Морріс відповідає, що згоден. Його руки починають німіти. Як доведеться виймати пістолет, то ще впустить. Або в себе поцілить, точнісінько між сідницями. Думка про це змушує його реготнути — несподіваний звук у цьому вузькому, заставленому книгами місці.

Елмер дивиться на нього, насуплюючись.

— Що вас розсмішило? Щодо Стейнбека, можливо?

— Зовсім ні, — каже Морріс. — Просто… Це в мене медичне. — Він проводить рукою по вологій щоці. — Я пітнію і від цього починаю сміятися. — Погляд на обличчя Елмера Фаддея викликає в нього новий вибух сміху. «Цікаво, Енді й Елмер коли-небудь займалися сексом?» — думає він, і, уявивши плоть, що стрибає, плескає, примушує його сміятися ще сильніше. — Вибачте, містере Янкович. Справа не у вас. І, до речі… ви не родич відомому музиканту-пародисту «Дивному Елу» Янковику?

— Ні, не родич. — Янкович квапливо ставить підпис, вириває чек із чекової книжки й передає його Моррісу, який посміхається й думає, що вся ця сцена цілком у дусі Джона Ротстайна. Під час передачі Янкович уважно стежить, щоб їхні пальці не стикнулися.

— Вибачте за сміх, — каже Морріс, сміючись ще сильніше. Він згадує, що вони називали цього відомого музиканта-пародиста «Дивний Ел Наярюй-Мій-Штик». — Я, дійсно, не можу цього стримувати. — На годиннику вже 15:21, і навіть це смішно.

— Розумію. — Елмер задкує від нього, притиснувши книгу до грудей. — Дякую.

Він поспішає до дверей. Морріс кричить йому навздогін:

— Не забудьте передати Енді, що я зробив вам знижку. Коли побачитеся.

Тут вже Морріс аж заходиться сміхом, бо це вдалий жарт. Коли побачитеся! Зрозуміло?

Коли напад сміху нарешті минає, на годиннику вже 15:25, і вперше в Морріса виникає думка, що, можливо, він дарма так поспішав спровадити містера Ірвінга «Елмера Фаддея» Янковича. Можливо, хлопчисько передумав. Можливо, він вирішив не приходити, і в цьому немає нічого смішного.

«Що ж, — думає Морріс, якщо він не з’явиться тут, доведеться відвідати його вдома. І тоді він залишиться в дурнях. Чи не так?»

За двадцять хвилин четверта.

Тепер немає необхідності паркуватися на жовтому бордюрі. Батьки, які в очікуванні дітей заставили машинами весь простір навколо школи, роз’їхалися. Автобуси теж поїхали. Ходжес, Холлі та Джером сидять у «Мерседесі» седані, який колись належав кузині Холлі Олівії. Його використали як знаряддя для вбивства під час бійні біля Міського Центру, але наразі ніхто з них про це не думає. Їхні думки про інше, переважно про сина Томаса Сауберса.

— У хлопця, може, і неприємності, але треба визнати, що він швидко метикує, — видає Джером. Просидівши в машині десять хвилин недалеко від «Сіті драг», він увійшов до аптеки й переконався, що хлопчисько, за яким йому доручили стежити, зник. — І професіонал не спрацював би так чисто.

— Еге ж, — погоджується Ходжес. Хлопчик, як виявилося, міцний горішок. Куди міцніше, ніж літаковий злодій містер Медден. Ходжес не став розпитувати аптекаря, та в цьому й не було потреби. Піт отримував там ліки за рецептами роками, він знає аптекаря, а аптекар знає його. Пацан вигадав якусь дурну історію і, коли аптекар дозволив йому вийти через чорний хід, накивав п’ятами.

— Що тепер? — запитує Джером.

— Гадаю, потрібно йти додому до Сауберса. У нас був крихітний шанс не вплутати в цю справу його батьків, як просила Тіна, але, як на мене, він тільки-но наказав довго жити.

— Вони, напевно, уже здогадуються, що це був він, — говорить Джером. — Ну, тобто, вони ж одна родина.

Ходжес хоче сказати на це: гірший за будь-якого сліпого, той, хто не хоче бачити[122], але лише знизує плечима.

Холлі поки що в розмову не втручалася, а просто сиділа за кермом свого чотириколісного лінкора, склавши руки на грудях і легенько постукуючи пальцями по плечах. Тепер вона повертається до Ходжеса, який розвалився на задньому сидінні.

— Ти запитав Піта про записник?

— Не було можливості. — Холлі просто схибнулася на цьому записникові, і йому потрібно було запитати, хоча б для того, щоб її заспокоїти. Тільки насправді йому навіть на думку це не спало. — Він прийняв рішення піти й швидко звалив. Навіть мою візитівку не взяв.

Холлі вказує на школу.

— Гадаю, нам слід поговорити з Ріккі-хіппі. — І, коли ніхто не відповідає: — Будинок Пітера нікуди не подінеться. Не полетить і крізь землю не провалиться.

— Гадаю, це не зашкодить, — говорить Джером.

Ходжес зітхає.

— І що ми йому скажемо? Ваш учень знайшов чи вкрав купу грошей і став виплачувати батькам щомісячну допомогу? Батькам про це має стати відомо раніше, ніж якомусь учителеві, який, напевно, невтямки ні про що. І розповісти їм повинен сам Піт. Для початку, його сестра зможе нарешті заспокоїтися.

— Але, якщо він ускочив у якусь халепу, і не хоче, щоб вони про це дізналися, але все одно хоче з кимось поговорити… з кимось дорослим… — Зараз Джером на чотири роки старший, ніж був, коли допоміг Ходжесу розкрутити справу Брейді Хартсфілда, він досить дорослий, щоб голосувати й легально купувати алкогольні напої, але й досить молодий, щоб пам’ятати, як це бути сімнадцятирічним і несподівано зрозуміти, що ти вляпався у великі неприємності. Коли таке трапляється, у тебе виникає бажання поговорити з кимось, хто багато пережив на своєму віку і багато бачив.

— Джером має рацію, — зауважує Холлі й знову повертається до Ходжеса. — Давай поговоримо з учителем і дізнаємося, чи не радився він з ним про що-небудь. Якщо він запитає, навіщо нам це потрібно…

— Звичайно, запитає, — говорить Ходжес. — І я не можу вимагати, щоб він нікому не казав про нашу розмову. Я ж не адвокат.

— І не священик, — додає Джером, від чого легше не стає.

— Можеш сказати йому, що ми друзі родини, — твердо каже Холлі. — І це правда. — Вона відчиняє дверцята.

— У тебе є передчуття? — запитує Ходжес. — Угадав?

— Так, — каже вона. — Послане з небес.

— Це Холлі-чуйка. Тепер ходімо.

Поки вони піднімаються широкими східцями парадних сходів і проходять під гаслом «ОСВІТА — ЦЕ СВІТОЧ ЖИТТЯ», двері «Рідкісних видань Ендрю Халлідея» знову відчиняються, і в магазин заходить Піт Сауберс. Він рушає головним проходом, потім зупиняється, насупившись. Чоловік за стійкою не містер Халлідей. Багато в чому його навіть можна назвати протилежністю містера Халлідея. Блідий, а не рум’яний (крім губ, вони у нього дивно червоні), сивий, а не лисий, і худий, а не товстий. Майже худий. Святий Боже, Піт очікував, що його сценарій провалиться, але не настільки швидко.

— Де містер Халлідей? У мене з ним призначена зустріч.

Незнайомець посміхається.

— Так, звичайно. Тільки він не назвав мені твоє ім’я. Сказав, просто молодий хлопець. Він чекає на тебе у своєму кабінеті. — І це правда. Певною мірою. — Просто постукай і заходь.

Піт трохи розслабляється. Можна зрозуміти, чому Халлідей не хоче проводити таку важливу зустріч тут, де будь-хто, кому потрібна стара копія «Убити пересмішника», може зайти й перервати їх. Він обережний, думає наперед. Якщо Піт не робитиме те саме, зникне й той малий шанс вийти сухим із ​​води, який у нього ще є.

— Дякую, — говорить він і йде між високими книжковими шафами углиб магазину.

Як тільки він проходить повз стійку, Морріс підводиться, тихо й безшумно йде до дверей, перевертає табличку з «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО».

Потім замикає їх.

Секретарка Нортфілдської середньої школи з цікавістю дивиться на трійцю пізніх відвідувачів, але нічого не запитує. Можливо, вона вирішує, що це родичі якогось несумлінного учня прийшли захищати свого телепня. Ким би вони не були, це головний біль Гові Рікера, а не її.