— І тому він так тяжко хворіє, — сказав Барн. — Краще вже відмовитися од тієї премії.

— І дати реактору злетіти в повітря? — спитав Браун і похитав головою.

— Тепер ви можете спокійно жити на ті долари, містер Браун, коли закінчите курс лікування.

— А куди мені дітися? Я, правда, досить енергійний хлопець. Але того, хто потрапив у Мехіко-Занд, більше не відпускають. Коли я знову буду у формі, я тебе заміню, Барн. Тобі Стефсон знайде краще місце.

Тедд О'Брайєн нахилився до Барна Кальмана і сказав:

— Післязавтра я знову вийду на роботу. Якщо вам потрібен шофер, вимагайте, щоб до вас послали мене. Друг містера Брауна і мені друг, з вашого дозволу, містер Кальман. — Він підвівся і сказав — Пробачте, прийшла моя дружина.

Важкою ходою, погойдуючись, як моряк, Тедд пішов парком назустріч дружині.

— Що ти зробив для цього О'Брайєна, Хріс? Він, здається, ладен піти за тебе у вогонь і воду.

— Нічого особливого, — відмахнувся Браун. — У Тедда є хлопець. Вчиться в Сан-Франціско. От я й підтримую його трохи. А що мені робити з моїми доларами?

Хріс Браун глянув на подружжя О'Брайєнів і кивнув їм головою.

— На Тедда ти можеш покластися, Барн, навіть більше ніж на самого себе. Іноді мені здається, що ми надто довго віддаємо свої сили ПЕК. Розумієш?

— А мені здається, Хріс, що в тебе останнім часом з'являються погані думки.

Браун не звернув уваги на це зауваження і наче між іншим сказав:

— Коли людина лежить в санаторії і не має чого робити, її думки літають далеко-далеко, аж страшно стає. Знаєш, друже, тут є кілька чоловік, які дуже чисто грають на флейті, а ми маємо їм підігрувати. Мелодія називається спільність ідей дослідників, розумієш? Але ноти вони пишуть самі, більше ніхто.

Барн спробував осміхнутися, та це йому не вдалося.

— Послухай, Хріс. Я, правда, лише початківець, принаймні тут, але вже дещо бачив і чув. Мабуть, не всі підігрують тій мелодії. Взяти хоча б Стефсона і Метіуса…

— Стефсон, мабуть, ні, — перервав і його Браун. — Можна навіть сказати напевно, що він не підігрує. Але Метіус підігрує, коли йому подобається музика. Це мрійник. Настане час, коли він раптом прокинеться і побачить, що стоїть на краю безодні. А Кальман… — Хріс схаменувся, — Це ж твій батько…

— Брекдорп віддав йому лабораторії від номера 5 до номера 82. — Барн сказав це зовсім спокійно.

— Що ти кажеш? Твоєму батькові? Це ж означає, що Стефсон… І твій батько прийняв?

— Він цим дуже пишається, — відповів Барн.

— Звичайно, — розсміявся Браун. — А як же інакше?

— Я ще не зовсім у курсі справ, — спробував Барн відмежуватися од батька. — Я не можу всього одразу збагнути.

Браун ніби не чув цих слів і повільно промовив:

— Це означає, що професор Кальман виявив готовність…

У цей час із-за рогу будинку вийшов чоловік, віком ненабагато старший за Барна. Щоки в нього глибоко запали. Він зупинився, глянув на Брауна, явно хотів щось сказати, проте не вимовив ні слова — безпорадно опустив голову і пішов.

— Хто це? — спитав Барн Кальман. Браун не відповів.

Чоловік зупинився трохи далі, сперся на стовп, потім випростався, оглянувся, наче когось шукав і, мов п'яний, почвалав униз сходами.

— Це Роджер Бредлі, — сказав Браун;

— Ага, його дружина чекає дитини, — пригадав Барн. — Про це мені сказала кілька днів тому Біт, Біт Стефсон.

Біт! Браун прислухався до звуків цього слова і повторив його в думці: «Біт». Як це сталося, що Барн називає дівчину на ім'я? Хріс Браун заплющив очі і провів по них худорлявою рукою.

— Так, Ліліан Бредлі… Це сталося сьогодні вночі. Мені вранці розповіла медсестра. Ліліан збожеволіла! Бредлі тут живуть уже рік. Ліліан чарівна жінка.

В Рівертауні ще ніхто не народжував дитини. Отже, ти можеш зрозуміти її хвилювання.

— Міс Стефсон позавчора була в Бредлі вдома.

— Позавчора. Можливо, тоді Ліліан ще ділилася з нею своєю мрією про товстощокого хлопчика або дівчинку, схожу на Ліліан чи на Біт. Але то були тільки мрії. Цієї ночі народилася не дитина, а потвора. Без вух, очна порожнина заросла. Ніс з двох запалих дірок, а в правій половині обличчя навскіс діра — рот. Шкіра зелена. Замість ноженят у цієї істоти покалічені руки. Вона була жива. Не знаю, як це сталося, але Ліліан побачила потвору, свою дитину. Сестра сказала, що жінка била себе по голові, репетувала. Тепер вона верзе щось недоладне, мов божевільна. А Роджера Бредлі ти ж сам бачив!

— І ти думаєш, що це під впливом проміння?

— Ліліан Бредлі до останніх місяців працювала в лабораторії. Коли додержуватися правил, небезпека тут, мабуть, не більша, ніж на іншому підприємстві. Але під час вибуху в корпусі 37 Ліліан була на вулиці й опинилася в зоні дії променів. Лікарі кажуть, що існує так зване явище мутації — раптова зміна спадкових якостей організму. Такі зміни можливі при найменшій дозі гамма-променів.

Барн не знав, що сказати. Ось вона загроза біологічного виродження, яку змальовував Джеймс Стефсон. А хто в цьому винен?

Після недовгої паузи Хріс Браун спитав:

— Ти казав, що твій батько прийняв усі лабораторії?

— Принаймні більшість. Він працює над новою конструкцією за безпосереднім дорученням Брекдорпа.

— Нова конструкція! Це бомба! Мехіко-Занд має виробляти бомби, звичайно, нового типу, без радіації. Але твій батько не створить її. Не сердься на мене, Барн, я його знаю. Метіус, можливо, був би здатний створити її. От тільки коли… Мабуть, цей мрійник прокинувся б раніше і зрозумів би, що він робить! А твій батько? Він, звичайно, докладе всіх зусиль, щоб виконати завдання. «Чиста» бомба! Наче можна взагалі назвати чистим інструмент, який виготовляють для вбивства.

— Бомба лишається бомбою, це правда, — змушений був погодитися Барн. — Те, що мій батько її не створить, теж правда. Він рискує своїм ім'ям ученого. Але колись він це й сам зрозуміє.

— Може, зрозуміє, а може й ні. Тобі треба поговорити з батьком, Барн. Він, правда, захоплений ідеєю американського століття, та це не дає йому права займатися виготовленням бомби.

Хріс Браун випростався на шезлонгу, його широко розкриті очі дивилися в блакитне небо.

— Слід було б повідомити Берда Магона, — подумав уголос Барн. — Але це означало б зрадити батька.

— При чому тут Берд Магон? — швидко запитав Браун.

— Через ці огидні історії забуваєш розповісти все як слід, — відповів Барн і ніяково всміхнувся. — Ти тоді просто зник кудись. Ніхто про тебе нічого не чув.

— Я два роки служив у морському відомстві. Вів дослідницьку роботу. Потім перейшов сюди. А ти все дружиш з Бердом?

— Дружу. Він секретар Міжнародного товариства по мирному дослідженню. Джеймс Стефсон, спеціаліст з променевої медицини, голова цього товариства. Біт його онучка.

«Знову Біт», — подумав Браун. Йому така фамільярність, близькість між Барном і дівчиною завдавала болю.

— А ти член товариства?

— Ти такий же цікавий, як детектор брехні, — жартівливо відповів молодий Кальман.

— В Мехіко-Занді вчені не мають права належати до будь-якої міжнародної організації. Інакше договір анулюється, і ніхто в Штатах таку людину не візьме на роботу.

— Знаю, читав договір. Але ж послухай, Хріс. Хіба це означає, що тут треба без вагання робити все, що накажуть?

Браун уважно глянув на приятеля, але не промовив ні слова.

— Про це ми поговоримо іншим разом, Барн, — промовив Хріс. — Зараз ідеться про те, як тобі відрадити батька від роботи над бомбою. Я, правда, не вірю, що тобі це вдасться. Пани директори, мабуть, добре обробили Джека Кальмана. Він хоче стати рятівником людства і не дозволить собі ніяких сумнівів.

— Хріс, мій батько все обміркує.

— Я ж його знаю.

Гість підвівся. Хворий подав йому руку і промовив:

— Послухай, Барн, в ім'я нашої давньої дружби кажу тобі, тримайся Стефсонів, обох Стефсонів… — Він замовк. Все його тіло знову пронизав біль. Потім Браун тихо, але твердо додав — Треба щось робити, запобігти цьому випробуванню. Нам не потрібні бомби…