Ось його старий будинок, який тепер став домівкою викрадача записників. На під’їзній доріжці — маленька червона машина.

— Насрати на божевілля, — вимовляє Морріс Белламі. — Насрати на божевілля. Та на все насрати.

Звучить, як життєве гасло.

— Білле, — каже Джером. — Неприємно на це натякати, але, здається, наша пташка полетіла.

Ходжес відривається від думок, поки «Мерседес» їде по Гавернмент-сквер. На лавках сидить досить багато людей — вони читають газети, розмовляють і п’ють каву, годують голубів, — але серед них немає підлітків обох статей.

— І за столиками кафе навпроти я його теж не бачу, — повідомляє Холлі. — Може, він зайшов усередину випити чашечку кави?

— Зараз кава — це останнє, про що він став би думати, — заперечує Ходжес і б’є кулаком об стегно.

— Автобуси до Норт Сайда і Саут-Сайда ходять тут кожні п’ятнадцять хвилин, — каже Джером. — Якби я був на його місці, для мене було б тортурами сидіти тут і чекати, поки хтось приїде мене забирати.

Тут дзвонить телефон Ходжеса.

— Підійшов автобус, і я вирішив не чекати, — каже Піт. Голос його звучить спокійніше. — Я буду вдома, коли ви туди доберетеся. Щойно говорив із мамою. У неї з Тіною все добре.

Ходжесу не подобається, як це звучить.

— А чому з ними може бути щось не добре, Пітере?

— Тому що тип з червоними губами знає, де ми живемо. Він говорив, що сам жив раніше в нашому домі. Я забув вам сказати.

Ходжес оглядається.

— Скільки їхати до Сикоморової, Джероме?

— Хвилин за двадцять будемо. Може, менше. Якби я знав, що він поїде автобусом, я б повернув на Кросстаун.

Піт:

— Містере Ходжес?

— Так, я тут.

— Ідіотом він буде, якщо піде до мене додому. І в такому разі більше не зможе мене підставити.

Він правий.

— Ти сказав їм зачинитися і не виходити?

— Так.

— І описав його мамі?

— Так.

Ходжес розуміє: якщо викликати поліцію, містер Червоні Губи зникне як димом здимів, залишивши криміналістам усі докази для того, аби Піт не зірвався з гачка. Вони можуть приїхати туди раніше за копів.

— Скажи йому, щоб подзвонив цьому типу, — каже Холлі. Вона нахиляється до Ходжеса і кричить у трубку: — Подзвони йому і скажи, що ти передумав, що ти віддаси йому записники!

— Піте, ти це чув?

— Так, але я не можу. Я навіть не знаю, чи є в нього мобільний. Він дзвонив мені з телефону в книжковому магазині. У нас, типу, не було часу обмінюватися номерами.

— Ну що за гівнюля? — говорить Холлі, не звертаючись ні до кого конкретно.

— Гаразд. Тоді подзвони мені, тільки-но будеш удома, щоб я знав, що все добре. Якщо ти не подзвониш, доведеться викликати поліцію.

— Я впевнений, у них все д…

Але Ходжес його не дослуховує. Прикривши пальцями телефон, він нахиляється вперед.

— Хутчіш, Джероме.

— Швидше не вийде. — Він вказує на рух, три ряди блискучих машин, що їдуть в обидва боки, виблискуючи на сонці хромом. — Тільки-но проїдемо кільце, полетимо так, що за нами й слід швидко прохолоне. Як за «Енроном».

«Двадцять хвилин, — думає Ходжес. — Щонайбільше двадцять хвилин. Що може статися за двадцять хвилин?»

Зі свого гіркого досвіду він знає відповідь: багато чого. Життя або смерть. Наразі він може лише сподіватися, що ці двадцять хвилин не будуть переслідувати його в кошмарах.

Лінда Сауберс прийшла чекати на Піта в маленькому кабінеті чоловіка, бо тут на столі стоїть його ноутбук, і на ньому можна пограти, розклавши комп’ютерний солітер. Вона занадто засмучена, щоб читати.

Розмова з Пітом засмутила її ще більше. І злякала. Але вона боїться не якогось страшного лиходія, який нишпорить по Сикоморовій вулиці. Вона боїться за сина, бо цілком очевидно, що він вірить у страшного лиходія. Усе нарешті починає складатися. Його блідість і втрата ваги… Божевільні вуса, які він намагався відрощувати… Вугрі, що знову повернулися… Мовчазність. Усе це тепер набуло сенсу. Якщо в нього ще немає нервового зриву, то ось-ось станеться.

Вона підводиться і визирає у вікно на доньку. Вона у своїй кращій блузці, жовтій із повітряними рукавами, у якій їй не слід сидіти на старій іржавій гойдалці, яку давним-давно потрібно прибрати. На колінах у неї книга, відкрита, але вона не читає. Тіна виглядає втомленою і сумною.

«Це не життя, а пекло якесь, — думає Лінда. — Спочатку Тома калічать так, що він на все життя кульгавим залишився, а тепер його синові ввижаються чудовиська. Ці гроші не були манною небесною, це був кислотний дощ. Можливо, йому просто треба вилити душу, розповісти нам, звідки в нього ці гроші. Тільки-но він це зробить, почнеться зцілення».

Ну а поки вона зробить, як він просив: покличе Тіну додому й зачинить двері. Гірше від цього не стане.

За спиною у неї лунає скрип мостини. Вона повертається, очікуючи побачити сина, але це не син. Це людина з блідою шкірою, із сивим, поріділим волоссям і дуже червоними губами. Це та людина, яку описував її син. Страшний лиходій. Перше почуття, яке її охопило, це не страх, а якесь абсурдно сильне відчуття полегшення. Отже, у сина таки не нервовий зрив.

Потім вона бачить пістолет у руці людини, і з’являється страх, яскравий і гарячий.

— Ви, мабуть, мама, — вимовляє непроханий гість. — Надзвичайна фамільна схожість.

— Ви хто? — запитує Лінда Сауберс. — Що ви тут робите?

Непроханий гість — біля дверей кабінету її чоловіка, а не в уяві сина — дивиться у вікно, і Лінда насилу стримує бажання сказати йому: «Не дивись на неї».

— Ваша дочка? — запитує Морріс. — Гей, та вона красуня. Мені завжди подобалися дівчинки в жовтому.

— Що вам потрібно? — запитує Лінда.

— Те, що належить мені, — каже Морріс і стріляє їй в голову. Кров розлітається на всі боки і зі звуком, схожим на стукіт дощу, падає червоними краплинами на скло.

Тіна чує тривожний гуркіт, що пролунав у будинку, і біжить до кухонних дверей. «Це скороварка, — думає вона. — Мама знову забула вимкнути цю кляту скороварку». Одного разу вже траплялося подібне, коли мама готувала варення. Скороварка у них старої конструкції, із тих, які треба ставити на плиту, і Піт провів майже всю ту суботу, стоячи на драбині і зіскрібаючи зі стелі висохлу полуничну кашку. Мама чистила пилососом вітальню, коли це сталося, і їй, можна сказати, пощастило. Тіна дуже сподівається, що й цього разу її не було на кухні.

— Мам? — Вона вбігає всередину. На плиті нічого. — Ма…

Рука обхоплює її поперек тіла. Міцно. З Тіни з вибуховим свистом вилітає повітря. Ноги відриваються від підлоги й молотять повітря. Вона відчуває щокою дотик чужого волосся. Відчуває запах поту, кислий і гарячий.

— Не кричи, і мені не доведеться робити тобі боляче, — у саме її вухо промовляє чоловічий голос, від чого у неї шкіра береться сиротами.

Тіна якимось чином киває, але серце її виривається з грудей, а в очах темніє.

— Я не можу… дихати, — хрипить вона, і хватка слабшає.

Її ноги знову опускаються на підлогу. Вона розвертається і бачить чоловіка з блідою шкірою і червоними губами. На підборідді у нього поріз, схоже, серйозний. Навколо нього — набрякла, синьо-чорна шкіра.

— Не кричи, — повторює він і застережливо піднімає палець. — Не роби цього. — Він посміхається, і, якщо він хотів цим її заспокоїти, то в нього нічого не вийшло. Зуби в нього жовті і схожі більше на ікла, ніж на людські зуби.

— Що ви зробили з мамою?

— З нею все добре, — каже чоловік із червоними губами. — Де твій мобільний телефон? У такої красивої дівчинки, як ти, має бути свій мобільний телефон. Адже стільком друзям потрібно дзвонити, зі стількома потрібно листуватися. Він у тебе в кишені?

— Н-н-ні. Нагорі. У кімнаті.

— Ходімо, візьмемо його, — каже Морріс. — Ти зробиш один дзвінок.