— Ні, я сам впораюся з ними, тільки завтра. Коли вони охолонуть трішки. Просто, ну, якби я міг вийти через чорний хід…

Містер Пелкі змовницьки підморгує, мовляв, розумію, я і сам колись був хлопчиськом.

— Звичайно. Заходь за прилавок.

Він веде Піта між полиць, забитих мазями й пігулками, потім заводить до маленького кабінету. Там вони підходять до дверей з великою червоною табличкою «СПРАЦЮВАЛА СИГНАЛІЗАЦІЯ». Містер Пелкі прикриває однією рукою кодову панель, другою вводить кілька цифр, і лунає дзижчання.

— Виходь, — говорить він Піту.

Піт дякує йому, вислизає на вантажну платформу позаду аптеки й зістрибує на покритий тріщинами цемент. Провулок виводить його на Фредерік-стрит. Він озирається навколо, не бачить «Пріуса» колишнього поліцейського й кидається бігти. До Ловер-Мейн-Стрит Піт добігає за двадцять хвилин, і хоч блакитного «Пріуса» ніде не видно, дорогою він робить кілька несподіваних поворотів, про всяк випадок. Ледве він повертає на Лейсмейкер-лейн, його телефон знову вібрує. Цього разу послання від сестри.

Тіна: Розмовляв із мр. Ходжесом? Сподіваюсь що так. Мама знає. Я не розповідала вона сама ДІЗНАЛАСЯ. Будь ласка, не гнівайся на мене. 

«Ніби я можу на неї гніватися», — думає Піт. Якби їхня різниця у віці була на два роки менше, тоді, можливо, між ними й було б якесь суперництво, хоча й тоді навряд чи. Іноді сестра його дратує, але він ніколи не сердився на неї по-справжньому, навіть коли вона зовсім допікає його.

Отже, таємниця грошей розкрита. Але, можливо, йому вдасться переконати їх, що, крім грошей, він нічого не знаходив, і приховати той факт, що він намагався продати майно вбитої людини тільки для того, щоб сестра змогла вчитися в школі, до якої ніколи б не потрапила звичайним шляхом. І та її тупа подруга Еллен залишиться в минулому.

Піт розуміє, що йому не вийти сухим із ​​води, але якоїсь миті — можливо, сьогодні вдень, коли він спостерігав за наближенням стрілок годинника до третьої години, — це стало не таким уже й важливим. Чого йому насправді хочеться, то це відправити записники, особливо ті, з двома останніми романами про Джиммі Ґолда, до Нью-Йоркського університету. Або до «Нью-Йоркер», оскільки це вони в п’ятдесятих надрукували майже всі оповідання Ротстайна. І повідомити про це Ендрю Халлідею. Ага, ткнути його пикою. Халлідей не зможе нічого продати з пізніх робіт Ротстайна якомусь багатому колекціонерові, який стане зберігати їх у потаємній кімнаті з кондиціонованим повітрям поруч зі своїми Ренуарами, Пікассо чи дорогоцінною Біблією п’ятнадцятого століття.

Коли Піт був ще зовсім дрібнотою, він сприймав записники як скарб. Його скарб. Зараз він уже розуміє, що до чого. І не тільки тому, що закохався в грубувату, смішну, а іноді й шалено зворушливу прозу Джона Ротстайна. Ці записники ніколи не належали лише йому одному. Вони ніколи не належали й тільки Ротстайну, що б він там не думав собі, ховаючись від світу на нью-гемпширській фермі. Вони заслуговують на те, щоб їх побачили й прочитали всі. Можливо, невеликий зсув, що оголив край скрині того зимового дня, і був лише випадковістю, тільки Піт у це не вірить. Він вірить, що, подібно до крові Авеля, записники волали з-під землі. І якщо ця віра робить його відмороженим на всю голову романтиком, отже, таким він і є. На деяке лайно таки не насрати.

Пройшовши половину шляху по Лейсмейкер-лейн, він помічає старомодну вивіску книжкового магазину. Така вивіска пасувала б до якогось англійського паба, тільки написано на ній «Рідкісні видання Ендрю Халлідея», а не щось на кшталт «Відпочинок землероба». Від виду цієї вивіски останні сумніви Піта розпорошуються, як дим на вітрі.

Він думає: «Джон Ротстайн вам теж не перепихон до дня народження, містере Халлідей. І ніколи ним не був. Ви не отримаєте жодного записника. Мізер, вельмишановний, як сказав би Джиммі Ґолд. Якщо ви підете в поліцію, я розповім їм усе, як є, і після того вашого випадку з книгою Джеймса Ейджі ми ще побачимо, кому вони більше повірять».

Важкість, невидима, але дуже велика, зісковзує з його плечей. Щось у серці стає на місце вперше за довгий-довгий час. Піт швидким кроком рухається до магазину Халлідея, не помічаючи, що його кулаки стиснуті.

Був початок на четверту — приблизно в той час, коли Піт сідає в «Пріус» Ходжеса, — до книгарні справді заходить покупець. Це опецькуватий чоловік, товсті окуляри й борідка, мов у цапа, у сивих плямах, які аж ніяк не можуть приховати його подібності до Елмера Фаддея[120].

— Вам допомогти? — запитує Морріс, хоча перше, що спадає йому на думку, це: «Е-е-е, як справи, док?»[121]

— Не знаю, — із сумнівом у голосі промовляє Елмер. — А де Дрю?

— Йому терміново знадобилося в Мічиган. Якісь сімейні справи. — Моррісу відомо, що Енді родом з Мічигана, тому він нічим не ризикує, проте щодо сімейних справ потрібно бути насторожі. Якщо Енді коли-небудь і розповідав про своїх родичів, Морріс нічого не запам’ятав. — Я його давній друг. Він попросив мене сьогодні почергувати в магазині.

Елмер замислюється. Ліва рука Морріса тим часом непомітно йде за спину й обмацує контур маленького автоматичного пістолета, що надає впевненості. Убивати цю людину йому не хочеться, не хочеться зчиняти зайвий галас, але, якщо доведеться, він це зробить. У кабінеті Енді ще повно місця, вистачить і для Елмера.

— Він тримав книгу для мене. Я заплатив за неї завдаток. Перше видання «Загнаних коней пристрілюють, чи не так?». Це роман…

— Гораса Маккоя, — закінчує за нього Морріс. У книгах на полиці ліворуч від стійки — тих, за якими були заховані DVD із записами з відеокамер спостереження — стирчали смужки паперу і, перебуваючи сьогодні в магазині, Морріс устиг їх усі вивчити. Це замовлення клієнтів, і книга Маккоя серед них. — Гарна копія, з автографом. Один підпис, без посвяти. Трохи потемнілий корінець.

Елмер посміхається.

— Саме так.

Морріс знімає книгу з полиці, непомітно глянувши на годинник. 15:13. Уроки в Нотрфілдській середній школі закінчуються о третій, отже, хлопець прийде не раніше ніж о пів на четверту.

Він дістає паперову смужку й бачить: «Ірвінг Янковик, $ 750». З посмішкою передає книгу Елмеру.

— Цю я запам’ятав особливо. Енді — здається, зараз він воліє, щоб його називали Дрю, — сказав мені, що візьме з вас усього п’ять сотень. Угода пройшла успішніше, ніж він гадав, тому він і вам вирішив знизити ціну.

Будь-які підозри, які викликала зустріч з незнайомою людиною на місці Дрю, випарувалися, тільки-но замаячила можливість заощадити двісті п’ятдесят доларів. Він дістає чекову книжку.

— Отже… Із завдатком це виходить…

Морріс робить великодушний жест рукою.

— Він не сказав, який ви дали завдаток. Просто відніміть цю суму. Упевнений, він цілком довіряє вам.

— Сподіваюся, після стількох років. — Елмер схиляється над прилавком і починає заповнювати чек. Робить він це нестерпно неквапливо. Морріс кидає погляд на годинник. 15:16. — Ви читали «Коней пристрілюють?»

— Ні, — відповідає Морріс. — Тут у мене прогалина.

Що робити, якщо хлопець увійде, поки цей надутий цапобородий гівнюк все ще буде длубатися зі своєю чековою книжкою? Він не зможе сказати Сауберсу, що Енді в кабінеті, якщо сказав Елмеру, що Енді в Мічигані. Краплі поту починають виступати на лобі, під лінією волосся, і котяться вниз по щоках. Він відчуває їх. Він так само пітнів у в’язниці, коли чекав чергового зґвалтування.

— Дивовижна книга, — каже Елмер, завмерши над недописаним чеком. — Чудовий нуар і дивовижний зразок аналізу проблем суспільства, не гірший за «Грона гніву». — Він замовкає, думаючи, замість того щоб писати, і вже 15:18. — Ну, може, і не «Гроно», це я, звичайно, погарячкував, але вона цілком може позмагатися з «І програли бій», яку скоріше можна назвати соціалістичним трактатом, ніж романом, ви згодні?