— У цієї людини з червоними губами диски із записами з камер спостереження в магазині? — запитує Холлі, нахиляючись до телефону. — Ти це хочеш сказати?

— Так! Він сказав, що поліція мене заарештує, і вони дійсно мене заарештують, бо в «Рівер-бенд» у неділю я не був на зборах, і ще в нього запис мого голосового повідомлення, і я не знаю, що робити!

— Де ти, Пітере? — запитує Ходжес. — Де ти зараз знаходишся?

Знову мовчання, і Ходжес абсолютно точно знає, що робить Піт: озирається навколо. Він, може, і прожив у місті все життя, але зараз настільки наляканий, що не відрізнить, де праворуч, а де ліворуч.

— Гавернмент-сквер, — нарешті вимовляє він. — Навпроти цього ресторану, «Щаслива чашка».

— Ти бачиш людину, яка в тебе стріляла?

— Н-ні. Я тікав, і не думаю, що він міг за мною довго гнатися пішки. Він, типу, старий, а по Лейсмейкер-лейн не можна їздити на машинах.

— Залишайся там, — каже Ходжес. — Ми прийдемо за тобою.

— Будь ласка, не дзвоніть в поліцію, — говорить Піт. — Мої батьки, якщо дізнаються, не переживуть після всього, що з ними було. Я віддам вам записники. Я не повинен був їх залишати собі й не повинен був намагатися їх продати. Треба було зупинитися на грошах. — Тепер, коли він втрачає витримку, голос його бринить і починає звучати нерозбірливо. — Батьки… Їм було так важко. У всьому. Я просто хотів допомогти!

— Я не сумніваюся, що це правда, але я повинен повідомити поліції. Якщо ти не вбивав Халлідея, докази це підтвердять. Усе буде гаразд. Я тебе заберу, і ми разом поїдемо до тебе додому. Батьки вдома?

— Тато поїхав у справах, але мама й сестра вдома. — Піт задушливо ковтає повітря і запитує: — Мене посадять до в’язниці, так? Адже вони не повірять мені, якщо я розповім про людину з червоними губами. Вони вирішать, що я це вигадав.

— Усе, що від тебе потрібно, це розповісти правду, — вставляє Холлі. — Білл не дозволить, щоб із тобою сталося щось погане. — Вона береться за руку Білла та з силою стискає. — Адже так?

Ходжес повторює:

— Якщо ти його не вбивав, усе буде гаразд.

— Це не я! Присягаюся!

— Це зробила та інша людина. Яка з червоними губами?

— Так. Він убив і Джона Ротстайна. Він сказав, що Ротстайн продався.

У Ходжеса на язику крутиться мільйон питань, але зараз для них не надто слушний час.

— Слухай мене, Піте. Слухай дуже уважно. Залишайся там, де ти зараз знаходишся. Ми будемо на Гавернмент-сквер за п’ятнадцять хвилин.

— Якщо я сяду за кермо, то за десять, — каже Джером.

Ходжес не звертає на нього уваги.

— Ми всі вчотирьох поїдемо до тебе додому. Ти всю свою історію розкажеш мені, моїм помічникам і своїй матері. Можливо, вона захоче покликати твого батька й обговорити, хто буде тебе представляти юридично. І потім ми зателефонуємо в поліцію. Це найкраще, що я можу зробити.

«І краще, ніж те, що мені слід було б зробити», — додає він про себе, дивлячись на понівечений труп і думаючи про те, як сам чотири роки тому був близький до того, щоб потрапити до в’язниці. І все через те саме: Самотній Рейнджер, щоб його! Але зараз від зайвих півгодини або хвилин сорока гірше не стане. До того ж Ходжеса слова хлопчика про батьків уразили за живе. Ходжес був біля Міського Центру того дня. Він бачив наслідки.

— Д-добре. Приїжджайте якомога швидше.

— Так. — Він відключає зв’язок.

— А що робити з нашими відбитками пальців? — запитує Холлі.

— Забудь. Поїхали заберемо хлопця. Умираю, хочу почути його розповідь. — Він кидає Джерому ключі від «Мерседеса».

— Дякую, маса Ходжес! — скрипучим голоском вимовляє Тайрон Екстазний Кайф. — Чорний хлопчик — хороший водій! Моя довезе вас в цілості й…

— Стули пельку, Джероме.

Ходжес і Холлі вимовляють це одночасно.

Піт робить глибокий, тремтячий вдих і закриває телефон. Голова в нього йде обертом, як на якомусь страшному парковому атракціоні, і він не сумнівається, що виставив себе повним ідіотом. Або вбивцею, який боїться, що його зловлять, і городить усіляку нісенітницю. Він забув розповісти містеру Ходжесу, що Червоні Губи раніше жив у будинку самого Піта, а це слід було зробити. Він думає, чи треба ще раз зателефонувати Ходжесу, але вирішує, що не варто, адже він і його двоє помічників і так їдуть до нього.

«Цей тип все одно не піде додому, — каже собі Піт. — Він не може. Він повинен залишатися невидимим. Але все може статися. Якщо він вирішив, що я набрехав щодо того, що переховав книги в інше місце, він цілком може туди попрямувати. Тому що він псих. Гепнутий на всю голову».

Він знову набирає Тіну, але тільки чує її автовідповідач: «Привіт, це Тінсі, вибачте, що мене немає, можете говорити». Біііп.

Ну тоді добре.

Мама.

Але, перш ніж він встигає набрати її номер, з’являється автобус, і у віконці пункту призначення, ніби дарунок з небес, світиться: «НОРТ САЙД». Піт раптом вирішує, що не збирається сидіти тут і чекати на містера Ходжеса. Автобусом він дістанеться додому швидше, а йому кортить додому просто зараз. Сівши в автобус, він зателефонує містеру Ходжесу й скаже, щоб він їхав до нього додому. Але спершу він подзвонить мамі і скаже, щоб вона замкнула всі двері.

Автобус майже порожній, але він все одно йде до самого кінця. І мамі дзвонити не довелося: телефон сам дзвонить у нього в руці, і він сідає. «МАМА» світиться на екрані. Зробивши вдих, він натискає «ПРИЙНЯТИ». Вона починає говорити, навіть не дочекавшись «алло».

— Ти де, Пітере? — Пітер, замість Піт. Непоганий початок. — Ти повинен був повернутися ще годину тому.

— Я їду, — каже він. — Я в автобусі.

— Слухай, нумо говорити правду, а? Автобус приїхав і поїхав без тебе. Я бачила його.

— Я не шкільним. Я звичайним. Мені потрібно було… — Що? Виконати одне доручення? Це настільки смішно, що можна й посміятися. Ось тільки зараз не до сміху. Зовсім. — Мені треба було дещо зробити. Тіна вдома? Вона не пішла до Еллен?

— Вона надворі, читає книгу.

Автобус проїжджає повз якісь ремонтні роботи на дорозі, рухаючись нестерпно повільно.

— Мам, послухай мене. Ти…

— Ні, це ти послухай мене. Ти надсилав ті гроші?

Він заплющує очі.

— Ти? Можна відповісти лише так чи ні, подробиці всі потім.

Не розплющуючи очей, він відповідає:

— Так. Це був я. Але…

— Звідки вони в тебе?

— Це довга історія, і зараз це не має значення. Гроші не мають значення. Є одна людина…

— Що значить, не мають значення? Там було понад двадцять тисяч доларів!

Він ледь стримує себе, аби не сказати: «Ти що, тільки-но це зрозуміла?»

Автобус продовжує насилу просуватися крізь будівельні роботи. По обличчю Піта струмує піт. Він бачить пляму крові в себе на коліні, не червону, а темно-коричневу, але все одно вона ніби кричить: «Винен! Винен, винен!»

— Мамо, будь ласка, стули пельку й вислухай мене. — На іншому кінці настає вражена тиша. З часів нападів гніву в ранньому дитинстві він жодного разу не казав матері заткнутися.

— Є одна людина, і вона небезпечна. — Він міг би розповісти, наскільки небезпечна, але він хоче, щоб вона насторожилася, а не впала в істерику. — Я не думаю, що він прийде до нас додому, але він може це зробити. Заведи Тіну в будинок і замкни всі двері. Усього на кілька хвилин. А потім я приїду. І ще одні люди. Які можуть допомогти.

«Принаймні я на це сподіваюся, — думає він. — Боже, як я на це сподіваюся».

Морріс Белламі повертає на Сикоморову вулицю. Він розуміє, що зараз усе його життя стрімко звужується в одну точку. Усе, що в нього є, це кілька сотень украдених доларів, викрадена машина й потреба заволодіти записниками Ротстайна. О, у нього є ще одна мета: тимчасовий притулок, де він міг би сховатися, почитати й дізнатися, що сталося з Джиммі Ґолдом після того, як компанія «Даззі-Ду» піднесла його на вершину рекламної купи гною з подвійною жменею Золотих доларів. Морріс розуміє, що це божевільна мета, а тому він сам повинен бути божевільним, але це все, що в нього є, і цього достатньо.