щоб забрати доньку, Лінда думає: «Ми ніколи не ставили питань, ніколи по-справжньому не хотіли дізнатися правду, бо боялися. Цього не зрозуміє той, хто не пережив ті страшні місяці після нещасного випадку з Томом. І я не збираюся ні за що вибачатися. У нас були причини боятися. І чимало. Дві найбільші жили під нашим дахом і розраховували на нашу підтримку. Але зараз настав час дізнатися, хто кого підтримував. Якщо це був Піт, якщо Тіна дізналася й це її так розхвилювало, мені потрібно перестати боятися. Мені потрібно розплющити очі.

Мені потрібні відповіді».

Середина ранку.

Ходжес у суді й поводиться як тишко. Холлі б ним пишалася. На питання адвоката Бритоголового Бійця він відповідає чітко й лаконічно. Адвокат надає йому чимало приводів вплутатися в суперечку, і хоч, коли ще був детективом, Ходжес нерідко потрапляв на цей гачок, зараз він уміло уникає цих пасток.